Прядка

Євген Гуцало

— А чи не можна прядку винести надвір?

— Можна, чом не можна, раз треба.

В чотири руки дістали з кутка і в чотири руки винесли прядку за поріг. Тут, поставлена на зелений спориш, у зливі денного світла, стара прядка видавалась пришельцем із іншої епохи, із іншого життя, якимось дивовижним атавізмом. Тодоська зникла в сінях і невдовзі повернулась із мокрою ганчіркою, заходилась витирати з прядки пасма запорошеного павутиння, куряву. Лице її прибрало страдницького виразу, наче обмивала покійника.

— Все хоче рук, а на все рук своїх не настарчиш, — бубоніла. — Поки прядка стояла в хаті — мала догляд, а в коморі вже хіба що очима її пасеш, та не впасеш.

Скоро прядка блищала восковою жовтизною старого дерева, добре відполірованого доторками пальців не одного жіночого покоління. Якби в колесо вставити виламані шпиці, якби підфарбувати й полакувати... або й зовсім не фарбувати й не лакувати, а натерти мастикою прозорою, чи що... З уст моїх зірвалось:

— Чи не продасте часом прядку?

— Продати? — здивувалась Тодоська. — Хто ж її купить? Тепер таке не продається й не купується. Ниток не сукають на прядці, одягу в магазині вистачає.

— Я б і купив у вас.

— Навіщо?

— Поставив би в квартирі, хай би стояла, нащо має у вашій коморі припадати пилом.

— Хай у коморі, ніж у квартирі, — не могла повірити почутому. — Хто тепер по квартирах ставить прядки? Ну, дивани, телевізори, килими та шафи.

— А я поставлю, хай стоїть і нагадує мені про Тернівку та про вас.

— Про Тернівку й про мене? Та нащо я там здалась, щоб у Києві про мене згадувати? А Тернівки вже такої нема, як колись була.

— Хай нагадує стару Тернівку разом із вами.

Лице тітчине посеред білого дня звечоріло.

— Хто вас, теперішніх, знає, чого вам хочеться, — сказала. — Ніхто тепер такого не продає, то як же я ціну складу?

— Колись вона мала ціну...

— Колись і справді була в ціні, а нині, видать, нема їй ніякої ціни. Минувся її час, то й ціна її минулась. Баба пряла, ще мати пряла — ось тоді їй ціна трималась. Ще я вчилась трохи сукати і навчилась, та моє вміння без діла пропало, вже не сукала на прядці... От і стоїть у коморі. Як зайду в комору, як побачу прядку, то бабу згадаю, матір згадаю. Ну геть-чисто всі постають перед очима, аж не віриться, що життя злинуло, як вода з неба.

— Як вода з неба?

— Як вода з неба, злинуло життя, а прядка воскрешає. Прядка часом усіх воскрешає в пам’яті, сльоза з очей б’є... Раз треба, можу віддати, бо тепер куди вже вона судна, кому потрібна...

Подякувавши тітці й погомонівши з нею про те-се, поніс я прядку в хату до родичів, у яких жив. Радіючи з удачі, водночас ловив себе на тому, що трохи дивуюсь із забаганки мати в своїй київській квартирі таку річ патріархального сільського побуту. Якщо я дивуюсь, то що ж тоді казати про стрічних тернівчан, котрі таки оторопіло поглядали на чоловіка, який в оберемку несе допотопну прядку — невідомо звідки, невідомо куди, навіщо...

По дорозі всяке міркувалось. Гаразд, той захоплюється збиранням монет, той колекціонує гуцульські вироби, той стягує додому предмети матеріальної культури стародавніх слов’янських поселень у басейні річки Росі та її притоки Роськи. А знайома художниця-портретистка хіба на четвертому десятку літ не вдарилась у народну медицину, хіба не завалила свою майстерню власноручно назбираними лікарськими рослинами, й цілий рік у майстерні — дух чебрецю, валер’яни, ромашки, висять там пучки цвіту фіалок, звіробою, чується дурман полину, валяється коріння лепехи, ягоди шипшини, горіхи волоські... На противагу їм матиму одненьку прядку, не кинусь шукати жлукто чи ступу, не поставлю в кутку біля книжкової шафи рогачі й коцюбу, не почеплю на стіні решето й підрешіток, не бігатиму за терницею й ціпом, не вдарюсь по світах за дерев’яною сохою, хай їм грець.

Що я матиму з прядки, яку поставлю біля письмового столу? Хіба що нитки спогадів напряду на ній, і хай ті нитки спогадів створять ілюзію єдності і безперервності того, що було, з тим, що є...

Поставив прядку в хаті у родичів. Родичі, подивовані прядкою, казали, що коли в Тернівці походити по старих людях, можна б іще по хлівах, коморах та горищах нашукати всякої старовини, котра валяється без пуття. Валяється без пуття, мертва, припадає порохом, точить її шашіль. Гай-гай, як змінилось життя!..

Й походжали біля прядки так, наче бачили покійника, що звівся з могили, хоч ховали його у могилі назавжди...

Наступного ранку я подався у Вінницю до товариша, з котрим колись спільно працювали в редакції молодіжної газети. Поїздка забрала кілька днів, бо надумали з товаришем відвідати його матір, котра самотою доживала віку в селі Журавлиному й ніяк не хотіла перебиратись у місто до сина. Про самотню жінку в Журавлиному іще колись, можливо, напишу, запала в пам’ять своїми розповідями про гайдамаччину, яка жила в переказах їхнього роду від покоління до покоління, та не про неї й не про гайдамаччину тут ідеться...

Отже, згодом повернувся в Тернівку, а родичі й кажуть не без дивної винуватості:

— Поки мандрував, навідувалась до тебе тітка Тодоська.

— Шкода, не застала, — кажу. — Щось передавала?

— Шкода то шкода, та чи варто й шкодувати...

— Якусь потребу мала в мені?

— Потребу в тобі не мала, а тільки забрала свою прядку.

— Прядку?!

— Забрала...

— Навіщо забрала?

— А так, узяла в обидві руки — й понесла поперед себе.

— Жартуєте...

— Які жарти, коли прядки нема.

Я заквапився до кімнати — від прядки й духу не зосталось. Чуючись чи то ошуканим, чи то одуреним, чи то обманутим, я ошелешено дивився на родичів.

— Тодоська щось казала?

— Лиш забрала й додому подалась... Ти ж бо не заплатив їй! Якби заплатив, то вже проданого не забрала б.

— Сама безкоштовно віддала, від грошей відмовилась.

— Чи ти сільських жінок не знаєш? Сьогодні їй у носі свербить, а завтра вона чхає... Знайдемо тобі у Тернівці якщо не прядку, то качалку, якщо не цебро, то дерев’яне відро, тільки з порожніми руками до Києва не поїдеш...

А з тіткою Тодоською ми здибались того ж таки дня, коли я повернувся з Вінниці. Лагідного, як літепло, надвечір’я йшов із вудочкою до Гнилоп’яті, щоб порибалити, а тітка узбіччям дороги ступала назустріч, несла із магазину хліб у сітці-авосьці. Ще здалеку сяйнула мені блакитним від засмаги лицем, проте на виду зоставалась сумовито-поважна, мовби аж похмура в глибоких криничках очей.

— Ви вже не гнівайтесь, що вас удома не застала.

— Хіба за таке гніваються?

— І прядку забрала...

— Навіщо ж ви прядку забрали?

— Не подумайте, що я скупа скупійка.

— Де ж ви скупійка? Безкоштовно віддали...

— Безплатно віддала й безплатно забрала, еге? А тільки якби мені знаку не було, то не забирала б.

— А який вам знак був, тітко?

— Мати приснилась. Наче сидить на лавчині так, як живою сиділа, в жалобну хустку закутана по самі брови, й каже: «На чому ж прястиму в цьому своєму чорному світі, коли мою прядку віддано?..» Сказала — й розтанула туманом. Як прокинулась я перед ранням, то й очей не зліпила, все мені материн голос у вухах. Зайшла в комору, а в коморі така пустка там, де прядка стояла... Бач, думаю, нащо ж я свою матір так скривдила, нащо прядку віддала, на чому вона прястиме в своєму чорному світі, лишенько... Дарованого назад не забирають, але, виходить, віддала не своє, материне, то мусила забрати, не гнівайтесь.

— Де мені гніватись на вас!

— Як поставила прядку в коморі, другої ночі знову знак мені, знову сон сниться. Вже мати без жалобної хустки, сидить за прядкою. Може, щось і сказала б, та сон пропав, ось я нічого й не почула від неї... Зайшла в комору — стоїть прядка, й на душі моїй так, наче мати десь тут — чи в хаті, чи в сінях.

Тітка Тодоська понесла магазинний хліб додому, а я з похнюпленою головою подався до Гнилоп’яті.

Із берега закинув вудочку в воду, але думки не про рибу снувались. Думки снувались про тітку Тодоську та її прядку, яка колись ткала наче й не нитки з конопляного прядива, а нитки життя, і, виявляється, тим ниткам немає кінця й по нинішній день...