Безсмертя смертних

Євген Гуцало

Опанас Маркович Залізняк не думав і не гадав про недуги ні до пенсії, ні на пенсії. Він, учитель мови та літератури, колись любив пограти на перерві з дітьми якщо не в футбол, то у волейбол, у скраклі, підтягувався на перекладині, легко здирався по щаблях драбини на спортивному майданчику. Живучи в Запіллі, вчителював у Хвощівці, куди їздив на старому дорожньому велосипеді марки «Харків» і навесні, і взимку за будь-якої погоди: хай дощова хвища, хай хурделиця. Так зрісся з велосипедом, що двоє коліс заміняло йому ноги, але й ноги мав не менш слухняні й прудкі, ніж велосипедні колеса. Цими ногами обходжував поблизькі гаї та ліси, збираючи суниці, полуниці та гриби, приносячи додому черешні, терен, дикі яблучка та горішки («о, в них більше усіляких вітамінів, ніж у лимонах, апельсинах та мандаринах, тільки ми не вміємо цінувати дикоростучі плоди!»), а ще, звичайно, всякі трави й коріння, на яких знався. Зрідка, підпрягаючись до того чи іншого мисливця, на яких Запілля ніколи не було багате, Опанас Маркович приносив упольованого зайця чи крижня, проте з віком усе більшою пристрастю ставала риболовля.

Маючи човна, обплавав усі заводі великої річки. Ті заводі подекуди напіввисохли, подекуди заболотилися, збіднівши на дичину та рибу, проте терплячий учитель ніколи не повертався з порожньою торбиною, а завше — з уловом карасиків чи линків, окунців чи коропів, верховодки чи красноперу, а то й в’юнів. Оберігав вудочки та всякі снасті з якоюсь хворобливою веселістю, з такою самою хворобливою веселістю ставився до вудочок та снастей у руках інших рибалок, не поступаючись їм у кмітливості, впертості і хитрощах. Наловлену рибу варив, смажив, в’ялив, сушив, оддавав за добре слово знайомим, і ніколи не траплялось так, щоб зі свого улову розбагатів хоч копійкою.

Здавалося б, немає більшої втіхи, ніж цілодобово та цілорічно розкошувати на волі, на повітрі, на природі, не лише лікуючи душу мальовничими краєвидами, а й споживаючи гриби, ягоди, рибу, молоко, всяку петрушку, кріп, салат. Не тільки не занапастиш грішне тіло, а й зміцниш, щоб у дужому тілі і дух подужчав.

Якби ж не ота перша операція, коли Опанаса Марковича негадано схопило в животі. Звернувся до лікарів, а ті не забарились поставити діагноз. Мовляв, хвороба така, що без термінового хірургічного втручання не обійтись. Вправно розітнули живіт, вправно вирізали, вправно зашили, пообіцявши скоре видужання і здоров’я.

Виписавшись із лікарні, вчитель перший рік ще й на велосипеді їздив та на човні плавав, навідуючись до лісу та до ставу, навіть якось увосени ходив на полювання й підстрелив дику качку. Та взимку геть засумував і занидів, усе довше просиджуючи перед телевізором чи пасучись очима в газетах. На весну схуд і зблід, посірів і полиняв іще недавно рум’яними щоками. З апатією всідався на велосипед, а незабаром і зовсім забув про нього. Відпливав у човні від берега, проте веслувати нікуди не хотілось, так само збайдужів до риби.

Минуло ще трохи часу — й Опанас Маркович уже ходив хіба що до магазину по хліб та молоко. Міг ще зняти гусінь із яблуневого гілля, а ось заступом обкопати стовбур — ні, не хотілось. Просиджував годинами на лавчині під хатою, дивлячись на машини й людей, на пташок, що перелітали над обійстям, на хмари, що пливли над селом. І голова, яка ще недавно рівно трималась на жилавій шиї, тепер усе помітніше хилилась на груди, в’янучи, мов підрубаний сонях.

Звісно, звертався до лікарів, та що лікарі? Мовляв, ніхто не застрахований від старіння, старіння — цілком органічний процес для людського організму. Мовляв, зі старості ще ніхто не повернувся в молодість. «А чи не операція тут причиною?» — допитувався Опанас Маркович. Лікарі погоджувались: звичайно, й операція спричинилась до погіршення самопочуття. І делікатно натякали, що консультації з медиками вкрай важливі, проте ще важливіші у його віці прогулянки, активний відпочинок, продумане харчування, спокій.

— Ну, Стасю, був кінь, та з’їздився, — нарешті заявив Опанас Маркович дружині. — Я без лікарів знаю, що велосипед і човен кращі від дивана й подушки під головою, та що вдію, коли воля моя хиріє...

Стася, себто Станіслава Янівна, все життя клопоталась не тільки школою, не тільки сином і дочкою, а й чоловіком,, котрий, може, й не потребував жіночого піклування, та вже ж не гребуватимеш добротою й ласкою жінки, коли то для неї чи не найбільша душевна потреба — віддавати ласку й доброту іншим. Висхла й тиха, як павутина, Стася з легкою повільністю павутини снувала в хаті, на господарстві, по селу, проте ніде не барилася, скрізь встигала. Білі, як пелюстки ромашки, щоки її завжди випромінювали погідний усміх, і світло того усміху щедро проливалось на все і всіх — на трави й квіти, на людей і вітер.