Безсмертя смертних

Євген Гуцало

Бачачи, як тане Опанас Маркович, вона ладна була свій дух впорскнути в його ще недавно могутнє тіло, ладна зібрати кожен золотник здоров’я, що виходило з нього, й повернути назад, — і потай мучилася своїм безсиллям. Молодша на кілька років од чоловіка, Стася завжди дивилася на нього знизу вгору: й за молодості, коли її, зовні непоказну вчорашню десятикласницю, пошлюбив ставний та розсудливий приїжджий учитель, і тепер, коли несподівано став потребувати догляду не менше за малу дитину.

Коли від сердечного нападу переставилась Ніна Танчик, півсела зібралось на похорон колишньої фронтовички, колишньої голови їхнього колгоспу, що в сутужний післявоєнний час мало не сама впрягалась у ярмо до биків та корів, якими орали артільну землю. На похороні й поминках гомоніли про те, що Ніна Танчик мала круту чоловічу вдачу, яку й не кожному чоловіку дано, що головувала хазяйновито, згадували, що не одному допомогла звести хату, привезти дров чи виписати паші для худібчини. Ось тільки не звідала долі, задля якої кожна жінка приходить у світ, не здибала судженого, не народила дітей. І в останню дорогу проводжали її сестра з братом, їхні діти з зятями та невістками, пригірщ буйнооких онуків...

Про те, що переставилась їхня колишня головиха, Стася не сказала Опанасові Марковичу ні до похорону, ні після.

Щоправда, в той день, коли, зажалоблена, повернулася з цвинтаря, в надвечірніх сутінках кімнати прозвучало запитання:

— Стасю, де так довго ходила?

Опанас Маркович, лежачи горілиць на дивані, дивився, здається, не так очима, як їхньою карою мукою.

— Та чи нема де ходити... — лиш і мовила з тужливою провинністю.

Через день чи два зустрілась біля криниці з сусідкою Галею, що сиділа в їхньому сільському магазині на касі, й молода сусідка запитала:

— А чом це Опанаса Марковича не бачили на похороні?

Гостра на язик, сусідка й голос мала пронизливо-шмалький, і зіниці очей шпильчасто-тонкі. В’юнка, як хмелина, здавалось, вона й вигойдується звітреною хмелиною, полум’яніючи цвітом зелених очей.

— Люди гомоніли, чого це його нема, — додала.

— Чи ти, Галю, не бачиш, на що судний Опанас Маркович? Ото що за столом випити гарячого молока чи посидіти на хатньому причілку.

— Е-е, Станіславо Янівно, не гудьте мені Опанаса Марковича! — висріблила зуби в лукавому пересміху, — Ще як парубок! Ну, за годину, тримаючись за велосипед, дійшов би до цвинтаря, а за годину — з цвинтаря назад.

— Ой Галю, Галю! — й прикусила губу, зачерствівши лицем. — Ти ж бачиш, який він... Не сказала я Опанасу Марковичу про головиху...

— Не сказали? — здивувалася сусідка. — Як то не сдеазали?

— Зовсім нікудишній, то як скажеш? Скажу — й доб’ю словом, і в могилу покладу, еге? Жаль її, що не стало, а ще дужче його жаль, що побиватиметься. Щоб гірше не стало, хай не відає про смерть.

— Ви не сказали, то інші проговоряться!

— Хто проговориться, коли він ледве з хати виходить, коли з людьми не здибається? А тебе, Галю, попрошу мовчати. Бо чи багато треба, щоб ранити його серце?

— Може б, захотів попрощатися з Ніною Танчик... Таки почує від когось, а як почує — чи подарує?

— Не казала й не скажу, аби гірше не стало...

Скільки пам’ятає Галя Станіславу Янівну — стільки й дивується. Дивувалась, коли в школі вчилась хімії та ботаніки в неї: жоден учень ніколи не одержав менше трійки, бо вчителька соромилася ставити дітям незадовільні оцінки. А скільки років Хвощівка знай гомоніла про Опанаса Марковича! То його бачили разом із головихою в полі — оглядали лан пшениці, неначе вчитель записався в агрономи. А то навідались удвох на польовий табір для худоби, буцімто вчитель уже за ветеринара чи зоотехніка. А то разом походжають у колгоспному садку... І якби ж Стася очей чи вух не мала. Та хай би й не мала, зате їх мали сільські доброзичливці: «Оце, Стасю, пливуть у човні, й Опанас однією вудкою рибу вудить, а головиха й собі вудку в руках тримає...» Або: «Посідали в головихи під вишнями на подвір’ї, така спека, така суша, а вони чай гарячий із варенням п’ють, не інакше як закортіло у петрівку мерзлого...» Проте Станіслава Янівна лише посміювалась на ті балачки. Й ніякого рейваху вдома, й ніхто посуду не бив ніколи, й сльози не текли річкою, й завжди в Стасі на крохмальної білини обличчі очей чистий усміх, наче подарунок для всіх. Й чому воно в них не так, як у людей?..

Тепер-от, зостаючись удома, меткоока Галя знай ловила поглядом старого учителя, який не просто нипав зеленим подвір’ям, не просто сидів на лавчині, спершись на костур, а весь час поривався стривоженим зором із тісного подвір’я за ворота, на сільські падоли. Той поривчастий погляд мало не піднімав схудле тіло сивого Опанаса Марковича, щоб понести у пташиному польоті понад землею.

— Марковичу, кого це ви так виглядаєте? — запитала якось Галя. — Як пташина, що ось-ось сама із себе вискочить!

Учитель спершу скоржавів на лиці, а далі затрусився від сміху:

— Як пташка, що ось-ось із себе вискочить? — Поманив альцем, а коли Галя наблизилась, то сказав тихо: — Ніну Танчик виглядаю, та не видно чомусь.

Голос у Галі забринів:

— Не видно вашої Ніни, еге? Не йде?

— Аж не віриться, що не видно...

— Кажуть, Опанасе Марковичу, наче до котрогось із своїх родичів поїхала...

— Та й засиділась так? У неї родичі є в Куманівці, є в Чернятині...

— А дорога туди, а дорога сюди, та й здоров’я вже не те, що колись. — Галя потрохи оговтувалася, зміцніла голосом. — Авжеж, що молодою зосталась головиха для вас, та то вже не перша молодість і не друга, а третя.

— Ха-ха! — струснуло вчителя хвилею сміху. — Правду кажеш, що Ніна молода й за третьої своєї молодості!

Стася не раз шпетила Опанаса Марковича, що мохом обростає в хаті та біля хати. Аж тут несподівано чоловік закомандував: збираємось на рибу! А що сам не годен зладнати вудочки й наживку, то жінка зладнала. Раніше на рибу виряджався в приношену одежину, а тут і сорочка біла, і костюм, що його одягав лише на вчительські конференції, і туфлі нові. Та що одяг — щоки до синього блиску виголені електробритвою! Чи не на побачення збирається, майнуло в голові у Стасі, й морозець розпачу вдарив у душу. Вона лиш губи закушувала, ховаючи очі від Опанаса Марковича. Раніше ніколи не брав Стасю на рибалку, а тут без її помочі й до води не добрався б, то вела під руку.

— Що ти всі вудочки забрала, дай хоч одну понести мені! — сердився.

Роззирався по селу, на кожного стрічного падав очікувальним зором. У вербовому березі Стася сама відімкнула замок на ланцюзі, сама й човен штовхнула на воду, а Опанас Маркович, сидячи, ледь гріб веслом. Сама понаживляла черв’яків на гачки, сама й закинула одну та другу вудочку, а він лиш по берегах роззирався, виглядаючи захмареними очима, ждучи якогось дивного, жаданого подарунка з виру літа, з хвиль зеленого села.

Кутики вуст сіпались у Стасі, тепер шкодувала й не шкодувала, що торік не сказала правду про смерть головихи, й жаліла, що Ніна Танчик не може ось зараз появитись ген там, на білому піску берегової обмілини, хай би появилась, щоб Опанас Маркович не мучився марним очікуванням, щоб йому не боліло.

— Де та риба? — гнівався, висмикуючи волосінь із води. — Чи повиловлювали, чи хімією потруїли, а тільки нема тієї риби, що перше...

А сам хіба сподівався на рибу з води? Тут, на річці, хоч куди запливи, а з човна звідусюди видно гай під горою, жовту глинисту дорогу, що оперізує гору, пнучись по узвишшю до хати, вимощеного під ясенами гнізда Ніни Танчик, із якого вона завжди вилітала, запримітивши на воді човен і знайому постать рибалки в човні... Хата й тепер, підведена синькою, світиться стінами зів’ялого цвіту барвінку, Опанас Маркович натруджує очі, що сьозяться й туманяться, виглядає. Та пустельно під яворами, й жовта глиниста дорога навколо гори не оживає рухливою жіночою постаттю...

— Доки ж вона гостюватиме в своїх? — із дитячою скривдженістю в голосі озивається Опанас Маркович.

— Хто? — вдає непорозуміння Стася.

— Та Ніна, хто ж іще! — сердиться.

— У неї спитаєш! — відповідає Стася, намагаючись збудити ревнощі в собі, щоб тими ревнощами не так себе розрадити, як втішити чоловіка. — То це ми чекаємо рибу з води чи виглядаємо Ніну з гори?

— Ніну з гори! — схлипує істеричним сміхом Опанас Маркович, який уже й засміятись не годен із тією могутньою силою, що колись.

— Ну, я тобі повиглядаю!

Й Стася, мучачись та ковтаючи давкі сльози, Стася, яка, либонь, ніколи не ревнувала й не ревнує, здається, в цю гірку хвилину, зараз ось зі справжньою, а не награною люттю кидає вудки в човен, гребе веслом, аж вода пухириться зелено-сірою піною. Той її розпач втішає Опанаса Марковича, його лице звільняється від застояного баговиння печалі, він бубонить: