Мирова

Євген Гуцало

Гнідаш узяв пляшку, ще налив по склянці й лише по другій став закусувати. Жовна під видубленою шкірою снували, мов клубки; очі в нього лежали на обличчі, як дві гадюки, що згорнулись, та будь-якої миті ладні розгорнутись — і вдарити жалом.

— Могорич так могорич, — сказав. — А чому ви ставите, батьку, а не Славко?

— Славко в рейсі, подався з машиною до Тиврова. Але за ним діло не стане, скажу, що ти допоминався і від нього.

— Я від нього не допоминаюсь. Може, з ним я й пити не стану... А з вами, батьку, чом не випити, коли ми з вами не сварились.

— О, о! — погасли й засвітились очі в старого. — І я так подумав, що краще мені піти до тебе й перепрошувати, аніж Славкові йти. Але ж, Федоре, прийшов і від нього, не забувай.

— Обидив він мене кріпко, — мовив Гнідаш, і голос забринів вистояною образою.

— Славко в нас такий, — підтакнув. — Має характер, що не вгадаєш, чим той характер тебе вкусить.

— Хай би свій характер при собі тримав.

— А я й кажу, а я хіба кажу не так?

Сонце палало над Гнилоп’яттю, від якої віяло духом куширу, черепашок-равликів і риби. Розстебнувши сорочку на грудях, Гнідаш цупкою п’ятірнею досадливо пошкрябав чорну поросль на грудях; сказав зі злістю, що прогула в горлянці, як муха в порожньому глечику:

— В кожного своя робота. Славко шоферує, машину водить, так? А я на річці коло риби наставлений, мені зарплату річка дає, так?

— Тому поле платить, тому платить завод, — згодився старий, — а тобі гроші дає річка.

— Гроші мені дає річка, його ж дурна голова має варити! Ну, попався на гарячому, ятера виймав із води. Не ти перший попався, не ти останній, бо поки риба в воді водиться — ще попадатимуться.

— В Тернівці споконвіку хтось попадається... Риба — як смола: тільки торкнувся, а руки вже прилипли.

— Отож не треба простягати руки.

— Іскус! — засміявся Данило.

— Іскус? Не іскус, а злодійство. А я настановлений, щоб не було ніякого ні іскуса, ні злодійства.

— Звісно, — згодився старий, згадавши, яка саме халепа привела його на берег Гнилоп’яті не голіруч, а з могоричем. — Ну, давай закропимось.

— А Славко ваш, батьку, попався на гарячому...

— Еге ж, — обережненько згоджувався. — Але в ятер начебто й забилось риби, що десяток коропів і дві краснопірки.

— А що, десяток коропів і дві краснопірки для акта мало? — поспитав Гнідаш і осудливо-погордно покосував лівим карим оком на старого.

— Більше й не треба, — мусив той згодитись, хоч на язиці крутилось, що, мовляв, дрібненький улов, менший за теревені.

— Та діло навіть не в улові! Діло в тому, що Славко руки простягнув, що перевернув мене з човном у воду, викупав!.. А якби я плавати не вмів?

Від образи голос в нього знову загудів так, як гуде муха в порожньому глечику.

— Та він такий буває — чи дурний, чи в дурного зимувався, — засовався на траві Данило, й погляд його щуром шастав по верболозах, усе обминав дебелу постать рибалки, що горбився перед ним. — Ще вилюдніє, як люди поможуть.

— От ви, батьку, скажіть, — Гнідаш грав жовнами, їхньою густою сув’яззю, й чорноземного тону шкіра на запалих щоках лисніла від поту. — До шофера автобуса ніхто з кулаками не пристає, коли той на роботі, в автобусі? Чи до касирки в ощадкасі? Або візьміть таке просте діло, як продавець у наших сільських промтоварах... А чому ж тоді мене з човна скидати, у воді топити? Хіба я не на роботі?

— Воно, Федоре, хіба не здасться, що риби в Гнилоп’яті не міряно й що риба в річці нічия? — спробував розтолкувати старий, водночас боячись і розгнівати своєю відповіддю. — Наче риба нічия, а ти на заваді стоїш.

— Е-е, батьку, так ми з вами і не договоримось, і не помиримось. Розійдемося самі по собі... як оті чотири кобили, що гуляють наввипередки й одна одну не доженуть...

— Вже й озлився! Буває, й так думають, бо людина всяк думає. Давай іще вип’ємо по скляночці, щоб не нагрівалось та не вивітрювалось.

— Не пропадати ж добру, — згодився Гнідаш, приймаючи склянку пива. Випив і, загризаючи огірком, сказав: — Риба колгоспна, от. Украв — маєш відповідати за законом, чіпнув мене пальцем — так само відповіси. Думаєте, батьку, як п’ємо з вами пиво, то я доповідної не напишу? Покличуть Славка в міліцію, бо як за таке не покликати.

Сонце, черкаючи обрій жаристим литвом, наче побільшало в розмірах, наче від щедрот своїх уділяло спеки й на вечір, і на ніч. Лисина в старого блищала, як тугий міхур із лоєм, щоки вже не здавались по-дитячому рум’яними й пухкими, а, спавутинившись і посірівши, наче пригасли на світло всередині.

— Не з медом Славкові, — сказав старий. — Як не одна халепа, то друга, тільки без халепи не буває.

— Бо свиня багно собі завжди знайде.

— А знайде...

Й запечалився старий так, наче йому живу душу з тіла вийняли, а що виймали нелюди, то тепер там садна саднять, печія... У випуклих його очах дрижачками дрижали червоні мурашки: одцвітали останні промені низького сонця. Федір Гнідаш запалив цигарку і, посмоктавши п’явчастими губами, поспитав для годиться:

— А яка там іще приключка з ним приключилась?

— Все жінка... Якби не вчителька, а то, бачте, вона в нього вчителька. Взяла Тетяна трирічну дитину — й гайда до матері. Мовляв, ославив її Славко на всеньке село і перед учителями, й перед школярами.

— Справді покинула? — Гнідаш ізмружив чорні — до блакитнявого полиску — брови. — Через оту оказію на річці?

— Не знаєш Тетяни? Вона із бзиком, від неї сподівайсь та начувайсь.

— О, Тетяна може, — роздумливо сказав Гнідаш, і глухий голос його ледь відтанув від несподіваного доброго усміху. — Тетяна така, що матері-батьку викаже усю правду, і чорта не злякається, й перед богом не спасує. І як тільки вони зійшлись докупи, чудно...

— Чудно, сатана попутав... Тетяна вчора вхопила дитину на оберемок — і повіялась до матері, а я за своїм звичаєм кинувся їх мирити. Ще насваритесь, кажу, життя довге, а тільки чого гарикатись, коли нема причини? Тетяна — лебедем у крик: «Як то нема причини, коли Славко мало чоловіка не втопив?» Ну, я й сказав, що то зовсім не Славко...

— А хто ж?

— Ну, щоб Тетяну вгамувати... Збрехав, звісно, що не Славко. Мовляв, народ такого набалакає, що лопатою не згорнеш.

— Так хто такий? — з оторопілою здивованістю перепитав Гнідаш. У сизих сутінках вечора суха, туго напнута шкіра на гострих вилицях мерехтіла, наче фосфоричні світлячки.

— Сказав, що ми з тобою зчепились на воді...

— Ми вдвох?

— Ну...

Федір Гнідаш випустив із грудей смішок, що легко шелеснув, як трухлява галузка по листю.

— Якби ми зчепились, батьку, то вочевидь довелося б скупатись вам, а не мені!

— Авжеж, авжеж, але ж то для Тетяни... для красного слівця, аби заспокоїлась.

— І повірила, і заспокоїлась?.. Ой батьку! Щось ви крутитесь, вертитесь і берега не держитесь!

— Федоре, саме з язика зірвалось, я й не стямився. Повірила чи не повірила, а тільки вже не гзилась, як муха в спасівку... Може, й помиряться...

— Помиряться, кажете?

— Треба ж, щоб помирились! Молоді — дурні, постарішають — помудрішають. Де ж видано, щоб сім’я розпадалась! Тут, Федоре, й ти якось пособи, не обійдеться без твоєї помочі.

— Я в їхні домашні чвари не встряю, сімейний горщик їхній не розбиваю.

— Розбивати не розбиваєш, так, але поможи, щоб вони склеїли.