Мирова

Євген Гуцало

— Як? Моє діло — через дорогу навприсядки!

Звечоріло, і в сутінках Данило пожвавішав; його молочно-воскової стиглості вуса начебто погострішали-пошпичастішали й заблищали холодним тютюново-сніговим світлом. Із запопадливою вправністю рук, що звикли у цьому житті крутитись коло всякої роботи, мов рогаті коло смоли, він відкоркував другу пляшку, тицьнув повну склянку Гнідашу. Й коли рибалка перехилив, сам також ковтнув одним духом — так рішуче й зле собака муху ковтає.

— Чому ж через дорогу навприсядки? — перегодя заперечив Данило, набивши рот салом та хлібом. — їхня сім’я — в твоїх руках!

— Ну?!

— Скаргу в міліцію ще не склав? А складеш, то вкажи... як ото я Тетяні... саме вирвалось, що зчепився не Славко з тобою, а я. Щоб не Славка смикали до відповідальності, а мене. Я вже в літах, що з мене візьмуть? Візьмуть стільки шерсті, як із шолудивого. Ну посиджу, скільки присудять. Чи відроблю, скільки годиться. Хіба тобі не однаково, кого написати — Славка чи батька Данила? Тобі однаково, тобі аби справедливість восторжествувала. А для Славка, подумай, не однаково. Тетяна вже побігла до матері. А засудять Славка, то вона й не повернеться ніколи. Бо де видано, щоб чоловік відбував кару, а вчителька, його жінка, дітей у школі вчила? Якщо Тетяна гопки стала, то директор теж стане гопки. Так що, Федоре, все діло в своїх руках тримаєш, куди крутнеш дишло — туди й віз поверне.

— Та тут ви, батьку, так повернули, що справді без півлітри не розберешся!

— Еге ж, без двох не розберешся, — старий нагадав, що п’ють уже другу пляшку.

Федір Гнідаш кашлянув у кулак — і замовк, а що ледь усміхався в сутінках антрацитним обличчям, то білі зуби світились, як сир. Річка потемнішала, бо й небо вгорі потемнішало, і вже на його сумирних перелогах бджілками-квітками затріпотіли перші зірки.

— Самі до такого додумались чи, може, Славко нараяв? — зрештою озвався рибалка, і в грудях йому хрипнуло, мов у розладнаній гармошці.

— Та хай на мене маленький хлопчик із горщика загарчить, коли брешу! — дивною клятвою поклявся Данило. — Саме в голові зварилось.

— А якби я написав, що ви... що з вами ото побився за ятір та рибу... та якби вам припаяли на повну котушку... то відсиділи б, га, то відробили б примусовку? — поспитав розважливо Гнідаш, без хмелю в голосі.

— А по-родинному, по-сімейному чом не допомогти? А йому відповідати за всією строгістю закону — значить, із Тетяною діло швах. І по роботі — швах. А може, він ще мітить по роботі вище, га? І тут — швах. А тобі ж, Федоре, однаковісінько, кого за законом притиснуть — мене чи його. Хіба ж я не тямлю, що Славком порядкує дурний характер, той дурний характер і накоїв біди, кинув тебе в річку...

Данило звівся із землі, став на коліна й говорив так проворно, що слова аж хурчали; в загуслих сутінках його дитяче лице знову помолодшало — й тепер ось наче говорив хлоп’якуватий чоловік, що мав надтріснутий, підстаркуватий голос.

— Дурний характер, а не злий умисел, о! Якби йшло від розуму, від злого умислу, тоді, Федоре, й справді годилося б судити чоловіка, мізки на такий бік перевертати, щоб менше шкоди для людей... Ну, чого мовчиш? Не згоджуєшся?

— Думаю, ось і мовчу.

— Твоє добро, Федоре, не забулося б.

— Добро, кажете?

— А вже ж не зло. За законом відповідати слід — ось я й відповім. Зате ж і в Славка життя не перевернеться шкереберть, і в Тетяни не зламається... Чую, маєш серце, маєш!

— Серце маю.

— Ясне серце маєш! Хіба не жаль Тетяну з дитиною?

— Хто каже, що не жаль.

— Ну, от бачиш! Я тобі вік вдячний буду, вся наша родина пам’ятатиме.

Стемніле небо порскнуло пригорщами зірок, річка дихала вільглим жабуринням, від землі струмувало прив’ялими від шмалької спеки пахощами. Над літньою Тернівкою летів нічний літак, позначуючи свою дорогу червоно-морозяними квітками вогнів.

— Славний ви чоловік, Даниле, — по мовчанню озвався Гнідаш. — Таких у нашому селі на пальцях можна перелічити.

— Пальців не вистачить, — заперечив.

— Вистачить пальців... Якби не ви, то й балакати не став би, й мирову пити не захотів би. Й душу маєте, наче з горіха зерня, й до кожної людини підхід знайдете, хоч, може, хтось вашого підходу не вартий.

— Всяке трапляється, — мовив Данило, й голос прибрав властивої йому статечності. — В кожній людині водиться людське, навіть у нелюдові.

— Навіть у нелюдові? Хто відає... А за балачку спасибі, трохи відлягло на душі...

— Пляшка зсунула камінь?

— Не пляшка, а ви, батьку. Хоч прийшли та побалакали, а то ж не можна так, що звіром одне супроти одного.

Допили пиво, що трохи захмелило їхні голови, що побільшило нічну красу літньої Тернівки. В темряві чулось, як зрідка скидається риба в річці. І в березі, й на поблизьких городах сюрчали коники, пахло дурманним духом лугової м’яти. Пора було збиратись, і Федір Гнідаш ведмедкувато відірвав од землі бриласте, як дубовий одземок, тіло.

— Шаную вас, батьку, й поважаю, — озвався.

Підпилий Данило силкувався затягнути пісню, тільки язик у старого заплітався, як у негоду заплітається дим за хатній комин.

— Розпрягайте, хлопці, коні... та й лягайте спочивать...

— А тільки ж до тюрми вас саджати не хочу, — мовив Гнідаш, стоячи біля стіни очерету, що ледь шелестів за спиною. — Вся Тернівка знає, що ви за чоловік, знає, що ви й пальця не підняли б на мене. То чому ж я на вас наклеп зводитиму?

— Га? Ти що? Га? — белькотів Данило, не в спромозі отямитись і повірити в те, що йому так і не вдалося замогоричити діло. — А як же мирова? Мирову ж пили?

— Мирову пили, так. Але в міліцію на невинну людину я не брехатиму. А коли повірять? А коли вас і справді притягнуть, щоб відповідали? Доведеться від сорому згоріти або ж із Тернівки тікати.

— Федоре, я своє життя прожив, лишилося ще з горобиний скік, то гріх не помогти Славкові, коли в хлопця такий перекосяк.

— Батьку! — скрикнув Гнідаш, і голос прогув, затремтів басовою струною. — Та не стану я насилати міліцію на невинну людину!

— Він же в мене останній, найменшенький... Отак ти мене поважаєш?

— Отак я вас поважаю...

Він чалапнув ногами по піску та притоптаній лепесі й важко скочив у човен, що раз і вдруге зітхнув хвилями-вилясками.

— Ще дякуватимете мені, — почувся з човна голос глухуватий, наче відсирілий від річкової вогкості.

На той голос якась птаха неподалік в очеретах прокинулась і, сполохано б’ючи тугими крильми в тиші літньої ночі, полетіла низько над водою.

Федір Гнідаш, нагнувшись, узяв весло і відштовхнувся від берега.

— Куди ти? — озвався Данило, почуваючись так, наче скалічів душею, наче йому зосталось три чисниці до смерті.

— Подивлюсь, батьку, чи ніхто не хазяйнує на Гнилоп’яті.

— І не боїшся посеред ночі?

— Ха-ха, брат брата січе, біла кров тече, — відказав загадково Гнідаш і, гребучи веслом, стиха промугикав: — Розпрягайте, хлопці, коні... та й лягайте спочивать... — І докинув докірливий голос із човна: — Батьку, чому ж ви не співаєте? Співайте, радійте, що на волі.

Гнилоп’ять лежала в рамах чорних берегів, і човен, дедалі віддаляючись, ставав усе невидніший, і постать у човні розмивалась, аж поки їх заступила стіна очерету. Знову низько над сонною водою пролетіла птаха, перемелюючи застигле повітря тугими крильми, й від посвисту її крил Данило пробудився. Крекчучи, взяв із землі порожню сітку капронової нитки і, зітхнувши не без давкої гіркоти, побрався межею вгору по городу. Й сопів-мугикав у шпичакуваті вуса:

— Розпрягайте, хлопці, коні... та й лягайте спочивать...