Андрій Шуляк

Євген Гуцало

Сидячи між будяків із фіолетовими квітками, над якими гули бурштинової барви бджоли, Галя мовчала, тільки очі її промовляли похмурою й тяжкою мовою.

— Ходімо до хати, — озвався батько й, рушивши, зашелестів припорошеним бур’яном.

Дитина як забовваніла між шпичакуватих бур’янів. Батько обернувся на городній межі, хотів озватись — і лиш пташиним схлипом війнуло, сліпим звуком...

Погодували з жінкою кролів, дали корму нутріям, заколотили корито для свині й підсвинка, сипнули зерна курям. Жінка, звикнувши мовчати, мовчала тільки вустами, зате чоловік навчився читати її думки з лиця, з виразу чорних очей; настрій угадував із того, як брижила брови, як дихала, як ходила, як сиділа, — за два десятки років хіба ж не вивчиш! Знаючи про отруєного пса, жінка поки що не сказала й слова, лиш погляд її клубочився густим димом.

Перегодя хазяїн подався на пасіку, що стояла за хлівом на осонні. Позаглядав до вуликів, думаючи про те, що взяток бджолиний іще не поменшав, можна сподіватись на добрий медозбір, що цукровим сиропом підгодовувати рано, а вже треба, треба приступати до головної осінньої ревізії, годилося б і зимівник на зиму підремонтувати.

З пасіки ступив на город. На кількох помідорних кущах позривав верхівки пагонів, щоб швидше достигали зелені плоди, ген як рясно вродило. Часникове листя пожовтіло, треба вже повизбирувати доспілий, щоб не перестоював у грунті, а перестоїть — знову почне рости. Й цибулю-батун так само вже пора повисмикувати, й цибулю-сіянку.

Грядка з цибулею-сіянкою сягала саду, тут уже Андрій Шуляк відірвав погляд від землі й ледь-ледь розцвів присмученими очима. Й як було не розцвісти, коли сад мав чи не найкращий на всю Тернівку! Люблячи дерево й знаючись на дереві, мав літні та ранньо-осінні сорти груш, а поміж них і іллінку-дзвінок, і лимонку, і беру, і панну, й олександрівку, й лісову красуню, і деканку, і рояль... А яблуні! Хай по одному дереву, та родили папіровка, малинівка, мельба, пепін-китайка, антонівка, бельфлер-китайка, «слава переможцям», ренет, макінтош, боровинка... Своїми ж таки руками посадив кілька горіхів і вишень, мав абрикоси й сливи, а також агрус, малину, смородину чорну, порічки... Жінка намірялась вирощувати й полуницю, бо тепер у Тернівці чимало людей доглядали грядки з полуницею, та чоловік заперечив. Мовляв, садиба не така й велика, не гумова, то коли вже кортить ягоди — гайда в ліс, не лінуючись, можна назбирати ген скільки козубеньок, та лісова ж поживніша, лікарі радять більше їсти лісову, ніж із грядки. Так само не посадив жодної черешні, бо черешень багато в лісі росте, не бійся залізти на дерево й нарвати. А як не здерешся на лісову черешню, то в колгоспівських полях уздовж доріг ген скільки низькорослих, тут тільки рукою нагинай гілляку.

Андрій Шуляк любив свій сад: і в таку погідну серпневу пору, коли виколихував веселково-строкатий дозрілий урожай; і коли пооблітає листя, тільки пізні сорти яблук зоріють на вітті; й занесений снігом, у сліпучих квітах-снігурах; і весняний, у бубляшках, які розкрилювались у цвіті, а хвилі цвіту застигали вулканічною лавою. Любив свій сад, який мав живу душу, й та душа зараз ось озивалася сонячної світлини шелестами-сплесками, осяюючи й зцілюючи гірку рану в його єстві...

Після спожитих на весіллі напоїв і наїдків пекла згага, й він, сидячи за столом у свіжій не по-літньому хаті, пив кисляк. Хоч мали холодильник, проте молоко свіжоздоєне й кисле, сир та масло тримали в погребі. (Хазяїн сказав: «У живому холоді й харчі живі, а в цьому електричному все якесь мертве»).

— Фросино, що тепер маємо робити? — поспитав у жінки, відчуваючи, як збадьорішав од кисляку, навіть думки почистішали.

— Я б на кожного подумала, — зрештою озвалась, наче звільняючись від каменя, який далі стало несила нести. — Добре, що собака не людина...

— Собака не людина? Кращий за людину.

— Кращий за людину? За яку?

— За оту, що отруїла.

— Певно, за ту кращий, — згодилась жінка.

Дружок їхній тримався обійстя, далеко не бігав, хіба що заникував зрідка в сусідські двори, отож отруту свою знайшов не на краю світу.

— Не Баглаї ж, — назвала жінка найближчих сусідів.

Учителі на пенсії, старе подружжя Баглаїв, яке в школі колись ще їх обох доводило до тями, жили за садом, хата їхня блищала цинковою бляхою. Тихий, як осінній туман, Баглай і завжди всміхнена, як місячна доріжка на воді, Баглаїха доживали віку, маючи пенсію, дрова й вугілля від сільради, повагу від односельців.

— І не Титівни, — кинула жінка перегодя.

За Баглаями жили дві сестри Титівни, обидві незаміжні, обидві в літах, обидві богомільні й на вигляд такі плохенькі, наче як злякалися колись у дитинстві блискавки й грому, то по нинішній день.

— Та й не Ганя Самиш.

Ганя Самиш сиділа в колгоспній бухгалтерії, голова їй боліла всяким сальдо-бульдо, дебетом-кредитом, вдачу мала таку, що ладна собі пучку врізати, аби тільки не боліла порізана пучка в сусідської дитини. Ганя Самиш навесні розлучилась із чоловіком, що в районі злигався з гулящою буфетницею на вокзалі, й тепер, соромлячись людей, знала лише дорогу в бухгалтерію і з бухгалтерії.

— А ти чого мовчиш? — зрештою здивувалась Фросина, яка сама звикла тримати язика на припоні й вислуховувати балакучого чоловіка.

— Я, Фросино, вичисляю.

— Що ти вичисляєш?

— А хто нашого собаку ухойдокав.

— То вичисляй уголос...

— Можна й уголос. Ти кажеш за тих людей, на кого й подумати трудно. А я думаю за тих, для кого ми більмом на оці.

— Для кого ж ми більмом на оці? Наче нема таких...

— Е-е, Фросино, й не кажи, й не говори.

— Таж із усіма в мирі, нікому зла не заподіяли, до всіх лише з добром.

— З добром? Не забувай, що за добро часто платять злом.

— Ото нам за добро так заплатили?

— Може, й заплатили...

Й Андрій Шуляк не так усміхнувся, як скривився прикро, й вуса гострі його ластів’їні раз і вдруге здригнулись, наче крила в бажанні польоту. Витер вуса від кисляку, звівся й плечима-коромислом затулив вікно.

— Ти, Фросино, похазяйнуй, а я голову провітрю, бо замакітрилась.

Без собаки, який завжди зустрічав, кидався на груди й догідливо скімлив, садиба здавалась наче вимерлою.

— Ти ж бач, як дитину скривдили, — мовив уголос, бо Галя й досі не вернулась додому, десь пропадала за городом у бур’янах.

І несподівано відчув, як засвербіло-щипнуло в горлі — такою болісною їддю їло ще в дитинстві, коли образа висікала сльози на очах...

Провітрюючи замакітрену свою голову, йшов недільною дорогою, намагаючись глибше зазирнути в очі стрічних тернівчан, наче з їхніх очей намагався вирвати таємницю. Опинившись у центрі села біля сільради, зупинився перед Дошкою пошани, де зібрано фотопортрети кращих трудівників. Оббігши шпарким поглядом строкатий загал знайомих облич, подивився нарешті в найзнайоміше, в своє, що втупилось зором острашливо-гострим, як свердло відбійного молотка.