Андрій Шуляк

Євген Гуцало

— Гм, механізатор широкого профілю, — вдоволено гмукнув.

Авжеж, механізатор широкого профілю, під його портретом що напиши — те й правда. Бо коли треба, він тобі в комбайновому екіпажі на бурякових жнивах (так пише районна газета); бо коли треба, він уже порається біля силосу, силосує кукурудзу; коли треба, він уже тракторист, оре на зяб. Поїздка з жінкою в Малий Чернятин на весілля — це наче премія від голови колгоспу, бо голова колгоспу знає, що й залізо без відпочинку рветься, що ж тоді вже про людину казати...

На перехресті зеленим світлом недостиглих слив світився комплекс із металу й скла, а в цьому комплексі містились промтовари, продовольчий магазин і кафе. Післявесільна спрага завела Андрія Шуляка в кафе, хоч сюди навідувався вкрай рідко, лише тоді, коли проводжав у дорогу когось із приїжджих родичів.

Попросивши пляшку грушевого напою з холодильника, всівся під прикріпленим до стелі вентилятором, що лінивими крилами колотив парке й затхле, щедре на мух повітря.

За сусіднім столиком сиділа мокролиця й мокрогуба компанія, збадьорена випитим і водночас пришалимонена від літньої задухи.

— Андрію, гайда до нас, — прогугнявив Семен Скуба. Народжений матір’ю-алкоголічкою, він мав дивне й страшне обличчя: наче щипцями хтось виривав губи, порвав вуха, покалічив ніс та брови.

— У вас немає вже до чого сідати, — відповів, цідячи грушевий напій.

— То візьми й постав.

— А з якої причини я братиму й ставитиму?

— Хіба нема причини? — гугняво прокричав Семен Скуба, показуючи кінські свої зуби, поміж яких іскрився металевий.

— Їздив у Малий Чернятин на весілля, то вдовольнився.

— У Малому Чернятині веселився, а в Тернівці маєш поминки, то постав.

— По кому поминки?

— А по собаці!

Й за сусіднім столом засміялися. Спотворене обличчя Семена Скуби стало й зовсім страшне, мовби то реготала сама смерть. Глухо світячи олив’яною полудою викочених очей, поряд із ним сміявся тернівський фотограф із Будинку побутових послуг Данило Воскобойник, він же за сумісництвом на тому комбінаті й майстер по ремонту телевізорів і пральних машин. Третім до теплої компанії затесався Михайло Бурда, людина майже без певних занять, якби час від часу не влаштовувався в селі чи в районі на всяку випадкову роботу, з якої незабаром гнали втришия за зловживання оковитою.

— Звідки ж ви про собаку знаєте? — стужавівши жовнами, поспитав Андрій Шуляк.

Обличчя їхні вичахли від сміху, лиш у Семена Скуби посіпувались рвані губи та здригались ніздрі пошрамовані.

— Кажуть! — пролунало гугняве. — Ось і почули.

— Почули? Чи не від Михайла Бурди почули?

— А чом від мене? — крутнувся той на стільці, й синяве його лице, схоже на кормовий буряк, наче ще більше побуряковіло.

— Чи від Данила Воскобойника?

Воскобойник (худий, як батіг, він усе-таки здавався гудзуватим батогом, бо через ремінь переливалось черевце, в якому завжди бовтались пиво, горілка, вино) проспівав тенором:

— А в Данила теж є вуха!

Андрій Шуляк розставив перед собою на столі могутні гандрабаті руки — здається, цими руками здатен був узяти в один оберемок усю ту компанію, а на додачу прихопити ще таку саму.

— Михайле, — сказав, — нащо згубив мого собаку?

— Тю! — витріщився той. — Здурів?

— Ти здурів, бо отруїв собаку.

Кормовий буряк, себто обличчя в Михайла Бурди, мінилось фіолетовими сплесками.

— Як ти докажеш? І нащо б я мав труїти? Хіба в мене мишак є, га?

— Так на кожного можна вину звалити! — муркнув тернівський фотограф, і в його гудзуватому черевці булькнуло питво.

— На кожного думати не стану, — відказав Шуляк і, зчепивши пальці обох рук, тримав перед собою довбню-довбешку. — А на вас усіх — чом не подумати? Що Скуба, що Воскобойник, що Бурда... Ходите по хатах, вициганюєте в жінок горілку та закуску, готові вже зранку. Норовите так, щоб на дурничку прожити, без мозолів.

— Ну, хазяїн заговорив, — недбало кинув страшко, їхній тернівський вирвигуби та вирвиніс Семен Скуба. — А нам і без хазяйства добре, перебиваємось тим, що день пошле.

— Правда, перебиваєтесь тим, що день пошле, але ж посилає вам не своє, а чуже.

— Ну, хазяїн! Розхвастався, що портрет із Дошки не знімають! А нам добре не на Дошці, а отут!

— Може, ви отут і сидите, що я отам, на Дошці! Не було б мене на Дошці, ви б тут не ошивались по кутках.

— Ну, хазяїн, передовик!

— А якби вся Тернівка отут зібралась, га? — Андрій Шуляк звівся, навис над підпилою компанією окоренкуватою постаттю; гострі вуса надавали йому хижого, розбишацького вигляду.

— Хай збирається, чи ми проти.

— Коли вся збереться, тоді, хлопці, вам не буде до чого збиратись!..

— Не пропадемо, на наш вік вистачить...

— Кажеш, Михайле, не сам труїв собаку, а гуртом? Із Воскобойником і Скубою?

— Гей, легше на поворотах! — озвався їхній вирвигуби й вирвиніс. — Бо не подивлюсь, що ти такий, як КамАЗ.

— Язик без кісток, — усміхнувся Воскобойник губами присохлими, наче капустяною тлею побитими. — Тільки з якої хороби стали б губити собаку?

— Дивіться, хлопці... Ви — мої класові вороги... Там, дивись, кури з курника пропали в баби Дуднички, заявила стара в сільраду, та хіба сільрада знайде? А в Петра Трохимця хіба з погреба не винесли півбочки солонини, коли чоловік у лікарні лежав?..

— Ти мене записав у злодії? — тіпнувся за столом Воскобойник. — Та я заробляю доста!

Скуба з Бурдою мовчали, сопучи носами й дивлячись спідлоба басисто так, наче самими поглядами б’ючи й ранячи.

— На тебе, Даниле, пальцем не тикаю, а кажу, що хтось тій солонині пристроїв ноги, бо сама з погреба не побігла б. А ще скажу, що з мого погреба, чи хліва, чи комори не пропадало — й не пропаде, злодіїв не збираюсь годувати.

— Чого ти нам кажеш? — озвався Воскобойник.

— Вам кажу, а ви скажіть іншим, щоб усі почули.

Андрій Шуляк поніс натоптувате тіло до виходу, а в порозі спинився:

— Так що, хлопці, ви мене знаєте.

— Та котись ти, — охляло кинув навздогін вирвигуби й вирвиніс. — Гірший собаки... Хотіли погуляти, а він прийшов — і в кашу наплював. Якби ж там хоч собака як собака, хай би породистої масті, а то дворняга.

— Еге, — морщив плескатого лоба Воскобойник. — У людей — вівчарка чи спанієль, дог чи бульдог...

— А лягаві які! — муркнув Скуба.

— А то — без породи...

Лиш Михайло Бурда мовчав, наче язиком своїм закусив усе випите за нинішній день і тепер не було чим говорити...

Повертаючись додому, про всяку всячину передумав Андрій Шуляк, а найперше, звісно, про те, що треба шукати щеня, та зінське знайти б, із зінських зінське... А коло своєї садиби спинився у воротях, як завжди спинявся, коли повертався додому. На мить забувшись, очікував, що вискочить назустріч Дружок, лащитиметься, спинатиметься лапами на груди, сяючи розумними й щасливими очима.