У степу на станційній околиці

Євген Гуцало

Тут, під застиглою зеленою хвилею лісопосадки, що тягнеться вздовж залізничного полотна, купчаться в літньому затінку малі вагончики. Непорушні колеса впираються в низько запалі рейки. Ці вагончики пристосовано не для їзди, а для житла, й рейки — наче замість фундаменту: щоб надійно тримати на своїх сталевих жилах низку вагончиків. Поміж них сушиться білизна, у віконцях барвистими візерунками — квіти вазонів, там і сям видніють клітки з кролями чи курми, з бляшаної халабуди лине свиняче порохкування, неподалік лунає плач немовляти. Поряд стримить графічно чітка арматура електросилової підстанції.

— Тут колись було чисте поле, — каже Кужільний, оглядаючись кругом, і лобата голова на його плечах повертається, мов радар.

Мимо вагончиків та мимо підстанції виходимо впритул до території великого крупозаводу, що здіймається в небеса більшими чи меншими сірими будівлями. Сюди від станції веде залізнична вітка — дві залізні сталки, оброслі запилюженими полинами, реп’яхами й чередою.

Темношкірий, наче в дьоготь вимазаний, дядько Стах, що йде з нами по сонячній станційній околиці, спиняється між блискучих, як розлита ртуть, рейок і тицяє гандрабатим пальцем у шпалу, забризкану мастилом.

— Отут... Отут Данило Продан поклав голову...

— Поклав голову? — перепитує Кужільний, заглядаючи в бездонну комору пам’яті. — Який Данило?.. Син Максима?

— Син Максима Продана, — ворушить п’явчастими губами дядько Стах, а гандрабатий палець усе ще вказує на шпалу. — Вночі вдвох із напарником вели паровоз. «Ти, — каже напарникові, — почекай мене коло воріт заводу, а я трохи пройдусь, бо голова розламується». Напарник чекає, а Данила нема. Посвистав свистком, а Данила нема. Напарник від заводу пішов пішки по рейках осюди-от, а тут лежить Данило, тільки без голови. «Де твоя голова?» — закричав напарник. А Данило мовчить, бо що без голови скаже. Це від переляку напарник спершу голову не роздивився, а голова тут і лежала. Це ж він її сам і відрізав, бо як Данило спустився з паровоза, то голову під колесо сунув, от напарник і відрізав паровозом, а потім свистав і кликав. Хіба докличешся...

Небо від спеки вигоріле, полинове; копиці хмар порозтрушувалися зотлілою блакитною мервою; вітка залізниці, де стоїмо на шпалах, біжить через поле у ліс, що за крупозаводом, тоне там у темній гущавині.

— Бач, хто ж витримає на собі паровоз, — чудними словами озивається Кужільний. — Навіть машиніст... Чого це він голову поклав?

— Через жінку свою, — каже дядько Стах.

— А в жінці яка причина?

— Призналась йому, що другого має... От і поклав голову.

В тиші станційної околиці лиш коники сюрчать, пронизуючи повітря струменями-чергами колючих пісень. Шпали пашать сухим теплом, пахнуть деревиною, тхнуть мазутом — і зовсім не віриться в справжність того, що розповів дядько Стах.

— Жінки такі, — роняє посутенілий лицем Кужільний.

— Жінки такі, — згоджується дядько Стах. — А Данило Продан ось такий — без голови.

— Ну люби, люби, коли любиться, — якось чудно стріпує-пирхае в гніві губами Кужільний. — Але хоч не признавайся, коли вже любиться... Е-е, ні, Данило таки дужче любив.

— Хай господь милує з такою любов’ю, — бубонить дядько Стах.

— Нехай він, — киває Кужільний на мене, — знає, як у нас люблять... Бо така тут земля, правда, дядьку Стах?

— Така земля, — відповідає дядько Стах, схожий на обвітреного, впродовж віків битого дощами й хльосткою сніговою заметіллю степового боввана.

Тут, поблизу крупозаводу, поміж інших садиб і родинне гніздо Кужільних, від вулиці відгороджене старим штахетником. За ворітьми — криниця; посипана піском доріжка веде від криниці до вгрузлої в землю хатини, що підсліпувато дивиться приплющеними вікнами, наче вже й недобачає в цьому білому світі.

— Чуєш, Ларисо! — озивається Кужільний до рідної сестри, що на лаві під хатою пере білизну в велетенській цинковій балії. — Ось я й дядькові Стаху кажу... Через рік виходжу на пенсію — й сюди, в батьківське гніздо.

В Лариси напрочуд кругле, добродушне лице, схоже на коровай, що добре пригнітився в печі. Цей коровай прикрашено сливками очей, остюкуватими споловілими колосками брів, хмелем розкуйовдженого попелястого волосся, що вибивається з-під дзьобатого дашка хустини.