У степу на станційній околиці

Євген Гуцало

По обіді Кужільний никає подвір’ям, лагідно квітнучи втихомиреними очима. Гінкий, гостроплечий, зодягнений у зелену військову гімнастерку, зупиняється то на закропивленому затиллі скособоченої шопи, що дивом уціліла до нинішнього дня, то під кущем блекоти на краю городу завмирає, то біля криниці. Які спогади зринають у його душі? Що навіч постає перед ним із минулого, яке лиш і можна зіткати з невидного й хисткого павутиння споминів? Якими ось зараз перед його внутрішнім зором постають батько й мати, котрих забрали хвороба, нестатки, вік? Але все ж таки батько й мати бачаться йому, бо душа вичаровує їх живими. Яким бачиться дитинство, що минуло ось під цим небом, на цьому клаптику родючої землі, а здається, що воно не просто минуло, що воно десь тут зосталось, що, напруживши волю, можна побачити його як не під вишнею, то в кущах малини, як не під стріхатою шопою, то під золотоверхим ясеном?.. Кужільний про щось гомонить через межу з сусідом, схожим на цибатого боцюна; вони обоє, кощаві й вузлуваті, схожі на двох птахів, що топчуться один перед одним, схожі на двох наморених птахів, яким пора лаштуватись до вирію, до відльоту, а вони все баряться, ніяк не влаштуються, відокремившись від своєї пташиної зграї, від ключа, що вже відлетів дружно, що вже й невідомо де долає небесні високості — в далеч, у невідомість, у безмежжя.

Дядько Стах задрімав і спить темною піщаниковою брилою, пелюстки повік його застигли, й риси губ — як вирубані. Мабуть, і серце в цій піщаниковій брилі, схожій на людину, скам’яніло й не дзвонить густою кров’ю.

Лариса поміж дерев почіпляла на шворках випрану білизну, яка по-пташиному має в сухому серпневому подвір’ї зеленими, блакитними та білими крильми. Барвиста зграя, що наче опустилась у саду перед близьким неминучим відльотом.

— О, Петре, — згадує сестра. — Там хлопці граніт привезли, за хатою лежить. Заплатила їм, віддячила. Якось треба договоритись, щоб упорядкувати могили. Вже коли тут, пошукай майстра, дядько Стах нехай порадить чоловіка.

Сірі брили тесаного граніту сіріють із кущів полину, мов непорушні тіла невідомих істот. Кужільний згинається над гранітом, чіпляється зіркими очима за ребристі боки, обмацує пальцями; твердий небосхил його лоба хвильно брижиться, за тими брижами туманяться якісь думки, тільки хіба вгадаєш їх...

Уже скоро йдемо повз попелясто-сірі будівлі крупозаводу в степ, а праворуч від нас розіллятою ртуттю срібляться дві сталки рейок. Голова в дядька Стаха блищить на сонці, наче крізь лису шкіру горить розтоплений овечий лій. Кужільний в корчах двох рук тримає літрову скляну банку, а в банці срібними жуками мерехтить вода, палають айстри. Перейшовши поле, опиняємось на цвинтарі, ставимо банку з квітами на горбик могили, порослий травою. До залізного хреста, звареного з труб, прикріплено фотографію, з бляклого тла якої прозирають риси старого чоловічого обличчя, що схоже на звечоріле обличчя Кужільного, а також — і на споночілий вид дядька Стаха.

— Яка тут земля! — каже тихо Кужільний, роззираючись на цвинтар та на свіжий ребристий вінок літнього лісу, що облягає цвинтар. — Ось де хочеться лежати завжди, а не там десь...

Кучерявиться сонце поміж пшенично-світлих хмар, схожих на розваляні в степу копи; велетенське небо — наче могутня й добра долоня, яка накрила весь видимий світ, захищаючи від нежданих нещасть. Після цвинтаря Кужільний звертає в ліс, що хвилями зеленого моря здіймається вздовж двох нескінченних перстів, якими стримлять-біжать рейки. Поміж хвиль зеленого моря ще в денну спеку пахне грибною затхлістю, два залізні сяйливі персти вказують у безмежжя літа, яскравої тиші.

— От чортівня, а де ж блокпост? — зупиняючись на шпалах, каже Кужільний.

Кругом — дубовий ліс; коли гойднеться гілля — внизу по траві вигорілими рудими білками пробігають забарні тіні; в темних грудях лісу з горловим тужливим придихом стогнуть горлиці. Кужільний зриває стебло Петрового батога в пелюстках-спалахах синього цвіту.

— Ось тут стояв блокпост, — показує на узлісся, поросле деревієм, горішиною, жостіром. — Нема... Петрові батоги цвітуть, як і цвіли... Осюди я проводжав Ганю з клубу... Хіба не сюди?

Вираз на обличчі такий розгублений, наче й сам сумнівається, що саме сюди, оторопіло кліпає повіками. Повів рукою, показуючи, де стояв старий блокпост із його дитинства, немов за тим порухом блокпост мав зродитись наяву, як і колись. Та не зродився, лиш вир зелені розкошував тут, на узліссі, лиш кошики деревію білого та сині петрові батоги.

— Не може бути... Ану гайда в ліс, перевіримо...

Кужільний, що ступає попереду, рябіє від миготливих сонячних зайчиків, які скачуть із-поміж густих дубових крон. У прохолодну мушлю яру збігає стежка, що приводить до джерела. Вода б’є із золотистої чорноземлі, ледь пухириться бульбашками повітря. Між лопушиння жовтіє качконосий корячок, яким і черпаємо джерельну воду, причащаючись по черзі. Дядько Стах п’є із заплющеними очима, й биті дрібними жилками його повіки тремтять, мов крильцята метелика, не зірвані подувом вітерцю.

— А джерело не замулилось, — каже Кужільний. — Б’є, як било... Там, далі в лісі, й криниці викопано, вода в них іще холодніша, бо глибша.

Вгору стежкою з яру Кужільний так само ступає попереду, горблячись у спині, мінячись миготливою чорно-білою кольчугою, тканою з порских тіней та сонячних зайчиків. На місці колишнього блокпоста він чудно туманіє очима: адже сюди проводжав колись Ганю-однокласницю, от сюди! А виходить — начебто й не сюди, а виходить — начебто зовсім не проводжав...

Сонце вже пірнуло за обрій; небо ще не прочахло від денної спеки, до лісу зелений клин цукрових буряків добігає казковою великою брилою морського шумовиння. Рейки вже не світяться розлитою срібною ртуттю, а наче синіють твердим синім димом, таким схожим на твердий синій дим достиглих сливок по садах. Ген удалині, за буряками, білим чистим воском видніють валки вимолоченої пшеничної соломи.

Їдемо неквапно, мовби налиті полинною вечоровою млою, міряємо шпалу за шпалою, і вже за крупозаводом, там, де... Данило Продан уночі поклав голову під паровоз... мимоволі сповільнюємо ходу. Наче ноги вростають у цей важкий степовий діл, що неоглядно простеляється кругом. Дивимось на заляпані мастилом шпали, на сірий щебінь і пісок поміж шпал, на жилаві шнурки подорожника, що росте тут скрізь, і несемо далі своє похмуре млисте мовчання...

Лариса зодяглась у старіший одяг, закуталась у хустку, готова цієї вечірньої пори вже йти на крупозавод — сторожує там через дві ночі на третю.

— Де батьків дробовик? — питає Кужільний.

— Дробовик? — дивується сестра. — Нема дробовика, ще при батькові запропастився... Нащо тобі дробовик?

— Відстрілюватимусь, коли Віктор навинеться на дворище... Такий, що може хмільну ватагу з собою привести, щоб поквитатися зі мною... Не хазяїн, а п’яничка, тільки занапащає землю. Бач, грушку посадив. Усохне та грушка, якщо досі не всохла, бо в голові нема олії, бо в руках нема розуму... Нарік вийду на пенсію, переберуся сюди.

— A-а, Петре, хто може заглянути в завтра? — примирливо бубонить сестра. — Ти вже не перший рік збираєшся з переїздом, тільки твоя не пустить тебе, хоч і не мирите. Свою господарку маєте, хто поратиме? А ми з Віктором якось тут мордуємось...

— Ні, ти скажи — де дробовик?.. Думаєш, за півнем не повернеться? Прийде воювати за півня. Із тим півнем усю станцію оббігає, щоб замочити горлянку.

Лариса відпливає у водах темряви, через пелехи тіней нічного обійстя.

Дядько Стах розклеплює вуста:

— Данило Продан, що поклав голову під паровоз, молодший за Максима... Діда їхнього Тимофія пам’ятаєш?

— Пам’ятаю! — свіжішає голос у Кужільного. — Зчіплював на станції вагони.

— Данило — під паровозом, а дід Тимофій — під вагоном... Заклався з хлопцями, що спинить вагон. Здоровий ведмідь удався, хоча зростом — із кадубець. Ледь заклад не виграв, ледь не спинив вагона, що по рейках котився. Ось тільки вагон і роздушив Тимофія, залізна сила бездушна, куди чоловіку проти заліза.

Небесні голубі полини вгорі вже звугліли, а поміж них порошаться далекою курявою зірки. Свиснув на станції один паровоз, а йому відповів другий, наче перемовляються в степу залізні ховрахи новітньої доби. В дядька Стаха, що сидить під грушею, обличчя чорне, мовби набрякле густою темрявою-дьогтем. Після розповіді про Данила Продана, про його смерть під колесами паровоза, а ще ось після спомину й про Тимофія Продана, що не довікував віку, дядько затято мовчить, начебто весь потратився на спогад про мученицьку загибель двох одчайдушної вдачі чоловіків. Розвішана поміж деревами білизна вже висохла до цієї пори, порозчепірювалась непорушними крильми поснулих птахів, без вітру нікуди не летить. Неподалік од криниці, в кущах морозу, невдоволено похоркує їжак, що, либонь, хоче йти якоюсь своєю дорогою, а ми заважаємо отут, бо зібрались ворожим гуртом під грушами-лимонками, які погасли вночі й не світять.

— Така тут земля, — каже Кужільний в темряву невідомо кому.

Наче розмовляє зі своєю рідною землею.