Лінія оборони

Євген Гуцало

По холодах настали нарешті теплі дні.

З яким натхненням, із яким завзяттям селянина взялося сонце за свою споконвічну роботу, за ту роботу, з якою трохи забарилось у цьому році! Можна було, здається, простежити, як проростають, як довшають, як витягуються стебла трав. Як на вільсі чи березі роздимаються вшир ще вчора зовсім малесенькі листочки, і водночас роздимаючи вшир те приховане в собі зеленкувате, майже прозоре світло.

І раптово зацвіли дикі груші.

Наче посідало на їхнє чорне, шкарубке гілля безліч прилітних зграй, умить розгорнули свої крила — й постали перед здивованим людським зором не птахами, а біло-рожевим цвітом, іще студеним, іще не розімлілим од своєї духмяності — ця їхня духмяність була ще ледь вловима, скупа, якась наче далека.

А бруньки на яблунях, які минулого тижня, а то й раніше ніяк не розкривались, заклякши, закостенівши від холоду, тепер понабрякали, й ось мала настати мить явлення — мить явлення яблуневого цвіту в цей весняний, пробуджений світ.

— Славно в нас, — говорив Чучвага Петро Ілліч. — А де на Поліссі не славно!..

І більше нічого не казав про своє село. Мовляв, село саме за себе скаже, а ти зумій почути, коли хочеш.

Стояли на шкільному подвір’ї, під старим берестом. Земля довкола була в блідих та кволих китичках цвіту, що нападав із береста. Прямо перед нами, за дорогою, приглушеною голубизною текла тиха річечка, за річечкою темнів гай, який ще кілька днів тому, мабуть, можна було пронизати поглядом із краю в край, а тепер він попухнастішав листям, помолодів.

Ліворуч слалось поле, засіяне озиминою. Озимина подекуди жовтіла лисинами вимоченого чи вимерзлого посіву. Через поле відкривався простір — порожній, чистий — до стіни чорного лісу, що зводився на обрії.

Школа стояла на сільській околиці.

Як я тут опинився? Редакція обласної комсомольської газети, в якій я тоді працював, гостро потребувала нарису чи кореспонденції про вчителя. Про такого вчителя, якого поважають колеги і люблять діти. Чиє життя не існує поза межами школи, хто мислить державними категоріями. Подзвонили з редакції в один райвно, в другий, у третій, — і вже через якийсь час я їхав у віддалений північний район області.

З району на всюдихідному газику доставили в це село, що лежить осторонь автомобільної траси і до якого в осінню негоду або в весняне бездоріжжя можна добратись хіба що на тракторі. Тут я й познайомився з Петром Іллічем.

А сьогодні вже мав їхати.

Мав їхати, бо наговорився і з Петром Іллічем, і з учителем, і з дітьми. Побував на уроках, на позашкільних заняттях. Матеріалу, який тут зібрав, вистачило б не тільки на одну кореспонденцію чи нарис про окрему людину, а на серію статей, які, скажімо, могли б друкуватись під рубрикою: «Листи з сільської школи».

Сьогодні я від’їжджав — од колгоспної контори пополудні йшла вантажівка до району, мала прихопити й мене. Востаннє навідався до школи, щоб попрощатися з директором, із учителями, щоб на згадку взяти з собою той настрій, що панував тут. А Чучвага Петро Ілліч проводжав мене.

Кремезний, високий, він ходив навдивовижу швидко, і цією похапливістю вирізнявся серед тутешніх поліщуків. Розмовляючи, дивився десь убік чи над моєю головою, і коли мій погляд зустрічався з його — карим, квапливим, то в його погляді чомусь не вдавалось прочитати нічого.

— До контори підемо дорогою чи навпростець? Навпростець швидше.

На дерев’яному ганку рубленої школи стояв гурт цікавих дітлахів і весело дивився на нас. Коли рушили, хтось прощально помахав рукою, і той порух відгукнувся в мені солодким болем. Чи не тому, що на мить постав перед зором і образ моєї сільської школи?

Подались навпростець, поза садибами.

На городах хто орав конячиною, хто копав, а хто вже й садив картоплю.

— Тепер гаряча пора — і в колгоспі, і в людей, треба з усім упоратись, — мовив Петро Ілліч. — А роботи назбиралося скрізь, бо ж холоди тисли.

І, поглядаючи на городи, на яких клопотались люди, та на садиби за ще прозорими садками, я зловив себе на думці-спостереженні...

— Скажіть, — звернувся я до вчителя Чучваги, — у вашому селі ховають покійників не тільки на кладовищі, а й на садибах, так?

— Ні, — заперечив учитель, — тільки на кладовищі.

— Але ж погляньте, — спинився я. — Біля крайньої хати стримить хрест, біля сусідньої теж видніє. А там біля хліва, а ген у садку, й попереду видно могилу.

— Ходіть за мною, — сказав Петро Ілліч.

По межі пройшли до крайньої хати. Невже, майнуло мені, Чучвага досі цього не помічав? Ми наблизились до могилки, на якій стояв старий похилений хрест, навскіс пов’язаний білою хусткою.

— Дивіться, раз не бачили, — безбарвним голосом проказав учитель.

І по некопаному городу перейшов на сусідній город, тут зблизька побачили теж могилу під хатою. На іншій садибі — вже на межі. Далі — в садку. За цим садком — уже в сусідньому садку. Далі — могила біля погрібника.