Жінки є жінки

Євген Гуцало

— Авжеж, чи я б тобі підсував казна-що? Ха-ха, каже, нема заміжнього досвіду.

— Еге, заміжній досвід — наживний...

— Добре, що на Ксені світ клином не зійшовся, добре, що ти не вперся рогами — давай тільки Ксеню! Дипломатія — велика штука: на одну бабу дивишся, про другу думаєш, а третя сама тобі в голову лізе.

— В чоловіка і в жінки — своя дипломатія, так що дипломатія пре на дипломатію.

— Знаєш, що сестра сказала? Голова в неї — вистачило б її одної голови на всю Тернівку, а то й на цілий район... Сказала, що не хоче тягнути це діло через пень-колоду, як ото мокре горить, а хоче відбути хутко й недорогим коштом. Сказала, що всіх своїх сімнадцяток і сімдесяток позбирає разом, щоб порівняв і вибрав, яка з них краща.

Від несподіванки лице в Христецького подовшало, наче йому щелепа відвалювалась.

— Не панікуй, Павле, ти — зоотехнік, ти в своїй роботі й не таке бачив!

— Я не панікую, бачити бачив, але...

— Бачив у своїй роботі і смаленого вовка, не звикати, ось не лякайся тернівських жінок, бо який тоді ти мужчина! Раз серед них має бути твоя суджена, то суджену возом не об’їдеш. Покажи їм себе з кращого боку, а в тебе є що показати. Одній бабі закрутити мізки можеш, а тут за одним трибом спробуй закрутити мізки цілій бабській ватазі.

— Кажеш, щоб я накаламутив води ?— побадьорішав Христецький.

— Ну! А в каламутній воді половиш рибки, бо якої холери добивався сюди? Кому охота вертатись назад із порожніми руками...

Дощові хмари відпливли, й Тернівка, наче звабниця, закуталась у голубу шовкову хустину небес, і на цій хустині квіткою цвіло сонце. Гості замислили прогулятись, бо й вродливе літо кликало їх із хати. Розглядаючись, ішли дорогою, що текла між двох високих зелених берегів, творених вербами, тополями, яблуневими садами. Тернівчани впізнавали Михайла, вітались, але то старші впізнавали й вітались, а молодше покоління позирало, як на чужого, бо ой як давно виїхав із села! Він казав до Христецького:

— Ти, Павле, приглядайся до нашого народу. Тут люди хоч і не янголи, але люди... Лишень поглянь, яка молодичка ген-ген почесала, як моторно перебирає ногами. Подобається, еге?

— А як подобається, то що?

— Чудак ти чоловік! Значить, добре, коли подобається. Може, саме її приведе Ксеня додому на оглядини.

— Саме її? А ти звідки знаєш?

— Бо жінки є жінки. Я ж не кажу на всі сто процентів, що саме її. Може, її! Так що ти, Павле, вже зараз приглядайся до жінок, вивчай. І давай сміливіше, груди вигни, щоб вони теж приглядались до тебе вже зараз. Слухай мої поради — не пропадеш.

І Христецький, слухаючи добрі поради, розправляв плечі й випинав грудин а лице його світилось наче геройством, чи що.

Бо хоч круть хоч верть, а він таки жених, і хто відає, яка з тернівчанок судиться йому...

За пізньою вечерею Ксеня мовила гостям:

— Уже декому загадала прийти на завтра. Мовляв, збіглося: і брат приїхав не сам, і вже рівно год, як батько переставився, то зберемось, пом’янемо заодно.

— Ти загадувала чоловікам і жінкам?

— Чого б я мала кликати чоловіків? Адже вмовилися за жінок. А як навіть навідається чоловік, то хіба переплутаєте з жінкою? Обіцяли. Бог завтра дасть день, ще декого покличу.

— Щоб вибір був!

— Еге, щоб вибір був, а в Тернівці є поміж кого вибрати. Ось тільки, — з туманним смутком в очах поглянула на Христецького, — у вас шляпи нема? Щоб, може, прикрити лисину.

Зоотехнік закліпав повіками, постатечнішав поглядом:

— Який є — такий є, нащо маю ховатись? Правду однаково не замаскуєш, відкриється.

— І як він у шляпі за столом сидітиме? — підхопив брат Михайло. — Е-е, Христецький такий, що за правду-матку горло перегризе.

— Дивіться, я хотіла як краще.

Наступний день видався погожий, Тернівка знову запнулась шовковою хусткою голубих небес, де гарячою квіткою цвіло буйне сонце. Ксеня ще з досвітку мала стільки мороки, що й не скажеш: тут і до школи біжи, тут і коло печі крутись. Гаразд, що брат із Христецьким помагали — й до продовольчого магазину ходили, й двоє курей попатрали. За клопотами не стомились, а наче помолодшали лицями, посвіжішали очима. Хоча, здавалось, чого молодшати й свіжішати, коли гостей кликано на поминки.

Нервуючи, Христецький знай наспівував чудну пісеньку:

— Я ні бум-бум, ти ні бум-бум, удвох ми ні бум-бум, а все ж бум-бум, а все ж бум-бум, а все ж бум-бум, бум-бум!

З тією пісенькою вони й на цвинтар ходили, клали квіти на могилу покійного Гаврила Шатохи. До гранітного надгробка прицвяховано керамічний фотознімок, із якого в нинішний день на них, живих, глухою селянською печаллю світились провалля очей. Важко було витримати той погляд людини, що пішла зі світу, — так наче й не приходила в світ.

Щойно повернулися з цвинтаря, а на лавчині під хатою сидить, спираючись на костур, геть старенька бабця, суха та біла, наче конопляна пачіска. Михайло переглянувся з Христецьким, що трохи подурнішав сторопілим лицем, а Ксеня прошепотіла обом:

— Не лякайтесь, бабу Глухарку я не кликала, баба Глухарка сама прийшла. — І вже голосно до гості: — Спасибі, бабуню, що навідались, ходімо до хати.

В сінях Михайло пробубонів на вухо Христецькому:

— Поголос пішов такий, що біжить до тебе мале й старе.

— Поки не бачу, щоб бігли, тільки рачки лізуть та носом землю орють.

Баба Глухарка сиділа в хаті за столом, сокоріла гугнявим голоском:

— Гріх не згадати й не пом’янути Гаврила, це вже маю скоро здибатися там із ним, то привіт від вас усіх передам йому. А як спитає за Тернівку, то розкажу, що знаю, а чого не знаю, того не розкажу. Й чого воно так, що вже більше не знаю, ніж знаю?

Вступила до хати тітка Вустя, дебела в клубах і крижах, а що вже рум’яна налитими щоками, наче хто їй буряковою юшкою ті щоки порозмальовував. Тітка ступала міцно опецькуватими ногами, наче довбнями гупала по підлозі.

Вона потисла чоловікам руки, й Христецький подумав, що така могла б і ведмедя подужати. Зразу встряла в розмову з бабою Глухаркою, гула соковитим голосом.

— Їмо, щоб жити, а живемо, щоб їсти, й отак усенький вік-перевік. То вже краще добре та смачно їсти, ніж гірко та солоно.

Одразу кілька жінок увійшло до хати, перегодя ще, ще, — й коли повсідалися за стіл, то Христецький знай шнурував поглядом по обличчях, вибираючи та прицінюючись. Найчастіше позиркував на обличчя супокійне й лагідне, мов ранкова вода в річці Гнилоп’ять, те обличчя світило тихими, наче аж здивованими очима, що, здається, цвіли зачаєними почуттями. На вигляд можна дати менше сорока років, хоч подумки зоотехнік охрестив її жінкою-сороківкою.

Жінку-сороківку звали Юлиною, вона була за доярку в колгоспі, отож зоотехнікові аж язик свербів затіяти з нею балачку, звісно, про худобу.

— Пом’янемо небіжчика, царство йому небесне, — мовила Ксеня.

— Земля йому пухом, — докинула баба Глухарка.

— Земля йому пером, — прогула тітка Вустя.

Випили, стали закушувати в скорбній тиші, яку кожне остерігалося скаламутити голосом, а коли вже по другій випили, то таки скаламутили. Згадували покійного Гаврила, його вміння і кравцювати, й шевцювати, й печі мурувати, й теслювати.

Звісно, часи змінились, але хіба й нині завадило б людині оте вміння, оте ремесло?

Тут Христецького почало розбирати, наче вовка опеньки на сьомий день.

— І тепер кожен тримається за ремесло, без ремесла не проживе, — сказав. — К приміру, Михайло Шатоха у нас завжди був за муровщика, мурував і мурував.

— Ще в батька Гаврила перейняв хист, — мовила Ксеня.

— У старі часи кожен дядько був сам собі і за зоотехніка, й за ветеринара, — гримнула голосом тітка Вустя. — Бо кожне тримало якусь скотиняку — і вівці, й кози, й коні, бики та корови. А теперішній дитині покажи бика — вона знає того бика, бачила? Курку-півня народ тримає, гуску-качку, а де вже та худоба в селі?

— К приміру, зараз багато тримає свиней, — знов Христецький. — Я тих свиней знаю, як маму рідну.

— Якщо вже тримають, то найбільше собак, — стиха озвалась Юлина, сяйнувши заводями вічно здивованих очей. — Наче в чоловіка й нема що стерегти, а сторожа на ланцюгові годує.

Христецький зрадів, що озвалась Юлина, він так палко всміхнувся жінці-сороківці, наче їй душу свою дарував. Дедалі дужче впадаючи в амбіцію, заговорив до неї через стіл: