Жінки є жінки

Євген Гуцало

— Еге, сторожів на ланцюзі годують, але ж не завжди й на ланцюзі. Що не село, то бродячі собаки, а бродячий собака завжди може заразитися сказом, покусати жінку чи дитину, ось уже й людина заразилась на сказ!

Ксеня знай підсовувала зоотехнікові смачніший шматок — чи печені курячої, чи драглів. Поглядала так, наче здибалася з ним по довгій, терпкій розлуці й полин тієї розлуки гірчить і гірчить.

— Ви їжте, підкріпляйтесь...

Баба Глухарка туманіла за столом, а потім і каже:

— А то ще якось здибався покійник зі мною біля криниці, прийшов із відром по воду...

— Який покійник? — здивувався Христецький.

— Та Гаврило, що поминаємо, земля йому пухом...

Баба Глухарка стала бубоніти про ту давню-предавню зустріч біля криниці, коли ще обоє молоді були.

— А скажений пес може покусати здорову людину, — перегодя повторив Христецький, знову звертаючись через стіл до Юлини.

— Де ж він заразиться на сказ? — поспитала.

— Раз бродить, значить, набреде. Найчастіше перехоплюють від лисиць, а коли не від лисиць, то від борсука, а коли не від борсука, то від вовка. Чим більше в полях і лісах водиться лисиць, тим частіше вони скаженіють... А коти? Не тільки собаки, а й коти, га? Гай-гай, скільки тепер котів дуріють від сказу! А кіт скажений — у хату, а в хаті — дитина чи, к приміру, баба, ну?

— А чого ви лякаєте? — раптом бухнула голосом Вустя.

— Я не лякаю. А тільки покусана баба скаженіє, га?

— Їх кусай чи не кусай, — усміхнувся Михайло, — однаково скаженіють.

— Біля вас хіба не оскаженієш? — дорікнула Ксеня.

— А я зоотехнік, то я знаю, і як не допустити до сказу, і як лікувати сказ. Таке в мене ремесло, я за нього тримаюсь, а ви кажете, що народ нині перевівся, вже без уміння в руках, машини все роблять. Але ж машина розбить не сама, на тій машині чоловік сидить, він тій машині за мізки править.

Христецький шаснув руками до кишень, дістав щось, підніс над столом.

— Легко образити, як не знаєш людини, — говорив на загал, та більше звертався до Юлини. — Ось шприц і термометр у мене, завжди ношу з собою. А чом ношу? Ну, здибають на вулиці, ну, скажуть, що заслабло теля чи корова заслабла, то не бігти ж мені додому по термометр чи шприц — поки туди, поки сюди!

Переводив погляд із тітки на бабу, з баби на тітку:

— Свиней маєте? Може, в кого свиня прихопила рожу? То я в Тернівку привіз сироватку проти рожі, штрикну шприцом — і готово. Може, бешиха в якої свині? То я проти бешихи пеніциліном, кольнув — і діло.

— Бог милував наших свиней від рожі і від бешихи, — мовила тітка Вустя. І, щоб повернути русло балачки, стала згадувати: — Ксеню й Михайле, ваш батько вернувся з фронту на милиці, то й сам навчився майструвати милиці для людей. Нам корбу до криниці хто лаштував? Гаврило. Як витягую воду корбою, завжди впомку Гаврило, ваш батько на милиці. Та й тепер: побачу кого на милиці — й пом’янеться Гаврило, чого воно так...

Жіночі голоси шелестіли, як лепеха на вітряній воді, а Христецький, покусуючи губи, терпляче перечікував. Зрештою озвався:

— В кожного своє вміння. Ось я зоотехнік, так? А ваша свиня переїла, а в неї запор, так? Самі ви зі свинею не впораєтесь, кличете зоотехніка. Я беру касторове масло, ставлю свині клізму, а ви мені помагаєте, — бо свиня — не є людина, свиня верещить, брикається...

— Та що ви про собак, про свиней? — докірливо сказала тітка Вустя.

— А не можна? — здивувався Христецький.

— Хай чоловік розповідає, як там у їхніх краях, — мовила Ксеня. Гіркими очима накивувала на зоотехніка, наче впізнавала в ньому баченого колись чоловіка, що запікся їй у пам’яті, болів у пам’яті...

— Хай розказує, хай, — кивнув головою брат Михайло.

— К приміру, в свині понос, так? — Христецький тепер уперто дивився на Юлину, наче казав тільки їй. — Я той понос у вашої свині переб’ю біоміцином чи септоміцином, а то пораджу вам відварів наварити, трохи навіть кави зготувати... Я вам і кабанчика зчищу. Чим менший кабанчик, тим краще для нього й для вас: кабанчику легше страждати, а вам легше тримати його за ратиці.

— Пом’янули небіжчика, піду вже я, — мовила баба Глухарка, збираючись із-за столу.

За нею подалося з хати ще кількоро жінок, зостались тільки Юлина й тітка Вустя. За вікнами вечоріли дерева, що тулились гіллям до шибок, над деревами вечоріло небо. Ксеня, спершись головою на руки, геть зажурилась; хвилі смутку позастигали в хаті, давили на них.

— А от здується ваша телиця, — похмуро озвався Христецький. — До кого побіжите по глауберову сіль? Побіжите до зоотехніка, бо самі глауберової солі не тримаєте.

— А нащо тримати глауберову сіль, коли телиці нема?

— Га? — не втямив зоотехнік.

— Та кажу, що ні телиці нема, ні глауберової солі!

— Я к приміру! — образився Христецький.

— Пора й мені, — сказала тітка Вустя, — бо сонце в небі не жде.

Як ступала через поріг, то — ширша, ніж довша! — здавалось, і двері висадить та й понесе на обідді могутніх плечей. Христецькому полегшало, що здихався язикатої баби, що Юлина сама зосталась, гомонів до неї:

— Треба знати, як худобу доглянути. Є така сіль, називається лизунець. У нас там один до чого додумався? Узяв цієї солі й розсипав по траві. Надіявся, що корови краще напасуться, дадуть більше молока. То здохло дев’ять корів, довелось дорізати. А вона, — тицьнув рукою в світ, де зникла тітка Вустя, — не тямить, вона зоотехніків не шанує.

— Піду я, — звелася з-за столу Юлина. — У нас теж є зоотехніки два, так вони обидва співають.

— Співають? — геть збовванів на лиці Христецький. — На фермі коло товару?

— І на фермі коло товару, й на людях.

— А я коло товару не співаю, а роблю!

— Та ви робите не тільки біля товару, а й на людях, — сказала Юлина.

Христецький отетеріло поглядав на стуманілу в зажурі хазяйку, на напівсонного Михайла, що кам’яними очима втупився у звечоріле вікно.

— Тому й плани в колгоспі тріщать, — буркнув Христецький.

— Які плани тріщать?

— А всякі — по молоку, по шерсті, по м’ясу, по яйцях. Байдужі до всього, лиш думками вміють багатіти, а від діла відхрещуються. А в мене душа болить за діло та ще за тих болить, у кого вона не болить.

— І в інших болить, тільки не однаково, бо душі не однакові. На добраніч...

Подалась жінка-сороківка Юлина в літній вечір, у води його зелено-бузкові. Скам’янілі очі в Михайла ожили, відірвав од вікна в’язкий погляд.

— Ну, — озвався, — то не малий тобі вибір?

— Який вибір?

— А вибір на жіночому ярмарку. Вподобав Юлину чи Вустю? А може, бабу Глухарку?

— Вподобав чи не вподобав, — буркнув.

— Ну, ну! — підохочував Михайло. — Товар усякий зібрався... Значить, порівняв — і вибрав, еге? Хто ж тобі закрутив голову?

Й Ксеня запитально зорила на зоотехніка, з докором чудним і добротою терпкою.

— Хто ж вона така з-поміж наших? Женитесь у Тернівці, а не женитесь, то можна в прийми пристати.

Тут Михайло геть ожив, завовтузився верблюжою своєю постаттю, засміявся:

— Ха-ха, скликали ярмарок — і для покупця знайшовся товар. А то поки перезнайомився б із кожною окремо, поки придивився б. А так — швидко й недорогим коштом.

Христецький, ставши пісним на обличчі, мугикав:

— Я ні бум-бум, ти ні бум-бум, удвох ми ні бум-бум, а все ж бум-бум, а все ж бум-бум, а все ж бум-бум.

— То признавайся!

— А що признаватись? Якби не суперник, то, либонь, і мене котрась уподобала, а так...

— Суперник? Лиш двоє нас чоловіків, а я тобі не суперник.

— Не за тебе мовлю.

Брат і сестра підсліпувато мружились на Христецького.

— За батька вашого покійного кажу.

— Він — суперник?

— Атож. Затіяли за нього балачку, тільки Гаврило та Гаврило, а мене й слухати не хочуть. Він їм ближчий навіть у могилі, ніж я в білому світі.

— Таж поминали батька, — нагадала Ксеня. — Бачте, досі живий для них.

— Еге, навіть живіший від мене живого.

— Та візьми свої нерви у кулак, Павле, бо батько вже нікого з-поміж них вибрати не годен.

— Він не годен, а вони вибрали.

— Хто ж міг подумати, що так обернеться? Живий батько в жіночій пам’яті, жіноцтву не закажеш. Ти вже не ревнуй, бо до небіжчика хіба ревнують?

— Е-е, Михайле, в нашому житті, трапляється, ревнують і до небіжчиків. — Христецький ходив по хаті, сіріючи наче повапленим від досади лицем. — Він там у себе мовчить, а я їм і про сказ, і про бешиху, про запори! Слухають — і не хочуть слухати, а він мовчить — і вони слухають його! Дива, та й годі...

— Що ви хотіли з жінок? — озвалась Ксеня, беручись розігрівати на плиті воду, щоб змити посуд. — Жінки є жінки, з котрої й пучка шерсті не скубнеш, а що вже там женихатись до неї.

— Гей-гей, Павле! — підохотливо скрикнув Михайло. — На твій вік цього добра ще вистачить. Якщо не Ксеня, то Олена, якщо не Варка, то Одарка, якщо не Галина, то Килина! А тільки такого не буває, щоб штани не мали спідниці, а спідниця ходила без штанів.

— Я вже такі плани строїв на Тернівку — й тепер мушу повертатись в Овечаче до зятя? Ото в кого яка доля...

— А чого квапитись? — мовила Ксеня. — Погостюйте, раз Тернівка в серце запала. В селі ще не одна жінка, яку можу вам постренчити. А то якось вийшло... Вони шанували пам’ять батька, а вас не пошанували... Покличемо інших... У колгоспі хоч і є зоотехніки, але ж і для вас знайдеться робота, без роботи в Тернівці ще ніхто не вмирав. А жінки є жінки, бо як інакше.

— Еге, жінки є жінки! — мовив Михайло. Якщо не Леся, то Феся, якщо не Пидорка, то Немидорка.

Зоотехнік сяяв жовтою лисиною при електричному світлі, весело мугикав:

— Я ні бум-бум, ти ні бум-бум, удвох ми ні бум-бум, а все ж бум-бум, а все ж бум-бум, а все ж бум-бум, бум-бум!

Ксеня, зігнувшись над балією, жилавими, вузластими руками мила полумиски й миски, лице в неї здригалось, скривлені губи сіпались, а очі були наче набиті товченим склом: то мерехтіли, не скапуючи, їдкі сльози. Зрештою заквапилася йти з хати.

— Куди ти? — поспитав брат.

— До дітей подамся, в школу.

— Вже й навідувалась ниньки.

— Навідувалась, а не можу...

Й пішла, й потанула в літній ночі — в лагідності її темно-сизій, від м’ятного духу п’янкій.