Пізня дорога додому

Євген Гуцало

Того вересневого дня, пізно повертаючись із сільради додому, Семен Олександрович Семигайло при світлі круглого місяця, який саме вивалився з-за хмари великим срібнолускатим колом, ще зоддалік запримітив поблизу свого подвір’я чудну тінь. Чудна тінь горнулась до стовбура старої розсохатої верби, що шатром нависала над оспалою стежкою біля воріт.

— Льоньчику, це ти? — підійшовши ближче, здивувався Семигайло, впізнаючи в чудній тіні під вербою дев’ятирічного хлопчину, що з батьком та матір’ю жив через кілька садиб од нього. — Ти чого в цю пору не спиш, чого під вербою стоїш? Чи, може, сталося щось удома? Ходімо, заведу.

Семигайло взяв якусь аж закоржавілу від нічної прохолоди дитячу руку, щоб відвести заблуканого малого сусіду додому, як несподівано Льоньчик потягнув убік за вербу, за кущі бузку, посаджені вздовж штахетів:

— Дядьку Семене, ходіть-но сюди...

За кущами бузку на лавці, де вечорами для бесід збирались дрімучі бабці з ближчих обійсть, сиділа його мати Явдоха Василівна. Висока й худа, вона попелясто сіріла довгобразим скорботним обличчям у рамі чорної хустки, що китицями звисала на плечі й на груди. Під пахвою в матері примостилась кругленька, як печеричка, семирічна дочка Рая, заморочена курячим сном, коли спиш — і зорі бачиш.

— Чого це ви тут ночуєте, а не в хаті? — зривались із язика ошелешені слова, бо ніяк не міг отямитись від побаченого. Невже Сидір Притика розбуянився і з хати вигнав? Але ж за ним начебто не водяться такі фокуси, як за іншими.

В їхньому селі неподалік від школи діяв заготівельний пункт від районної контори, де на бойні Сидір Притика був і за колія, і за різника: якщо треба, він заколе різницьким ножем вгодованого кабана, якщо треба, з таким артистичним хистом ударить ножем корову по шиї, що вона враз із чотирьох ратиць — мов розчахнулась на кризі. Завжди в нього — свіжа кров’янка й свиняча свіжина, скрізь він жданий і шанований гість, бо кому на теперішні часи не знадобиться товч для відгодівлі поросятка, гусей чи качок, а в Сидора Притики товч завжди на заготпункті є в руках, тому-то до нього завжди слід мати підхід...

— Ходімо з нами, — сказала Явдоха Василівна, зводячись із лави та беручи маленькі руки обох дітей у свої — великі та обвислі, мов наморені пташині крила.

Колись, замолоду, Явдоха Василівна була дояркою в колгоспі, та мусила кинути худобу: пішли діти, а з ними і всякі недуги, з якими випадало марудитись іще більше, ніж із дітьми. Рум’янощока, тілиста дівка, на яку мимоволі заглядалося старе й мале, вона обернулась на пласкотілу й пласколицю страдницю, що зорила на світ карим болем змучених очей.

— Куди ходімо? — завагався Семигайло.

— Ви голова сільради чи не голова?

— Голова сільради.

— Значить, ходімо з нами, раз уже в цю пору дочекалася з дітьми на вас.

Явдоха Василівна рушила, як буря, підхопивши дітей, що двома слухняними листочками повіялись по стежці.

Ось і їхній дім — цегляні хороми за дощатими ворітьми, що темніли неприступним китайським муром. Молодий голова сільради Семигайло геть отетерів, бо Явдоха Василівна грозовою бурею пройшла мимо свого обійстя, й діти слухняно повіялись у вітрі материної ходи.

— Та куди ви тікаєте від своєї хати! — намагався зазирнути у вовчу глухомань неосвітлених вікон і, не почувши й слова у відповідь, наддав ходи, начебто і його підхопив шквалистий порив.

Явдоха Василівна спинилась під гінкою березою, що свічкою здіймалась на краю вулиці. Тут, у старій хатині під пожолобленим шифером, жила вдовиця Галина Сорока, яку можна б назвати вдовицею вільної поведінки. Щоночі під березою-свічкою простоював якийсь грузовик якщо не з їхнього району, то з сусіднього, удосвіта акуратно вирушаючи в трудовий рейс, бо Галина Сорока працювала на пошті, а тому раненько спроваджувала гостей.

— Їхній батько, — труснула обох дітей за руки, — в Сороки ось зараз. Із ким іще заберу його додому, як не з дітьми та не з головою сільради? Хай сором його поїсть — більше не вчащатиме.

Й що зоставалось молодому голові сільради Семигайлу? Треба було слідом за нею йти під вікна чужої хати. Шибка під п’ястуком озвалась щербатим дзвоном — і совине безгоміння у відповідь. Знову шибка брязнула — і заколосилась тиша. Втретє в колосистій тиші підпадьомкнула дерев’яна рама...