Пізня дорога додому

Євген Гуцало

Галина Сорока, світячи в темряві потоками сніжно-лляного волосся, вглядалась у нежданих гостей і спершу не могла дібрати мови Семигайлової, а коли дібрала — хрестом руки склала на грудях:

— Схаменіться, людоньки, чи ви не пооб’їдались маківників на ніч?

Явдоха Василівна, підтручуючи плечем голову сільради, посунула з дітьми у війстя дверей, хазяйка мимоволі влипла в одвірок, бо куди ж їй, жіночці й справді-таки з сороку-білобоку, та й спинити наглу бурю з градом.

Семигайло, мружачись від електричного світла, винуватим поглядом кинув по хаті:

— Бачте, нікогісінько...

— А стіл! — показувала Явдоха Василівна на стіл у заквітчаному рушниками кутку. — Ви краще подивіться на стіл.

Стіл було заставлено тарілками — й огірки, й капуста, й ковбаса. Довкола пишної паляниці стояло кілька пляшок — й пиво, й мінеральна вода. Два стільці наче зовсім недавно порозбігались один від одного.

— Ось підпоювала й підгодовувала, наче вдома голод! — глухими словами вибухнула Явдоха Василівна. — Шукайте, десь мій Притика заховався.

— Не в ліжку заховався, бо й подушки не збиті, — спробував пожартувати Семигайло.

А що гнівна Явдоха, тримаючи дітей за руки, стояла посеред хати чорною хмарою, яка ось зараз розпережеться блискавкою й громом, голова сільради нехотя заглянув під ліжко, відчинив і зачинив дверцята шафи.

— Подивися, чи нема сокири під лавкою, — порадила хазяйка, що й досі тримала руки хрестом на грудях.

— Для когось же ти, Галю, накрила на стіл! У таку пізню пору...

— Для тебе й накрила, Семене.

— Хіба знала, що я прийду?

— Знала, що прийдеш. Тільки не знала, що не сам, що з обшуком. А хто тобі дав право на обшук?

— Явдоха з дітьми дали, а я й узяв те право, так що даруй.

З сусідньої кімнати, заставленої всякою консервацією на зиму — банками грибів, ягід, слив, огірків, помідорів, подався в сіни. Для годиться, міркував, слід і на горище зазирнути, бо від скритника Сидора Притики всього сподівайся. Та навряд чи подерся б по забризканих курячим послідом щаблях розхитаної драбини. З сіней окремі двері вели в якусь прибудову. Натиснувши на електровимикач, Семигайло штовхнув ті двері. Увійшов до прибудови в раптовому вибуху світла, що пробудило дебелого кабана у відгородженому закуті. Кабан зарохкав, блимаючи закислими очицями, а Семигайло сам собі не повірив: за кабаном скоцюрбилася людська постать обличчям до стіни. Семигайло взяв лозину, що стояла біля клітки, й спершу полоскотав кабана, який зарохкав удоволено, а тоді вже полоскотав за вухом і лежачого чоловіка:

— Вставай, Сидоре, вставай! Чого біля свині влігся? Хіба тобі біля чужої свині солодше спати, ніж удома біля законної жінки?

Сидір Притика зводився важко, обтрушуючи з себе підстилку-потеруху, а очі в чоловіка бігали, як сірі пацюки.

— Ну й чудний ти! На пункті колеш свиней різницьким ножем, а тут ось обіймаєш свиню, наче молодицю! Чи, може, і на бойні цілуєш свиней, перш ніж загнати їм ножа під серце?.. Ану вставай і гайда до жінки та дітей, чекають на тебе.

Може, Сидір Притика спробував би ще випроситись у голови сільради, але як ти випросишся, коли жінка із дітьми стоять у їхньої сільської влади за плечима й поглипують у шестеро змучених очей? Невдатливий залицяльник видобувся від кабана, взяв сина й дочку за руки, відібравши дітей у матері.

— А ви чом не спите у цю пору? — буркнув. — Людські діти давно сплять, а ви літаєте безпритульними совами, ну-ну... Це ж якби мати спала, то й ви спали б, а то... Ходімо додому, бо ж і до школи завтра.

Возз’єднана родина посунула в ніч, морок хутко поглинув їх.

— Ну й артист! — пожартував Семигайло. — Прийшов, Галю, до твого кабана залицятися.

— А чи я не казала, що нема в мене? — озвалась жінка, плямисто рожевіючи щоками.

— Авжеж, не до тебе навідався, а до свині... Можу посвідчити як голова сільради... Завдав клопотів опівночі, звиняй... Тільки от що, Галю... Кабанчик у тебе славний, правда, кому не закортить погостювати в такої свині, та от чи не забагато до цієї завтрашньої свіжини вчащає коліїв?

— А як подобається людям мій кабанчик, то чи я винувата? — усміхнулася, вже й не така роздосадувана, як перше.

— Авжеж, свиня винувата! — жартував.

— Хіба ж ти, Семене, свиню не тримаєш?

— А хто в нашому селі свиню не доглядає? Тільки ледарі не доглядають, а я теж не чекаю ковбаси з магазину.

— Гадаєш, до твого підсвинка не приноровлюються колії вже зараз, хоч, здається, ще й ранувато? Оксана твоя казала, після різдва заколете, а вже колії точать на нього різницькії ножі, аж дзвін по селу стоїть.

— Не чую дзвону, — захмарився лицем Семигайло, здогадуючись, куди гнеться круте коромисло їхньої пізньої розмови.

— Бо чути не хочеш! А ти ось вийди надвір — і нагостри вуха. А як навернешся додому, не забудь поглянути на свого кабанчика: чи хто не підночовує під тепленьким свинячим боком?

— Отак мстиш, еге?.. Мене служба привела сюди, а ти...

Справді мстила, бо хотіла віддячити кривдою за кривду. Молитовно склавши долоні, засвітила над ними пломінкі свічки в очах.

— Присягаюсь життям рідної матері! Назвати? Назову, хресій-бо!

Холодна крижинка болю вдарила в серце, струм холоду дійшов до скронь, де зашуміло рясною весняною зливою: так не брешуть, так у гніві кажуть правду, щоб відомстити. А самі губи сказали:

— Все брехня! Своїй Оксані вірю, як самому собі.

У відповідь хльоснуло зливою сміху, знущальна зневага полиновою тугою стояла в скаламучених карих водах очей.

— Ага, боїшся знати правду?

— Не боюсь ніякої правди, а боюсь обмов. Тільки на мою Оксану ще ніяких обмов не стулено й не стулять. — Злі хрипи стали в горлі, й через чагарі тих хрипів слова ледь продирались.

Зсутулений, вийшов у вересневу ніч під високі зорі. Гіркі, зів’ялі пахощі осінньої землі раптовою живлющою снагою спершу запаморочили й через мить пронизливо ясно осяяли свідомість. Гостро й болісно відчув і цю студену ніч, що з похмурою величчю владарювала кругом, і власне горе, що так ізнагла звалилось. Як риба, викинута на берег, вбирав соковиті пахощі повітря — й не міг надихатись, не міг відійти душею.

Тут, під високими шелестами-сплесками гінкої берези, й лягла на плече жіноча долоня, й невеличка Галя Сорока вже подивилась на голову сільради знизу, з розкуйовдженого снопа свого сніжно-лляного волосся.

— Я набрехала тобі зі злості. Оксані й слова не кажи про мою брехню, бо чого має страждати через мій язик? Тобі пощастило з Оксаною, а їй із тобою, я від заздрості...

— Я знаю, що неправда про мою жінку, — зронив.

— Заприсягтися?..

— A-а, — видихнув гіркоту. — Ти вже заприсягалась... Матір’ю...

— Бачу, не віриш. — І раптом вона заскімлила тоненько, струмок зойку ллявся їй із рота, жебонів сухим пісочком розпачу: — Ну чого ж я така дурна, га? Чи мені горя свого мало? То ще мені чуже горе треба? Та не хочу я горя ні тобі, Семене, ні твоїй Оксані. Бо не винуваті ви, що моє життя так склалося, й ти не винуватий, що Явдоха за руку привела в мою хату, мені Явдоху жаль і двійко діток її жаль, не винуваті... Чого воно в житті все колотиться отак, чому не по-людському в людей?

— По-людському, Галю. Тихіше, бо ще почують, село і вві сні чує та бачить.

— Хай бачить, хай чує... Прости за обмову та наговір, коли можеш.

— Тут уже так: прощай чи не прощай — однаково.

Несвідомо гладив долонею шорстку її сніжно-лляну голову, через його сорочку проступили її сльози, які чулись на тілі теплою раною-садном.

— Повір мені, — благала, — повір мені, що збрехала. Нічого не прошу, лиш прошу, аби повірив, що зі злості.

— Зі злості, авжеж, — не заперечував.

І, м’яко відірвавши її руки від себе, подався вулицею, що вже спала. Оглянувся — під березою видніла постать, ледь освітлена білим волоссям — таким, як білі зорі в осінніх високостях неба, якби з тих зірок та наткати лляних ниток... Ось і хата Сидора Притики. Похмура, вікна й не блимнуть вовчими зіницями. Постояв хвильку під дощатими ворітьми, вагаючись — зайти чи не зайти? Й мимо подався, наче поніс на плечах кам’яну брилу мороку, на яку обернулась хата.

Розплющував і заплющував очі, мовби грався Семигайло в дивну гру з самим собою. Бо коли на мить заплющувався, тоді пропадала їхня вулиця нічна, а разом із нею — й те, що сталось. А коли розплющував очі, недавнє поставало навіч разом з вулицею. Отак він грався сам із собою, а пам’ять пашіла спомином, і цей спомин не пропадав, хоч заплющуйся, хоч розплющуйся...

Ось і хата його, стримить висока телевізійна антена, біля якої цілий день хурделяться голуби. А о цій нічній порі ні голубів не приймає антена, ні телепередач. Стоячи біля хвіртки, уявляв собі Оксану, яка зараз спить у ліжку, й лице її примарно мерехтить у чорних водах довгого, розметаного на подушці волосся, уявляв п’ятирічного Валерку, що спить у своїй окремій, заставленій квітучими вазонами, кімнаті, де врозкидь по підлозі валяються іграшки. З подвір’я струмували терпкі пахощі м’яти, а ще пахло тютюном: його, Семигайла, так у дитинстві паморочив дух тютюну, якого насіював батько, що в цьому році й сам насіяв на подив усього села, що давно перейшло на фабричні цигарки.

Не ступлю до хати, поки не засвітиться вікно, вирішив Семигайло, бо має ж Оксана почути, що стоїть отут під ворітьми. Ген телевізійна антена як далеко ловить сигнали, відтворює на екрані, а вона-от... Ні, Валерка хай спить, хай дитина не встає... Ніжність до сина пронизала серце, яке полегшало від тієї ніжності й попливло, попливло...

Вікна чорніли невидющими чорними більмами.

Авжеж, усе брехня, хотів переконати сам себе, зозла набалакано, в гніві обмовлено, сама ж обмовниця зізналась у брехні, плакала й випрошувала прощення... Яка халепа, яка халепа! Міг же він сьогодні й до кума податись у гості, бо похвалявся кум привезеним із Вінниці пивом та свіжими раками. Якби подався до кума, то за пивом та раками засиділися б до ранку, це вже не вперше. А вже від кума й додому не заходив би, подався б одразу на ранковий автобус до району: сьогодні з десятої години в районі нарада для голів сільрад. От би й не лягла йому нині пізня дорога додому, от би й не зустрівся під цією похнюпленою вербою з Явдохою Василівною та її дітьми, от би й не довелось іти до самотньої вдовиці з обшуком, от і не довелося б чути речі, які залетіли до вух, а вилітати звідти — не вилітають.

І чому ж йому вчора така тяжка й гірка дорога судилась додому?..