Погребиця

Євген Гуцало

Все, що дано батьком-матір’ю, знадобиться, в діло піде. Ось як у мене, Ганю, є ноги, то ноги мої в роботі, як воли, то ноги бігають, як сірі вовки надголодь, а коли навіть сидять, то посиденьки для ніг хіба не робота? Ген скільки буває, що просидиш цілий день, як бовдур у сінях, аж ноги не тримають, наче в них чавуну влито!.. И очі роботу мають, чи що стільки вибігає, як очі? Та дівка за парубками стільки за всеньке дівування своє не вспіє, як вони за день!

Я вже за руки, Ганю, й згадувати не стану, бо руки є руки, вже скільки пороблено оцими моїми двома! Руки й у сні роблять, руки і вві сні не наробляться, їм діла вистачить і на тому світі: як у пеклі, то гарячою смолою шию собі мити, а коли в раю, то вже хоч тримати оте рум’яне яблуко, яке від змія.

Людина знайде роботу для ніг, для рук роботи доста, для очей... То що вже, Ганю, за язик казати? Ні, я за нього не казатиму, хай язик сам за себе скаже.

Вже такий робітник, що і їсть — трудиться, і п’є — надривається, і бреше — не стомлюється. Ось мій язик собі не ворог, міг би й відпочити, сили набратись, але ж хіба я командую своїм язиком? Язик командує мною, я состою при своєму язику, як солдат при танку, а танк уже стріляє й стріляє із своєї пушки по всьому білому світу.

Слухай, що настріляє ця пушка-робітниця. Ото ми сідали в автобус, а зі мною на автобусній поздоровкався чоловік у чорній кухвайці, фонар під оком. Ну, фонар не світить, але ж хтось йому засвітив. Бачила, кишка ліверної ковбаси в нього з кишені висіла, як гад на гілляці. Так то наш сільський чоловік, Микола Карпіка, а кишку він додому не повезе, він до тої кишки ще хоче півлітру вибігати або його самого півлітра вибігає.

Як-то люди встроюються і живуть? Той живе для жінки та дітей, той живе для копійки, бо копійка йому світ-сонце заступила, а той живе для пляшки, бо пляшка для нього — як цариця небесна. Тільки небесну царицю не побачиш, молись чи не молись до неї, а пляшка — така цариця небесна, що й молитись не треба, раз — і вже зранку стоїть перед тобою, голенька, а ввечері вже друга, й роздягати не складе труду.

Заливають собі очі й заливають, уже їм і в горло не лізе, уже через вуха вихлюпується, а вони садять і садять у горлянку. Як Петра мого не стало, земля йому пухом, то хіба не женихались до мене, ще й скільки женихалось, та тільки ж усі такі, що як не заллє, то не дихне, такі, як ганчірки, що візьми й викрути, візьми й висуши. А хіба я за Петром не натерпілась, що, п’яний, завжди сукав кулаки до мене, а кулаки в нього, зліші від скажених собак, хіба ж не рвали моє тіло!

То кажу своїм женихам, аби йшли собі вітрами від моєї хати, бо замужем добре, а без замужа краще. Бо замуж — це війна удень і вночі, а я хоч і не з лякливих, але навоювалася з Петром стільки, що сита. Ну, прийму якого приймака, то маю знову з ним воювати? А хай йому трясця, а хай йому атомна бомба в печінку!

Якби не пляшка, то Микола Карпіка був би й чоловік як чоловік, він би себе показав, бо при розумі. Знає, скільки горошин увійде в один стакан, знає, скільки горобець ступить кроків за сім років, та й те знає, куди цвях били, як Київ будували.

Хоч я й без чоловіка, але ж чоловіча робота завжди знайдеться на хазяйстві. Тра було мені погребицю змурувати. Дістала цегли, припасла цементу, припірила глини з глиняників на своїх в’язах і кличу Миколу. Прийшов — у одній кишені кельма, а в другій — пляшка пива, щоб спрагу погасити після вчорашнього, видать. Порався коло погребиці чи не порався, а обідати дай, мурував чи не мурував, а вечеряти дай і півлітру постав. Не скажеш, що діла не знає, таки майстер, але ж майстер і пельку свою запхнути. Сидимо, вечеряємо, а Микола стріляє на мене очима, як злодій, і все руками потирає, наче попік.

— Де ж ти мене, Фросю, покладеш спати? — питає.

— Таж до Надьки підеш спати, додому, — кажу.

— Та ноги вже не понесуть мене, хоч би й хотів, — каже.

— Тоді закидай свої ноги на плечі — й неси їх, — кажу.

Він до тієї пляшки допався, як вужака до молока, вже вона порожня, як брехливе слово. Лице його наче полисіло, й очі полисіли, й губи полисіли, такий він став на виду, аж чудно. Заточуючись, дочовгав до ліжка й давай роздягатись.

— А трясця твоїй матері, — кажу, — Надька ж мені очі повибирає за тебе!

— Повибирати не повибирає, а ще й подякує, — каже.

— Та яка жінка дякує за таке? — питаю.

— А моя Надька дякує, — каже.