Погребиця

Євген Гуцало

І вже беркицьнувся на подушки, зубами стріляє, як горохом, і пальцем до себе манить.

— Йди, — каже, — Фросю, поки я живий і теплий, поки не заснув.

— Думаєш, як я без чоловіка, то зі мною можна отак? — питаю.

— Не придурюйся, Фросю, всі баби їднакі, гайда хутчій, — кличе.

— Їднакі чи не їднакі, та я не їднака, зодягай свої лахи — й ген поріг, — кажу.

Він руки хрестом розкинув на подушках, вилігся — ну чистісінько тобі Ісус Христос. Бачу, що лиса б викурила димом і вогнем із нори, а такого ось із своєї хати не викуриш нічим.

А хороба б узяла ту погребицю, що у таку халепу вскочила.

Тут хтось у вікно постукав — моя душа й отерпла спершу, а далі шугнула в п’яти, мов камінь у воду. Миколі хоч би що, ірод грає зубами, як на патефоні.

Хто б то постукав? Це ж побачить гостя в ліжку — до ранку вся Тернівка знатиме і язиками чесатиме.

— Хоч би накрився, — сичу, — сира земля б тебе накрила.

— Коли накриватись, то вдвох, — знущається.

Я — в сіни, я — надвір, місяць світить, видно як удень. Отак липа росте на причілку, за липою колодязь, а біля колодязя хтось бовваніє, наче по воду прийшов, підходжу — аж це Надька! Вовняною хусткою закуталась, хоч і літо, й дивиться очима так, наче кропивою січе.

— Фросю, — каже, — Микола в тебе погребицю мурував чи не мурував?

— Мурував, — кажу, — тільки не домурував.

— А чого ж це його досі додому немає? — дивується.

— А ти в нього спитай, — дивуюсь і я.

— Ну, раз він у тебе випив, то могло понести на штири вітри і на п’ятий шум, — каже.

— То ти його й шукай там, де штири вітри і п’ятий шум, — кажу.

А сама думаю, аби того зараз нечиста сила не винесла з хати в самих споднях, бо тоді недалечко й доведеться шукати штири вітри і п’ятий шум.

— Домурував погребицю чи ще й на завтра зосталось труду? — питає.

— Лишив і на завтра того труду, бо ж то дармова випивка, — кажу.

Посунула Надька з обійстя, наче сум сумний, а я ж себе кляну, що брехня моїм язиком брехала. Що хай би забрала жінка свого чоловіка з чужої хати та й мала б із ним той клопіт, що він од мене домагається. Нехай ходить квочка біля свого кілочка...

Бачиш, Ганю, як водиться: маєш чоловіка — не з медом, а з редькою, не маєш чоловіка — не з медом, а з хроном, тільки ж бо хрін від редьки не солодший.

До хати — а Микола спить, наче від маківки. Ох ти, сучий-пресучий сину, — думаю, — то це ти так у моєму ліжку погребицю муруєш, хай би тебе пранцями обмурувало! Спиш, а я маю від твоєї жінки заслонятись брехнею, як заслоняються хресним знаменням від чорта. Вставай, стусаю в боки, а він і в вус не дме, тільки спросоння губами плямкає. Зозла зжужмала його вбрання й надвір викинула, а потім до чого додумалася?

Славне опудало стояло на городі, то я посеред ночі проти місяця нарядила опудало в Миколу Карпіку! І штани примудрилась нацупити на жердину, й сорочку жовту, як соняшниковий цвіт, причеплено до сорочки значок із футбольним м’ячем, а згори — біленький його картузик із куценьким, як палець завширшки, козирком. Ну викапаний чоловік стоїть на грядці огірків і помідорів, аж страх мене саму пойняв. Постовбич, думаю, на городі, знатимеш, як лізти в чуже ліжко, коли тебе не просять.

Оглянулась від хлівця — стоїть опудало страшко страшком, як здибається кому опівночі, то переляку ніяка ворожка і яйцем не викачає.

Хату свою кинула напризволяще, раз така халепа, а сама пішла спати до сестри, розказала їй пригоду, посміялись, хоч воно й не до сміху. Вдосвіта я на корівник до телят, бо наспіла моя зміна, з дівчатами напуваємо молоком молодняк, а в голові одна думка вариться, як сокира в окропі: чи вже прокинувся мій ухажор, чи вже знайшов штани та приступив до тієї погребиці? Бо що хоч кажіть, а погребицю ж має домурувати, і півлітри горілки шкода, аби не вийшло, що марно замогоричувала.

Гай-гай, якби не оте опудало, то, може, легше обійшлося б мені з погребицею, там тієї роботи на півдня зоставалось для такого майстра, як Микола Карпіка. А то ж на свою голову надумала обмундирувати опудало.

Вже до полудня вся Тернівка знала про опудало, що стояло на моєму городі. Хе, якби ж то наперед відати, що годилось кінці поховати у воду, але ми завжди хрестимось уже тоді, як прогуркотіло і грім ударив.

Розказували мені, що Микола додому добирався голяком, то поза городами крався, через кущі, але то я вже пізніше довідалась. А коли йшла з телятника додому, думала, що він спить перебравши. Так думала, бо ще не знала, що Надька вже прибігала на город до опудала, поздирала картузик і сорочку, штани стягнула з дрючка. А переступила хатній поріг — ніде нікого, тільки рейвах на ліжку та горілчаний дух.

Господи, Ганю, за моє жито та мене й побито!..

Добуваю воду з криниці, як прибігає Надька — така проворна, що її зараз хоч круг землі пусти, вона тобі за годину обернеться.

— Значить, — прискає, — Микола в твоєму ліжку лежав, як я приходила?

— Я його в своє ліжко не клала, — кажу, — він сам уклався.

— А погребицю хто кликав мурувати? — прискає.

— Де погребиця, — показую рукою, — а де ліжко!

— А могорич хто ставив? — прискає.

— Спробуй не постав твоєму Миколі могорич! — у відповідь січу-рубаю.

Їй як заціпило, тільки очима-круками на мене шугає, ось-ось роздере.

— Ну, Фросю, я тобі цього вік не забуду! — каже. — Краще б ти з ним уже перележала, ніж не перележала.

— Тьху! — кажу.

— Тоді було б шито-крито, тоді б Тернівка не знала і я б не відала.

— Тьху! — кажу. — Таж нема Тернівці про що знати, бо вода не освятилась, — кажу.

— Отож уся Тернівка й знає, що вода не освятилась, — каже.

— Тьху! — кажу. — Таж нема про що знати й на отакеньку пучку.

— Зате сорому не менше, а більше, — каже.

Та й посунула з двору, як зарізана ягничка у вовка на спині суне з кошари.

Ну, я пожаліла Надьку по-жіночому, бо як не пожаліти. Справді, якби не відбрикувалась, якби опудало не виставляла, то хто довідався б за гречку, молотили чи ні. Я із теревенями не побігла б на базар, але навіщо мені та гречка?

Микола Карпіка хоч і п’яничка, хоч і при тямковитій голові состоїть, правди ніде діти, але ж діло навіть не в ньому, Ганю! Діло в родичах, яких у нього півсела й трошки. Люди б собі посміялись, бо їм роти хустям не заткаєш, та й перестали б, але ж родичі! Всі якоїсь хороби понадувались, наче то я їх на посміх виставила.

Федір, племінник Карпіки, автобуса водить з району до села, таке велике цабе, то хіба перед самим носом не зачинив був двері? Довелось ще півдня простовбичити на автобусній, доки поїхала, то я вже й не дивлюсь на Федора-мармизу, як здибаємось.

А Денис у лавці за прилавком стоїть. Прийду взяти ниток чи сірників, то стоїть мальованим стовпом, а на роті в нього отакенний замок висить, а очі в нього шторами зашторені, то я вже обминаю нашу лавку.

А батько Миколи, уже підстаркуватий і підсліпуватий, в бібліотеці за бібліотекаря й досі, бо до чоловічої роботи не судний, то хіба не сказав якось:

— Через тебе мені кажуть на пенсію заяву писати!

— А це ж чого? — питаю.

— Знаєш добре чому, сміються всі!

— Та ви ж не лягали в ліжко, щоб із вас сміятиеь.

— Отака правда в світі, що я не лягав, а сміються.

— Я вас на пенсію не посилаю, — кажу.

— Не посилаєш, та інші через тебе посилають, — каже. — Ох Фросю, Фросю, й нащо ти городнє опудало зодягнула під Миколу?

І, бачу, заблищали в старого сльози за скельцями окулярів, наче дощ за вікном. Ну, думка моя — без ніг, а біжить, без крил, а летить. Кажу:

— Й не гадала вам зло заподіяти!

— Вже не вернеш, — каже.

— Якби можна вернути — вернула б!

— Еге ж, — каже, — не почепила б Миколині штани на опудало.

Отаке, Ганю, звалилось на мою голову. А найкривдніше — стоїть погребиця недомурована, а я ж уже й замогоричила роботу. Стрілася з Миколою біля ставу, зіпер велосипед на вербу, накачує насосом колесо, бо спустило. І так йому хочу сказати за ту погребицю, язик свербить, наче перчистого перцю лизнув. Повіриш, Ганю, слова перцем горять у роті, мушу видихнути той вогонь, мушу, бо задихнусь. Уже й губи розтулила, мабуть, вогнем факнуло мені з рота, як Микола Карпіка озивається.

— Здорова, Фросю! — озивається.

— Здоров, коли не брешеш, — кажу з серцем.

— А чого ти йдеш і не дивишся в мій бік? — питав.

— Дивлюсь, не повилазило, — кажу.

— А я вже подумав, що загордилась, — каже.

— Та чим же мені гордитись, — натякаю, — коли погребиця недомурована стоїть!

А самій б’є в голову: це ж він мені зараз отим насосом і віддячить за опудало. Й міркую, як легше втікати від Миколи: чи наліво між верболозами, чи направо між гарбузами та буряками.

— То, може, — натякає Микола, — прийти й домурувати?

І зиркнув на мене, мов кіт на сало. Й тільки він зиркнув на мене, мов кіт на сало, як якась відьма й каже моїми губами:

— Може, я й справді горджусь, що погребиця недомурована!

— Та чи хазяйка таким гордиться? — питає.

— Хоч погребиця й недомурована, зате опудало славне в городі, — кажу.

Та й понеслась від нього, наче мені солі на хвіст сипнули, наче я оте маленьке, кривеньке, збігає поле всеньке. Й чому, Ганю, так із людиною коїться: ти їй варене, а вона хоче парене чи смажене, ти їй солене, а вона хоче прісне, хоч трісни?!

А ниньки ось здибали на автобусній, це ж він десь той фонар під око дістав, це ж він ту ліверну ковбасу в кишеню постарався... Поздоровкався й посунув якихось пригод шукати — шукати оте ліжко, з якого не виженуть утришия.

Ну, послухала, Ганю, мого язика, вже ген скільки настріляла ця пушка-робітниця. Сама себе переслухати не годна, отож і дивуюсь, що ти ще не заснула, хоч автобус ресорить і гойдає?

Бачиш, тільки поздоровкався! А чого це мій могорич за ту погребицю має всохнути, а чому ж це він забув домурувати її?!