Виїзний товариський суд

Євген Гуцало

Учитель на пенсії відповів хіба що ширшою усмішкою, ніж та, яка постійно не зникала з його обличчя. Дивне це було обличчя! Наче дублену шкіру готували на більший череп, та в поспіху — випадково, не догледівши, — нацупили на отакий маленький, із гострими вилицями, й тепер ця шкіра висить, мов на тину.

— Ми, Зінько, гості й не гості, — засокоріла тітка Федоська.

— Вважай, Зінько, — проказав Васянович, — що ти в гостях у нас, от!

— А це ж як?

— А так! Ми тебе викликали минулого місяця до клубу на збори? Навіть в оголошенні було зазначено, що стоїть твоє питання.

— В оголошенні? — кров одлила від Зіньчиного обличчя, й тепер воно стало бліде. — В отому, що біля контори висіло? Там тільки про виконання плану писалось!

— А другим пунктом ішло «різне». Оте «різне» — якраз ти, Зінько... товаришко Нагірняк. Не з’явилась, хоч і кликали? Не прийшла коза до воза, то віз прийшов до кози.

— Може, й краще, — озвався Макар Хомич зі своїм вічним загадковим усміхом, — що не в клубі, а в тебе вдома, Зінько...

— Ага, без зайвого ажіотажу, — ввернув Васянович.

— Отак по-доброму, по-домашньому...

— По-людському, — докинула тітка Федоська.

— Сідай, — наказав голова сільради.

Зінька взяла руки в боки:

— В моїй хаті порядкуєте? Чи я в своїй хаті не знаю — сідати чи стояти?

— Бери стільця й сідай, — повторив Васянович. — Зараз у твоїй хаті відбувається засідання товариського суду.

— Якого суду? — скрикнула.

— Виїзного! Під головуванням Макара Хомича. А ми з тіткою Федоською та з передовою дояркою Ганею Хутірною — народні засідателі. Чи, може, тобі публіки бракує?

— Я й вас не просила! Кажете, сідати? Краще ляжу, бо памороки дзвенять.

— Громадянко Нагірняк, — попередив голова сільради, — до вас прийшли не женихатись, а розбирати иа товариському суді.

— Судіть, — байдуже мовила Зінька, змирившись. — Тільки хутчій, у мене робота не жде.

Ганя Хутірна дістала з сумочки папір і авторучку, а вже потім поспитала:

— Протокол вести чи не треба?

— Умовились як? Значить, вести...

— Бачте, з протоколом прийшли до мене? Хто вас просив?

— Зінько, — обізвалась тітка Федоська, — таж із добром до тебе! Хіба лиха бажаємо?

— Чого ж тоді з протоколом?

— А він тебе не вкусить, чи ти не знаєш ціни тим протоколам? Запишуть — і під сукно покладуть чи в шухляді миші струблять.

Макар Хомич звівся за столом і відкашлявся. На його пергаментному обличчі блукав блаженний усміх. Заклавши ліву руку за полу застебнутого піджака, правою повів у повітрі й поворушив пальцями, наче обмацував знайдене слово.

— Товариші, — проникливим і вкрадливим голосом звернувся голова товариського суду до присутніх, — дозвольте наше виїзне засідання суду оголосити відкритим. — І запитально схилився над столом: — Чи, може, є якісь інші пропозиції?

— Які ж можуть бути інші пропозиції? — здивувалася Зінька, сідаючи в ліжку.

— Отже, нема, — констатував Макар Хомич. — Товариші, на порядку денному в нас одне питання: про моральне обличчя жительки села Веселинівка товаришки Нагірняк Зіньки Максимівни... Слово надається голові сільради Васяновичу Геннадію Мойсейовичу.

Васянович звівся різко, наче його дебеле тіло підкинула катапульта. На бурому обличчі вуса-помазки летіли в протилежні боки, чіпкі очі стриміли двома сухими реп’яхами.

— Товариші, — гуркнув голосом, наче каменем по каменю. — Всі ми добре знаємо, яке тепер міжнародне становище, знаємо, що визволяється з-під гніту імперіалізму колоніальна Африка, знаємо, як повсюдно зріс авторитет нашої держави. Молодь їде на БАМ, на комсомольські будови п’ятирічки, і ніякі маоїсти не затулять нам світлого дня.

— Це записувати? — спитала Ганя Хутірна від свого протоколу.

Макар Хомич ствердно кивнув, а Васянович вів далі:

— Навіщо далеко ходити, візьмімо нашу артіль. На даному етапі маємо більше досягнень, ніж недоліків. Значно виросли економічні показники, поліпшується добробут, невпізнанно зріс культурний рівень трудящих. У кожній хаті дивляться телевізор і слухають радіо. В селі є школа-десятирічка, клуб на п’ятсот місць, два магазини...

— Два магазини, — буркнула Зінька, — а модного взуття не завозять...

— Але, товариші, — строго блимнув Васянович на хазяйку, — подеколи ще трапляються серед нас такі, як Зінька.

— Значить, я трапляюсь, еге?

— Та, Зінько, — мовила тітка Федоська, — тобі дадуть слово.

— В моїй хаті мені дадуть слово?!

— Та, Зінько, ти хоч і в своїй хаті, але на суді.

— На жаль, — повторив Васянович, — іще трапляються такі, як Зінька, ніде правди діти...

В цей час гупнуло в сінях, рипнули двері — й на порозі став їхній сільський завклубом Невкипілий. Стріха житнього чуба нависала над косо зрізаним лобом, а брови скидались на дві вуглини, приліплені на банякуватому обличчі снігової баби. Нанизані на зелену лозину з сучком, у його руці поблискували линки, окунці та карасики. Оторопіло поглянувши на людей за столом, завклубом Невкипілий мовив до хазяйки:

— У тебе гості, Зінько, даруй, а я тут тобі рибки приніс.

— Заходь, Андрію, — зраділа йому тітка Федоська, як, мабуть, у цю хвилину рідному синові не зраділа б.

— Якраз тебе й не вистачало, — гуркнув каменем по каменю Васянович. — Таких свідків, як ти, Невкипілий, нам і треба.

— Я ось із рибкою, — бачачи, що непереливки, виправдовувався завклубом.

— Тебе яка холера принесла? — розгнівалася Зінька. — Ану вимітайся з моєї хати сам, бо зараз як не віника візьму, то коцюбу!

Ось стояв у хаті завклубом Невкипілий із рибою в руці, стояв, як вихор на дорозі, — і вже не стало, щезнув, пропав, тільки двері зойкнули, гойднулись.

— Бач, Зінько, — осудливо мовив голова сільради, — за прикладами далеко ходити не треба, живі приклади самі до хати не протовпляться.

— Я його просила, того Невкипілого? Хіба не бачили, що втришия витурила?

— Не кличеш, — озвалась похмура Ганя Хутірна, — то приманюєш. Якби не приманювала, то не зліталися б із усього села.

— Чим приманюю?

— А то сама не знаєш? Добре знаєш!

І Хутірна всміхнулась так, наче в неї вкрадено щось, а тепер того злодія — Зіньку, звичайно, кого ж іще! — зловлено на гарячому.

— Спробуй ти примани, — власкавлюючи голос, без гніву сказала Зінька. Й підморгнула: — Може, хто й зглянеться на таку сушену воблу, як ти. А не приманиш — вік пронидієш у дівках, як і нидієш.

Учитель на пенсії Макар Хомич сторожко, як чапля, задер голову:

— Закликаю до порядку! Увага, товариші!

— Значить, так, Зінько, — озвалися, загули в грудях жорна у Васяновича. — Викладаю короткі факти з твоєї біографії. На фермі трудишся, тут до тебе нема ніяких претензій від громадськості, — раз. Своєї міцної сім’ї по нинішній день не маєш, — два. Сім’ю Катерини Капиці розбила, — три, тепер Катерина з малим дитям перебралась жити до своєї матері, а Степан Капиця сам гибіє в нетопленій хаті, вже немає від нього нашому колгоспові такої віддачі, як перше. Правильно кажу, товариші?

Товариші дружно мовчали, Зінька теж як у рот води набрала.

— Тепер другий приклад. Усі ми раніше знали Петра Калача як передового виробничника, кращого механізатора нашої артілі. На жаль, тепер не видно на Дошці пошани портрета цього, з дозволу сказати, трудівника. Став заглядати в чарку, знизив показники! А все тому, що зв’язався з Зінькою Нагірняк. Ми вживали заходів до Калача, але з Петра тепер користі — як із козла молока. Правильно кажу, товариші?

Товариші ні пари з уст, Зіньці теж заціпило.

— Візьміть приклад із Данилом Гуслистим. Людина в літах...

— Ой у літах... — зітхнула тітка Федоська, й губи її склались тоненькою павутинкою.

— Має онуків, одержує пенсію, перебуває на заслуженому відпочинку. Торік артіль виділила Гуслистому путівку на безплатне санаторне лікування в Кисловодську. Їдь, лікуйся, зміцнюй своє здоров’я колгоспного пенсіонера, щоб потім передавати досвід і знання підростаючому поколінню! Так ні ж, Гуслистий відмовився від безплатної путівки. А чому? Бо зв'язався з Зінькою! Що ж виходить, товариші? Виходить, що Зінька негативно впливає на наших передовиків, факт її присутності в селі Веселинівці розбиває міцні сім’ї, а також шкідливо позначається на здоров’ї заслужених пенсіонерів. Пропоную засудити вияви негідної поведінки Зіньки Нагірняк, а також узяти з неї слово!

— Так, так, — згодився Макар Хомич, — треба взяти слово.

— Рано брати слово, — втрутилась Хутірна. — Хай спершу визнає.

Учитель на пенсії замріяним поглядом гайнув по кутках, поворушив пальцями правої руки, начё обмацував благеньку, мов пух, думку:

— Хай визнає.

— Засудить і покається, — додала Хутірна.

— Слово надається Зіньці Максимівні Нагірняк, — оголосив голова товариського суду.

Хазяйка, склавши повні білі руки на грудях, німувала.

— Скажи, Зінько, — попросила по-сусідському тітка Федоська, — та й ми підемо, бо в нас теж робота сама не зробиться.

Зненацька Зінька зареготала і, звівшись із ліжка, ступила до столу, за яким засідав товариський суд.

— Ви мана чи наяву? — сміялась. — Справді тут чи ввижаєтесь? Це ви, Макаре Хомичу, що вчили мене в школі? Це ви, тітко Федосько?

— Це я, не сумнівайся, — оторопіло мовив Васянович, відводячи Зіньчину руку, що вже намірялась торкнути його плече.

— І я, — з викликом сказала Ганя Хутірна.

— Ти, Зінько, визнай і покайся, — порадила тітка Федоська, — та й ми підемо. Ти ж бо знаєш, що нічого з тобою не зроблять, а так треба.

— Ваше слово, Зінько Максимівно, — повторив голова товариського суду.

— Раз прийшли в хату — вже не відчепитесь... То слухайте... — Зінька поторгала рогачі в кутку біля печі, потримала коцюбу в руках. Васянович пильно стежив за кожним її рухом, Хутірна щось записувала до протоколу, Макар Хомич глибокодумно дивився в стелю, тітка Федоська пасла на соковитих губах усмішку — ситу й гарну, як павичка. — Критися ні з чим, та й у селі не сховаєшся, слухайте... Степан Капиця і на вулиці, і в магазині, і в клубі не тільки до мене чіплявся, а й до всіх, бо така вже в нього поведенція.

— До мене чомусь не чіплявся, — озвалась Хутірна.

— Й не вчепиться, — запевнила Зінька. — Разів два чи три гримав у вікна вночі, люди чули, та я не впустила. А що побив горшки зі своєю Катериною, то й добре, нащо той бабій такій славній жінці здався!