Виїзний товариський суд

Євген Гуцало

— Але ж трудові показники впали! — нагадав Васянович.

— То чого це я маю відповідати за його показники? Коли на те пішло — хай Катерина мириться з ним і законно відповідає.

— А недобрі чутки про Петра Калача, колишнього кращого механізатора артілі?

— Сватався він до мене, — зізналася Зінька.

— То й що?

— А що? Дала гарбуза, ось Калач і сказився, пустився берега.

— Ти ж, Зінько, незаміжня, — дорікнула Хутірна, — а коверзуєш. Годилося б і честь знати!

— Коли тобі, Ганю, так жаль Калача, то піди забери гарбуза того, що я подарувала. А що незаміжня — це не гріх!

— Досвід красномовно свідчить, — сказав голова сільради, — що на даному етапі в умовах нашої Веселинівки це гріх. Слава про тебе негарна йде, що справді приманюєш...

— Сама про себе славу не розпускаю!

— Ми й не кажемо, що сама розпускаєш, недобра слава має широкі крила. А ми гуртом повинні дбати про здорове моральне обличчя і твоє, Зінько, і всієї Веселинівки.

— Дбайте, — порадила Зінька. — Дбайте, я вам на заваді не стану.

— Що скажеш про діда Гуслистого?

— А що казати?

— Не крути, Зінько!

— Скажу, що старий уже дід, порохно з нього сиплеться, тут лікуйся чи не лікуйся — однаково не поможе, здурів, мабуть, сирих опеньків об’ївся.

— Як то об’ївся сирих опеньків? — не втямив Васянович.

— Бо чого надумав на старість свататись до молодих? Чи йому замало було молодих тоді, коли сам був молодий? А якщо кортить баби, то хай надибає таку, як сам. От ви, товаришу Васянович, голова сільради. Що б ви перші сказали, якби дід Гуслистий привів мене до вас у сільраду розписуватись, брати шлюбну посвідку? Сказали б, що обоє дурні, так?

Васянович грізно мовчав.

— Та ви зізнайтесь, чого там! — підохочувала Зінька.

— Ось така чиста в усьому, — відірвалась від протоколу Хутірна, — то чому ж тоді завклубом до тебе приходив? Прямо на суд утрапив.

— Мабуть, тому, Ганю, — в’їла молода хазяйка, — навідався до мене, що не знає дороги до твоєї хати.

Обличчя Хутірної стало схоже на червоний транспарант.

— Значить, Зінько Максимівно, — спроквола озвався вчитель на пенсії, — ви цілком і повністю визнаєте, а також розкаюєтесь?

— У чому повинна розкаятись?

— Розкайся, — порадила тітка Федоська. — Так заведено, тоді всі гріхи списуються. Диму без вогню не буває.

— Значить, я винувата в тому, що незаміжня?

— Питання складне, — резюмував Макар Хомич.

— Якщо хочеш, — вигукнув Васянович і знову звівся за столом, — то винувата. Інші дівчата в твоєму віці як? Стала на порі — шукає пару, виходить заміж, народжує дітей. Бо того життя не так і багато, а план треба виконати: і майна розстаратись, і хату побудувати, й дітей доглянути. А ти, Зінько, якось не так живеш, як інші. Перебираєш, комизишся... А поглянеш на тебе — нівроку собі, чоловік ніякий мимо не пройде, щоб оком не накинути, щоб не подумати сяке-таке...

— Яка ж моя в тому вина, га? — в розпачі розвела Зінька руками. — Інші квапляться натягнути на себе той хомут сімейний, а мені не горить, встигну з тим хомутом, людоньки!

— Не заведено так! Молода, здорова, вільна, каламутиш чоловіків, навіть дідові Гуслистому скаламутила мізки. От говорили про погану славу. Про тітку Федоську такої слави нема. Й про Ганю Хутірну чомусь не чути.

— І не почують про Ганю, — шпигнула Зінька.

— Треба тобі заміж виходити, — ласкаво мовила тітка Федоська.

— Та я знаю, що треба, — згодилася Зінька.

— Тоді де та слава й подінеться, — підхопив Васянович. — Треба, Зінько, щоб слава була хороша, а не така, як у тебе. Трудова! Як у Гані Хутірної. Чуєш, Ганю? Не соромся в протоколі записати, що тебе наведено за приклад. Чуєш?

— Чую, — відказала Хутірна, ведучи протокол.

— Якби, Зінько, стільки балачок про тебе не балакалось у Веселинівді, то, може, цього виїзного товариського суду й не було б. Ми, громадськість села, повинні були зреагувати.

— Мабуть, хтось у тебе й на приміті є? — спитала тітка Федоська.

— Нема!

— Ось я й кажу, що дарма гуляє! — Васянович наструнював вуса. — Ніяких клопотів!

— Той, хто подобається, і не гляне в мій бік, а кому я до вподоби — той байдужий.

— Хіба так можна, Зінько? — дорікнула тітка. — Заглядайся на того, хто заглядається на тебе. Не довелося б весілля чекати довго.

— Вже справили б тобі весілля! — пообіцяв Васянович.

— Значить, слухали справу Зіньки Максимівни Нагірняк... А що ж записати в рішенні нашого товариського суду? — запитала Хутірна.

— Так, має бути рішення, — глибокодумно згодився вчитель на пенсії.

— Хай Зінька виходить заміж, — засміялась тітка Федоська.

— За суттю так, а за формою не дуже, — мовив голова сільради Васянович. — У протоколі товариського суду рішення слід сформулювати так: а) засудити моральне обличчя доярки Зіньки Нагірняк; б) зобов’язати доярку Зіньку Нагірняк зміцнити свою трудову славу; в) сприяти доярці Зіньці Нагірняк щасливо вийти заміж.

— У кого будуть інші пропозиції? — звернувся Макар Хомич до присутніх.

— Може, — розсудливо озвалась тітка Федоська, — написати так: активно сприяти?

— Ага, активно сприяти, — згодився Васянович.

— Слово надається Зіньці Максимівні Нагірняк, — оголосив голова товариського суду.

— А що казати? — за звичкою хазяйка взяла руки в боки. — Ви вже все самі за мене сказали. Й засудили ні за що, й вирішили за мене. Тепер маю жити за вашим протоколом, а не так, як складеться. То, виходить, уся біда тільки в протоколах? Записали, вирішили, зобов’язали — й кришка? А далі все піде як по писаному?

— Зінько, ти по суті, — осмикнув Васянович.

— А я по суті! Думаєте, я так дуже вдоволена своїм моральним обличчям? Або трудовими показниками? Чи не хочу вийти заміж? Хочу взяти шлюб! Бо кому не хочеться!

— Ганю, запиши до протоколу: визнала помилки, бере зобов’язання вийти заміж.

— То, може, запишете в протоколі й таке: за кого мені вийти заміж?

— А за кого ти хочеш?

— То ви напишіть будь-кого, я за нього й вийду.

— Зінько, тут суд товариський, а не хатні посиденьки. Ми, громадськість села, з добром! Дякувати маєш, а не підсміюватись.

— То спасибі, спасибі...

— Ганю, запиши до протоколу вдячне слово підсудної.

— На цьому, товариші, — оголосив Макар Хомич, — виїзне засідання товариського суду дозвольте вважати закритим.

— Тепер, Зінько, — озвалась тітка Федоська, — ти вже знову хазяйка в своїй хаті. А ми, виходить, наче гості, раз суд закінчився.

Члени товариського суду вже не видавались такими строгими і, не кваплячись уставати з-за столу, всміхались. Навіть Ганя Хутірна, така неприступна й непримиренна, що й рідну матір могла б витягти на засідання такого виїзного суду, всміхалась очікувально. Васянович загострював вуса кощавими, наче аж полірованими, пальцями.

— То, слава богу, йдіть уже, — мовила Зінька, — бо правду казала, що нема чого на стіл поставити.

Суд дружно спохмурнів і почав висовуватись із хати. Учитель на пенсії Макар Хомич, прощаючись, подав пергаментну руку хазяйці:

— Щастя вам, Зінько Максимівно! Тепер ви на порозі нового життя!

Вже надворі Васянович сказав ображено:

— Своєї суботи не пожаліли для неї, а вона... Ох і народ у нас!.. Так і не зуміла по-справжньому оцінити нашого міроприємства. А, здається, пройшло непогано?

— Добре, — згодилась Ганя Хутірна. — От чи Зінька зуміє оцінити...

— Мабуть, по достоїнству й не оцінить.

Уже посідали в машину, Петро Шевчик сказав:

— Не тільки ноги, а й душа затерпла, чекаючи вас. Довгенько!

— А нам, Петре, свого часу не шкода, — озвався Васянович. — Бо для загального добра.

— Свого, може, не шкода, то хоч пожалійте чужий.

— А ти, Ганю, гарно оформ протокол і даси нам на підписи. Без підписів протокол буде недійсний... Тепер, Петре, газуй до Федора Хруща, він, ірод, позавчора напився і знову жінку свою побив, дітей порозганяв із хати, йому теж треба організувати виїзний товариський суд, він до клубу на наші запросини квапитись не стане.