Через Вишневу гору

Євген Гуцало

А вже сьогодні, в понеділок, ноги таки послухались Лизавету, звелась із ліжка і заходилася зодягатись мало не в своє дівоцьке вбрання — і спідниця на ній барвінковим цвітом засміялась, і блузка замерехтіла квітчастим весняним лугом, і хустина засвітилась.

— Ти куди? — поспитав чоловік.

— А з селом попрощаюсь, — відказала.

— Чи далеко зайдеш?

— Та куди вже зайду.

— А чого вирядилась... наче на перші гулі?

— Хочу... нехай запам’ятають мене молодою...

Відцвітали груші в селі, а яблуні саме повдягались у біло-рожеві шовки святкового цвіту, і жасмин білів уздовж вулиці, і бузки пломеніли пишним сяйвом свічок. Співали пташки, наче ті пісні аж горіли срібними вогнями в їхніх горлечках. Зелені оксамити трав були забризкані золотом кульбаб, і жовті зірочки розквітлого чистотілу наче аж видзвонювали скрізь.

Ще в хаті Лизавета поклала собі чи не всю Хвощівку обійти. Знала тут чи не кожну грудку та билинку, то чом не попрощатися з рідним світом. Але дійшла тільки до воріт, як до межі, й цю межу переступити не спромоглась. Голова її соняхом перевісилась через ворота, весняний вітерець поскубував довгі вії, наче осоку, над скаламученими заводями очей, і, здається, Лизавета зараз була не тільки тут, а й вільно літала душею по всьому селу, ширяла душею на цій оновленій весною, радісній землі.

Марійка Чорномаз, що жила через дорогу, прийшла з відром до їхньої криниці, бо завжди в них воду брала.

— День — як намальований! — озвалась.

— Що я тобі хочу сказати, Марійко... Ти навідуйся до мого Федора, коли яку жіночу роботу побачиш непороблену.

— Тітко Лизавето, та для такого чоловіка, як Федір, я з золотою душею!

— Я знаю, що ти з золотою душею... Випери, навари, коли часинка знайдеться... А він тобі яку чоловічу роботу поробить, тут близько, через дорогу... А там бог покаже, як вам далі...

— Тітко Лизавето, й набалакала такого ціле решето!.. Еге, бог покаже, як усім далі. Ото вичунюйте й повертайтесь назад із Куманівки.

— Хрест хочу зняти з Федора, бо нащо йому такий хрест, як я? Славно з ним жили, не заслужив він такого хреста.

Слова наче видирала з грудей, як глевтяки.

— Діло хазяйське, Лизавето, а тільки ти себе живцем у гріб не клади. Погостюєш у сестри в Куманівці — й назад, бо нема краще, як у своїй хаті. А Куманівка близько, перескочиш через Вишневу гору — і вже там.

Сусідка понесла повне відро води разом із яблуневим цвітом, що нападав у криницю. А Лизавета стояла, сумним соняхом перехиливши голову через ворота, аж поки вийшов чоловік і попід руки повів до хати, осміхаючись ледь докірливо:

— Таки запам’ятають тебе молодою!.. Такою, як цьогорічна весна!..

— Як цьогорічна весна, — повторила. — Пора ладнатись у дорогу.

До вечора й склались у машину, що стояла в дворі під сухими дубами, які чорніли розкарякуватим гіллям, наче круки крильми. Лизавета знай лиш підказувала — й стару куфайчину поклади, й биті валянки, й не забудь вовняні панчохи, а Федір Партика слухняно носив, складаючи в багажнику та на задньому сидінні. Похоронною жалобою поночіло його лице, а він намагався освітити його зумисним усміхом:

— Із яким приданим до мене — з таким приданим і від мене!

Або:

— Ніяк не діждуться тебе куманівські парубки!

Лизавета мовби й не чула, і схудла її голова стриміла на плечах, як сорока на тину.

Клим Зозуля, їдучи на велосипеді повз обійстя, взявся рукою за ворота, запитав у Партики:

— Таки спроваджуєш, еге?

Той зле гримнув кулаком об кулак, викресавши сердитий репаний звук.

— Та чи бабі свій розум вкладеш?

— Дивно, та й годі, — іскрився хижуватим профілем Клим Зозуля. — Чудні діла твої, господи, а людські — ще чудніші.

Поїхав, а в серці у Федора Партики мовби кубло гадюк заворушилось, розповзаючись по всіх закамарках душі. Бо й справді, як тут краще? Як учинити, щоб людські язики не перелопачували тебе до самої могили й у могилі?

Як виходила Лизавета з хати, взялася за сінешній одвірок і трималась, наче одвірок учепився за жінку й не відпускав. Ставши під сухими дубами, обернулась на своє родинне вогнище, яке пригасло ось такої прикрашеної в цвіт і щебет вродливої весни, й ледь звісила голову в поклоні, прощаючись. Уже в машині нагадала:

— Поїдемо через Вишневу гору...

Через Вишневу гору дорога на Куманівку — ближча, й скоро машина побігла на гору, що верблюжим горбом здіймалась на сільській околиці. Саме тут колись давно здибались вони вперше в житті — босонога, в ромашковому вінку Лизавета йшла в гості до родичів у Хвощівку, а Федір кіньми віз бочку солярки до тракторів. Зараз, коли сонце сідало над землею, Вишнева гора аж пінилась шумливою молодою зеленню, поміж якої біліли цвітом дикі груші та яблуні, біліли жостір і крушина. Федір, зупинивши машину, відчинив дверцята — й хлюпнуло духмяними пахощами, й музика пташиного співу вдарила в груди.

Ген, у нерухомих димах розквітлих садів, розкинулась унизу Хвощівка, підперезана в стані темною, сяючою водою мерехтливої річки.

— Ти чого спинився? — поспитала через суху очеретяну дудочку губів обважніла Лизавета.

— Ну... так...

Чи згадалась їй тут ота далека їхня зустріч і чи насправді була та далека зустріч, а не примарилась? І чому Лизавета загадала їхати на Куманівку саме через Вишневу гору? Тільки тому, що цією дорогою ближче?

Поринувши в забуття, вона склепила повіки. Вишнева гора співала й сміялась так, як співала й сміялась у їхній молодості, як співатиме й сміятиметься наступної весни, завжди, — й невже вони мають розлучитись там, де колись зустрілись? На його думки Вишнева гора відповідала густими вечірніми пахощами рясної розквітлої зелені, відповідала злагодженою хоровою піснею невмирущих пташок. Вишнева гора наказувала, й Федір Партика наче скорився її наказу, а не своїй волі. Обережно, щоб не розбудити закунялу Лизавету, зачинив дверцята, завів мотор і, розвернувши машину поміж кучматих кущів, легесенько став спускатися з гори донизу, в Хвощівку, яка все ближче розгортала тополино-яблуневі рідні обійми.

На своєму обійсті, в пінному цвіті горобини, стояла, як докір долі, Марія Чорномаз, і очі на її здивованому обличчі тремтіли, як дві зелені зірки тремтять на холод...