З гульбища життя

Євген Гуцало

У шибці, вмазаній у стіну, став народжуватись досвіток.

Темрява набрякала світлом, і зорі, які горіли всю ніч, пригасали. Проступили явори вздовж дороги, їхнє листячко лопотіло на вітрі, наче тужило за ніччю. У вікнах сусідньої хати спалахнула ранкова електрика і — за ворушким листям — скидалась, на цвіт латаття, що погойдується на темній воді.

Старий, лежачи з розплющеними очима, на якийсь час впав у забуття, а коли очутився — монети чистого срібла виблискували на яворах, граючись сонячним промінням, а по зеленій дорозі верхи на гнідому коні їхав хлопчик, геть тендітний, і вітер кошлатив куделю лляного чубчика, парусом надимав сорочку, наче прагнув здути з коня й понести хлопчика за село, у весняні простори.

Внука прийшла знадвору з вишневою гілкою і, поламавши, засунула в баняк із окропом — і скоро на піч до старого долинув тонкий аромат улюбленого напою. З незапам’ятних пір він пив лише чай, заварений і настояний на вишневому гіллі, відмовляючись пити липовий, смородиновий або агрусовий, не кажучи вже про такі сорти, як грузинський, індійський чи цейлонський.

Знизу живота, праворуч, наростав біль, поймаючи хвилею все тіло. Відтак почала боліти кожна думка, що навідувалась у голову, і йому хотілося, щоб думок не було — тоді вони не боліли б. А також клаптик світу, вмазаного в стіну (авжеж, вмазано було шість років тому не шибку, а саме клаптик світу точно визначеного обширу), починав йому боліти — білі та червоні півні, що, пасучись із курми на дорозі, розпушували проти вітру сурмисті свої хвости; боліли йому явори з кожним своїм срібним листочком і той хлопчик на коні, якого мало не здуло й не понесло в світи.

— Дідуню, пийте чай, ви любите гарячий.

Окріп обсмалив губи, вогнем обпік у роті — і той жар трохи приглушив відчуття болю, що ширився з живота. Болем, що спричиняв випитий окріп, він перебивав нестерпний біль у животі, почувався начебто легше.

Поряд, під рукою, лежало повне видання творів графа Льва Толстого, перечитане від палітурки до палітурки рівно сім разів. Звичним рухом потягнувся по книжку в цупкій оправі, розгорнув, очі ковзнули по рядках... Ковзнули, мов камінь по кризі, бо зміст прочитаного зостався поза свідомістю.

— Ого, — сказав старий сам собі, обмацуючи те місце на животі, де боліло, а точніше — обмацуючи пальцями грудку тугого болю. — Якби на молодого, то й не витримав би.

— Що ви кажете, дідуню?

— То я сам до себе.

Він і справді кілька останніх років мав звичку розмовляти сам із собою. Зостанеться сам у хаті — й говорить. Або сім’я за столом гомонить про своє, а він, не слухаючи, собі щось розказує й себе слухає.

— Півники зацвіли чи ні?

— А чом би й ні, давно зацвіли.

— Принеси...

— Що принести? — пролунало здивоване.

— Подивитись хочу, — мовив перегодя.

Через якусь хвилю на подушці поряд із ним лягло троє стебел, обтиканих шаблистим листям і ніжним цвітом. Майнули насторожені очі онуки, яка потурала кожному його бажанню... Від півників гостро пахло зеленню, землею, гіркуватою вогкістю весни, а ще пахло вітром, сонцем, простором.

Та в животі боліло так, що мучилось усе тіло, відтак боліли, мучились і страждали півники на подушці.

Зайшов до хати молодий сусіда солі попросити, бо взялась жінка їсти варити, а солі катма, сьогодні ж неділя, сільмаг зачинено.

— Як ви там, дідуню, на печі? — гукнув із награною бадьорістю. — Льва Толстого вже перечитали?

— Перечитав...

— А що тепер поробляєте?

— Вмираю, — тяжко проказав старий.

— Прожили дев’яносто два роки — й ще стільки проживете, — з тією ж награною бадьорістю казав завчені слова молодий сусіда.