З гульбища життя

Євген Гуцало

— Сьогодні вже вмру, — твердо мовив старий.

— A-а, ще до дівок бігатимете, — безтурботно пообіцяв сусіда і, позичивши солі, подався геть.

Зате онука переполошилась і, ставши ногами на лежанку, зазирнула на піч. На неї з подушки глянуло жовте лице з камінцями болю замість очей. Поряд, розсипавшись, лежали свіжі стебельця півників.

— Дідуню, що це ви надумали? — запитала з ляком, у моторошному передчутті чогось невідворотного й страшного.

— Вмираю, — повторив старий.

— Та чого це вам умирати? — намагалась підбадьорити неслухняним голосом, який став дерев’яним від страху.

— Ось апендицит розв’язався. — Кощаві руки тримав нижче пояса, наче хотів приборкати біль. І, мабуть, сам той біль обізвався його спопелілими губами: — Я витримаю.

— Може, по лікаря в район кого послати?

— Не треба.

— Як то не треба?

— А як воно вже пора настала, то хто поможе? Лікар не поможе. Нажився, час умирати.

— Дідуню!

— Ще поки ніг не чув по коліна, то якось жилось. А це вже почало боліти поза коліна, значить, добирається вище...

Шість років тому в старого віднялись ноги нижче колін, і він як ліг на печі, то вже й не зводився. Ноги висохли, звугліли, стали зовсім чорні. Навідався був небіж із столиці, ніяк не міг повірити, що дядько — брат батька, якого вже давно нема на світі, — зліг на печі. Дядько в молодості, шукаючи заробітків, обійшов усю Росію. В громадянську воював у Боженка. В останню війну подався до партизанів. Після війни робив у колгоспі на биках. Найдужче любив рибалити — обійшов із вудочкою всі довколишні річки та річечки, лісові озера та ставки. «Не віриш, що віднялись ноги? — спокійно спитав старий у небожа. — То глянь. — І, закачавши штанину, оголив худі, як шпички, ноги. — Ось, бачиш? Зовсім не чую, чи є вони, чи нема!»

Тоді в стіну на печі небіж і вмазав шибку, щоб, лежачи на черені, старий дивився надвір. З тих пір білий світ став для нього обмеженим прямокутником. Картиною, на якій зеленіли явори навесні, а восени опадали багряним листям; картиною, на якій падали дощі, мела хурделиця і стелилися сиві тумани; картиною, на яку зрідка заходили люди, забігала худоба, залітали птахи...

Саме небіж і привіз дядькові повне зібрання творів графа Льва Толстого — видання було старе, тому на кожному томі й писалось не просто Льва Толстого, а саме графа Льва Толстого.

— Ого, як бере! — зі стражденною повагою до свого болю мовив старий. — Якби на молодого, то не витримав би.

— Дідуню, — благала онука, — я по лікаря пошлю, хоч і неділя, а приїде.

— Дочко, я знав, як жити, і знаю, як мені вмерти. За ноги перейшло — все, годі, значить, добирається вище, — говорив старий про смерть, що спершу вступила йому в ноги, чигала там, щоб тепер посунути далі.

— Хіба можна терпіти так, як ви, — квилила онука, боячись залишити старого в хаті на самоті, щоб кинутись по лікаря, і водночас усвідомлюючи, що ніякий лікар уже допомогти не годен, що дідусь правий. Знала, що правий, — і не могла примиритися з тією правотою.

І коли йому пісні вуста зсудомило від болю, таки побігла до сусіда, таки впросила, щоб сідав на мотоцикла й хутко гнав у район по лікаря.

Стояла ногами на лежанці, дивилась на старого з таким виразом, наче просила в нього прощення за свою безсилість, за те, що нічим не годна пособити. Ось руки б йому свої обидві подала, якби можна було руками витягти його з того провалля, що все глибше западало.

— Може, когось покликати? — запитала онука.

— А кого?

— Ну, з людей. Може, сказати щось хочете.

— Кому?

— Ну, дядині Варці чи племінникові Григорію...

— Сама, дочко, скажеш. Передаси...

— А що?

— Скажеш, переставився.

Вона в муці закусила зубами верхню губу, далі нижню.

— Може, телеграму дати...

— Вже потім даси, — відказав просто, — коли я піду з цього гульбища життя.

— Звідки?

— З гульбища життя.

Він тримав сухі руки на грудці свого болю, а той біль світився в запалих криничках очей, судомив уста, проривався в словах... Онука, гамуючи сльози, вибігла в сіни, вже там дала їм волю, а старий сказав:

— І чого плакати, коли так треба...

І вмить відчув, як солона ропа морської води затопила його з головою, він шубовснув у яму, ропа забивала дихання, ось-ось він захлинеться — і останнім зусиллям волі вхопився за кінський хвіст. Мокра волосінь вислизала з ослаблих пальців, але він напружився — й кінь таки витягнув його з ями. Тепер над морською поверхнею видніли десятки, сотні людських голів і кінських морд, чулось плюскотіння, хлюпання, зітхання, хоркання, й солоний вогкий вітер освіжав обличчя.

З ним наяву зараз повторилось те, що сталося колись на Сиваші в ніч наступу, коли кінь витягнув його з морської ями, і зараз, отямившись, старий знову подякував своєму конику, який загинув уже пізніше від денікінської кулі.

— Дідуню, — покликала онука, вернувшись до хати, — як вам? Скоро лікар має над’їхати.

— Якби ж не боліло, — проказав старий.

— Потерпіть... потерпіть...

— Уже скоро перестане, жду...

Повернув голову вбік, і перед ним відкрилась картина живого світу, оправлена в прямокутну раму білої стіни. Явори стояли вздовж дороги, тягнучи верхівки до блакитного неба. На обійсті сусідньої хати молодиця, закасавши поділ, розвішувала на шворці мокру білизну, поряд із нею стояло дитя й простягало защіпки. Мати брала защіпки з дитячих рук і прикріплювала випрану білизну, щоб не зірвав вітер.

— Уже скоро лікар над’їде, почекайте.

І раптом старий зрозумів, чого дивиться на дорогу. Дивиться, щоб побачити отого хлопчика на коні, що проїхав на світанку. Тоненького, як верболозина, хлопчика з лляною куделькою чубчика. Пругкий вітер колошкав ту кудельку, парусом напинав сорочину на худенькому тілі, наче хотів зірвати хлопчика з гнідого коня й понести, як листочок, у безвість світу, у безвість весни.

— Вже скоро лікар над’їде, скоро...

Вечоріло, коли повіки йому склепились, а вуста здригнулись, наче сказали слово, яке вже ніхто не зміг почути...

Й тоді в рожевому надвечір’ї весни появився на гнідому коні той самий хлопчик, тримаючись за гриву.

Кінь виступав статурно, вигинаючи точену шию, весело б’ючи міцними ногами по молодій траві, а хлопчик, осяяний вечірнім сонцем і теж рожевий від його проміння, тримався на коні так, наче мав сягнути обрію — щоб сонце не зникло з його зору, щоб так і подорожувати по цій землі разом із сонцем...