Як вам ведеться, мамо?

Євген Гуцало

Онука, вийшовши в двір, задивилась на червоного півня. Великий когут сидів на верхній жердині похилених воріт і дивився на дівчинку випуклими кражалочками порских очей. Гребінь на голові, одсвічуючи на сонці, полум’янів густим огнем. Ось півень ворухнув крильми, в розтуленому дзьобі замиготів, затремтів, запульсував кривавий клинець язика — й раптом із півнячої горлянки вдарив такий могутній крик, що дівчинка в першу мить зіщулилась від несподіванки. Крик був сурмистий, струмував пломенем і, здається, такий самий червоний, як і півень.

— Чуєш, Ганю, як співає? — озвалась мати, сидячи в хаті на тапчані й прислухаючись. — Ото вже півник славний, а з інкубаторських. Будить мене. Перед світом затягне в сінях, я чую, давно лежу з розплющеними очима, бо не спиться. Півня чую, а вставати не хочу, ноги не слухаються. То вдосвіта знову озветься до баби. Цілий день і виспівує то в дворі, то в городі.

— Як ви живете, мамо, розкажіть, — мовила Ганя.

— Живу... Якби той півень не будив, то, може, так і лежала б на цьому тапчані, таж він голос подає.

— Не за півня питаю, а за вас.

— Ми вдвох весь час, він біля хати крутиться і в хату заходить, бо двері відчинені, визбирує кришки на долівці, яку жменю зерна йому всиплю. У других бабів є чи хазяїн, чи душа порядкує якась у хаті, а в мене півень за хазяїна.

— В центрі села, бачу, нові хати з цегли, а тут, на вашому кутку...

— Околиця, дочко, далеко від магазинів та від автобуса, то хто ж буде ставитись? Молодь роз’їжджається, а старі зостаються. Ось яку хату тільки візьми... Баба Жучка живе сама, дочка з Києва навідується... Макляк подався до сина в Гостролуччя, а хату ніяк не годен продати. Й не так, може, хату, як садибу, але ж і садибу не хочуть брати, бо колгосп нарізає землю тим, хто ставиться... Стара Плішачка на нашому кутку теж продає, дешево просить.

Ганя слухала матір і, поглядаючи на стіни, де висіли фотокартки в рамках, та по кутках, що дихали цвіллю, переймалась дражливим смутком.

— То як бо ви живете, мамо? — перебила материну розповідь про сусідів.

— А як? З хати на город, із городу в хату...

— Я не про те...

— А як? Сяду на призьбі й дивлюсь на вулицю, хто мимо пройде, але ж не так багато й ходить по нашій вулиці.

— Але ж не цілий день сидите на призьбі!

— Буває, цілий день і просиджу на сонечку.

— Та чого, мамо? — вже з серцем допитувалась дочка.

— На людей подивитись та словом перекинутись, бо люди ж не зайдуть до хати. Раніше навідувались одне до одного в гості, на посиденьки, на свята, а тепер дуже рідко. Ото поховаються по хатах і слухають радіо чи дивляться телевізор. Посиджу на призьбі й за цілий день побачу бабу Жучку, від Плішачки слово почую...

— Воно вам треба?

— А хіба можна без людей, дочко? — здивувалась мати.

Відчинились двері, й поріг переступила онука з півнем на руках. У півня ледь обвисли червонопері крила, здригався гребінь і обвисле калинове воло.

— Сам дався! Сам дався! — дзвеніла дівчинка, острашливо й щасливо поглядаючи на півня. Бо ж тримала на руках не просто свійську птицю, а й отой сурмистий пекучий крик, схований у грудях та в лункій горлянці. — Бабо, чом він не співає?

— Пустиш, то й заспіває.

Онука з клубком живого вогню на оберемку подалась надвір. Ганя, зітхнувши, почовгала слідом за дочкою. До ганку схилялась вишня з розложистим гіллям, обнизаним зеленими ягодами. В городі рясно цвіли соняхи та гарбузи, вічками блідого цвіту зоріла картопля. Серед кущів кропу порозпускались пелюстки рожевого маку.

— Ганю! — покликала від плоту сусідка. — Доброго дня у Веселинівці!