Як вам ведеться, мамо?

Євген Гуцало

Погомоніли про всяку всячину — і як цієї весни орали та засаджували городи; й за криницю, біля якої вламався журавель, то доводиться тягнути відра мотузками; й за те, що в старих, покинутих хлівах завелась ласка, а то й дві, тепер треба стерегтись, бо подушать не тільки курчат, а й курей.

Сусідка знагла обірвала свою мову і, схолоднівши лицем та підтисши губи, сказала:

— Мабуть, хочеш матір свою до міста забрати? — Й що Ганя лиш покивала русявою головою, сусідка загомоніла: — Забери, Ганю, пора забрати. Ще поки була при здоров’ї, то поралась і в хаті, й на грядках, кролів тримала, курей доглядала, а тепер лиш однісінький півень зостався. Знаєш, Ганю, іноді сама собі не здужає їсти зварити, то я принесу в горнятку борщу гарячого, хай закропиться. Бачу, йде до криниці по воду, то я візьму те відро й витягну та занесу до хати...

— Спасибі, Одарко...

— Мій Петро і дров їй привіз та нарубав, бо сама й сокиру в руках не втримає.

— І Петрові спасибі...

— Вас, дітей, доглянула, то хай на старість притулиться біля вас. Чи їй багато треба? Трохи затишку, та ложку теплої страви, та добре слово. Чи не так, Ганю?

— А так, так, — згоджувалась.

— Минулої неділі здибались біля лавки, йшла мати твоя з кульком пшона, а пшоно й сиплеться через дірку. Я кажу: «Все пшоно розсиплете, поки додому дійдете». А мати: «Не пропаде, горобці та кури поклюють». Розговорилися за твоїх братів, Ганю. Хвалилась мати, що кожен хоче забрати до себе, Микола просить на завод, Степан до себе на шахту.

— Так, так, — усміхалась у відповідь.

— Раніше Микола та Степан приїжджали з дітьми, баба доглядала, а тепер онуки повиростали, то вже забули дорогу... Й ти навідуєшся все рідше.

— Сім’я, робота...

Мати як сіла на тапчані, то й досі сиділа; зморшки на її обличчі чорніли, як глибокі осінні борозни; на шиї та на руках батогами повипинались жили; синява приплющених повік тремтіла, як вода в калюжах од вітру. Ганя задивилась на матір, як на чужу. И де тільки діваються молодість, здоров’я, сила? Трухлявіє на старість людина, мов пень, пробігло життя так, як річковий пісок просочується крізь пальці...

І хата здавалась чужою: стеля гнітила, опустившись чи не на маківку голови, стіни обступили тісніше, долівка геть запалась, а в вузенькі вікна видно лиш калюжки світу, зеленої волі. Невже в цій хаті минуло дитинство, невже оця стара жінка, яка зараз дрімає на тапчані, була тут колись молодою, турботливою матір’ю?

Наче наснились і мати юна, й хата ця, й далеке дитинство...

За обідом Ганя знову поспитала:

— То як вам ведеться, мамо? Звикли до самоти?

— Хіба я сама? — заперечила мати, й зіниці в її очах повужчали так, наче віддалились, потонули в глибині вицвілого погляду. — Півень удосвіта будить, а то сяду на призьбі й дивлюсь на людей.

— Вже казали за півня та призьбу!

— То не сама, не сама... — Й до онуки: — А ти ж чому їсиш зелений борщ без сметани? Засмачуй сметаною, забілюй... Одарка вділила сметани, спасибі...

— Буду з вами щира, мамо, — казала Ганя, об’їдаючи свинячу кістку, виловлену в борщі. — Раніше ви могли в цій хаті і ради дати, й самі себе обійти. А тепер уже літа не ті, й здоров’я не те.

— Твоя правда, — журилась мати. — Сяду, буває, до столу, візьму ложку — й забуду нести до рота.

— Забудете... Про що ж ви думаєте?

— Про вас, діти, думаю.

— Та чи ваше думання помагає нам? Уже самостійні...

— Мені, дочко, помагає.

— Треба продавати хату, — твердо сказала Ганя. — Й перебиратися...

— Ген роками продають — і марно. А чи нашу хтось купить. Як по мені, то нікуди й переселятись не хотіла б, а вже тут добула віку.

— Говоріть, говоріть... Ото зляжете — нікому й води подати...

— А так, так, — сумувала. — Танасійчук старий як помер? Поніс у хлів корито для свині, корито поставив у саж, а сам звалився — й не зведеться. Може, й кликав, та хто почує, коли баба переставилась, а діти далеко?.. Голодна свиня дуже рохкала, то сусідка заглянула до хліва, а Танасійчук уже задубілий лежить. Якби не голодна свиня, то так би й лежав у хліві.

— Ось бачите. Вік звікували тут, а добудете віка біля дітей.

— Ой, дочко, — бідкалась мати, — чи зумію в місті? Ген Катерина Півторачка спродалась, поїхала до сина, й що? Не змогла на асфальті, через місяць вернулась назад, живе біля сестри, має притулок. То хіба мені так спробувати, щоб потім сюди вернутись? Я ж не птаха перелітна...

Онука, почувши про перелітну птаху, засміялась.

— Ага, смійся, смійся з мене, Олю, — попросила баба. — Повеселись, потішся.

Ввечері заглянула до хати сусідка, принесла молока в глечику, а також десяток свіженьких курячих яєць у марлі.

— То поїдете, бабо? — допитувалася, світячи терновими очима, глибокими, як на старій іконі.

— Легко говорити...

— Поїде, хай побачить світу, — мружилась Ганя на світло низького сонця, що било у вікно. — Хай біля дітей поживе.

— Але ж город, — нагадала мати. — Може, восени, як зберемо картоплю та гарбузи?

— Продавайте хату з городом, — радила сусідка.

Як смеркло, півень чомусь не пішов на сідало до сіней, а примостився ночувати на вишні.

— Горенько, — бідкалась баба. — Поможи, онучко, зловити, цей галаган іде до твоїх рук.

Онука спритно вилізла на вишню, зняла півня, який настовбурчив крила та погрозливо побулькував горлом.

Уночі старій не спалось, і вона чула, як у сінях на сідалі заспівав півень. Потім, удосвіта, півень заспівав знову, розбудивши онуку. Вона тихенько покликала:

— Бабуню...

— Га, ластівко?

— Півень кукурікає.

— То він, сердешний, зі мною прощається.

— А ви його тут покинете? Візьмімо півня з собою!

— Візьмете, онуко, візьмете...

Пополудні баба проводжала гостей до автобуса. Довкола все зеленіло, цвіло, сміялось. Ріка небесної блакиті застигла, не схлюпнеться, не забіліє хмариною. Ганя гомоніла розсудливо:

— Самі знаєте, яка в нас квартира. Стоїмо на черзі, обіцяють дати від заводу, але ж треба дочекатись. Правду кажете, за тих матерів, що тікають із міста назад у село. Отак спродаєтеся, зірву я вас із місця, а потім що? Не пустите кореня в місті, то мені все життя розкаюватись, що отаке накоїла найдорожчій людині?

— А так, так, — дрібцюючи поряд, згоджувалась.

— Як дістанусь додому, то понаписую листи Миколі й Степанові, хай знають про ваше життя. Авжеж, клопотів у них багато, але можуть і навідатись у село до матері, золота корона з них не спаде, й таки правда, що ліпше вам було б перебратись до когось із них, бо в Миколи на заводі там є свій будинок, і так само в Степана є будинок на шахті. В кожного шмат землі, садочок, вам житиметься там, як у селі. Чи, може, не так щось кажу, ви не мовчіть.

— А так, так, — шепотіла баба, пасучи затуманеним зорем дорогу.

— Та й правду казали за той город. Може, дочекатись осені, зібрати городину? Щось би продали, щось би ми забрали у вас, бо в місті всього не накупишся.

— Авжеж, куди квапитись...

— Справді, бувайте частіше на людях, горніться до гурту, так надійніше. Не ждіть, поки сусіди навідаються, самі старайтесь більше рухатись. — І засміялась Ганя: — Такі, мамо, як ви, щоранку в місті зарядку роблять.

— Авжеж, — не дослухалась баба.

Поки на зупинці ждали автобуса, онука знайшла собі забавку: припала до паркана, за яким по зеленому моріжку клубочками перекочувались гусенята, а біля них замість гуски сердито кудкудакала квочка з розчепіреними до землі крильми.

— Візьми, дочко, гостинця, — простягла полотняний вузлик, який несла в руці від самої хати. — Хотілося б обдарувати багатством, а ще нічого нема, не вродило, весна... Потрошки я загорнула в окремий лопушок. Звариш онуці моїй крила, хай літає.

— Що там? — спитала Ганя, беручи вузлик.

— Не годиться з порожніми руками відпускати, от я півня зарізала.

— Спасибі, мамо.

— Коли ж ви будете, діти, в гості?

— Напишу.

Після хутеньких прісних поцілунків сідали в автобус, і онука, пожурнівши маковим лицем, на якому тривожно здригались пухнасті тичинки вій, казала:

— Бабуню, як будете їхати до нас у гості, то й півня візьміть, бо в нас свого нема, а він будитиме вас щоранку.

— Добре, онуко, добре, — обіцяла.

Автобус рушив, у вікні прощально замиготіли руки. Стара дивилась услід, уклякнувши, наче вросла в землю, наче віднині стоятиме на узбіччі так, як верба... як на узбіччі отой високий ясен із напіврозваленим гніздом, куди вже давно не прилітають лелеки...