Нарешті син вибився в люди

Євген Гуцало

— Шофера клич до столу, — сказала мати. — Треба погодувати чоловіка...

Шофер увійшов до хати із виразом погордної нудьги на ситому обличчі і, перш ніж сісти, білим батистовим носовичком витер місцинку на лаві. Мружився на голі кутки, на паперові квіти в дешевій ядучо-синій вазі зі скла, що стояла на телевізорі, на лежанку, застелену веретою домашнього ткання.

— Горик, пообідай із нами, — панібратським тоном озвався засекречений Марко.

— Чом би й не пообідати, Марку Юрійовичу, — з підкресленою шанобливістю мовив той, водночас дражливо роздимаючи ніздрі на кислувато-прілі запахи, що стояли в непровітрюваній хаті.

— Ми з Гориком живемо душа в душу, — похвалився син. — Горик — золотого розуму чоловік, навіть командує мною.

— Командую, — засміявся Горик і в усмішці наче висипав із рота на обличчя пригірщ крупних зубів. — Командую тільки в дорозі — й то не завжди.

— Ну, — докинув слово лукавий Васильович. — Кожен має командувати на своєму посту. Коли я, к приміру, столяр у столярній майстерні, то я там командую, а не голова сільради, к приміру, бо голова сільради вже командує в сільраді, де я не командую, так?.. Хай в автобусі їде хоч скільки начальників, ну — генерали, а командують в автобусі не вони, а шофер, правда? Шофер — велика сила на своєму місці.

— Ваша правда, папашо, — не без поблажливості засміявся Горик. — І нема такого, щоб він був не велика сила!.. — й відсунув склянку, в яку Васильович уже налив горілки: — Ні, ні, така велика сила, як я, за кермом не п’є.

— Мамо Мотре! — літав голосом по хаті. — Ні перед ким так не винен, як перед тобою. Але ж роботу маю хоч і славну, перспективну, але ж таку, що вхопила за горло — й тримає.

Марко розчепірив пальці на горлі, вирячив очі, в яких застигла сіронебесна хмарність, показуючи, що робота й справді тримає на смерть.

— Хоч одну відпустку вдома провів, як люди? А коли женився, хіба запросив на весілля? Ото зібрались найближчі друзі — та й окрутилися з Надею. Й невістку раніше не привіз показати, бо заніколилось. А хіба оце зібрався до вас по-людському? Де там по-людському, коли нема часу! Ви вже даруйте, мамо Мотре, за такий приїзд.

— Спасибі, синку, спасибі, що навідав, — поштиво підтиснула пісні губи Мотря Варняга, щиро втішена гостями.

— Нема за що дякувати! — картав сам себе син, і голос його бринів дивними чаїними скриками. — Хіба й сьогодні до вас навідався по-людському? Ні! Летів у командировку, все на світі забувши. Так от Горик — голова в мене, не кожен має таку голову, як мій шофер. Ну, він у нас із Надею — як рідний у сім’ї, все знає. То він і порадив. Прихопи, каже, Надю з дитинкою та заскоч бодай на годину, покажи своїй матері. А як гнав машину, щоб викроїти зайву годину, щоб заскочити в село... Даруй, мамо, навіть до магазину по гостинці не заскочили, в такій гарячці доводиться...

— Сам дорогий гостинець, — вірила й не вірила очам похватна в руках господиня, що, здавалося б, сидіти мала за столом, а не метушитися за тим-сим.

У сусідній кімнаті почувся кошачий писк немовляти, що нарешті прокинулось. Марко, молодий батько, схопився на ноги, та шофер владно поклав долоню на його плече:

— Ви, Марку Юрійовичу, з ріднею погомоніть, поки маємо часу з комариний ніс, а я вже там поклопочусь.

І, незграбно зачепивши ногою клишоногий стілець, зник у сусідній кімнаті.

— Горик — рідкісної душі чоловік, він дитині — і за няньку, й за посидільницю, й за цяцьку... Ну, ясно, бо в Горика є і серце добре, й час, а що дитині з доброго мого серця, коли по тижнях удома не ночую.

— Пощастило тобі, — озвався Васильович .— Тепер поміж молодих на таких не натрапиш, щоб йому чуже стало рідніше свого.

— Та й старі вже переводяться, — ввернула Мотря. — А Горик свою сім’ю звів чи не звів?

— Щоб такий, як Горик, і не звів! Іще зведе! Дівчата самі чіпляються на шию, а він із ними строгий та перебірливий, щоб не обпектись.

— Тепер усі попечені ходять, — мовив Васильович. — І живуть попечені. Та й не по одному разу печені, ото лихо.

— Епоха попечених настала! — засміявся Марко. — Печуться що старі, що молоді, з достатком і без достатку, ніякої відповідальності перед дітьми.

— Найжалкіше дітей, — зітхнула Мотря Варняга, яка всякої всячини в житті набачилась.

Появився шофер Горик із дитям на руках, а за ними в проймі дверей — молода невістка, зодягнена в японський оксамитовий халат із драконами. Золотокоса, вона скидалась на розквітлий соняшник, який начебто хтось із веселою зухвалістю прикрасив двома синіми квітками барвінку, бо саме на квіти барвінку й скидались великі, широко розплющені очі. З її появою побільшало світло під низькою стелею, в усіх ще дужче порозвиднялися лиця, а старий Васильович вдоволено крекнув, і гострий ніс його наче погострішав од цікавості.

— Де ж ти знайшов її таку? — поспитав.

— Та вже знайшов, — тішилась Мотря, що син догодив невісткою не тільки їй чи Васильовичу, а й кожне в селі позаздрить на таку удачу.

— Знайшов — і не випущу з рук! — пообіцяв Марко. А що дитя на руках у Горика запхинькало, попросив: — Може, пограєшся з ним надворі?

— Я сама, сама, — потяглась Мотря до онучати. — Хай шофер поїсть...

Проте Горик не віддав дитяти, а вийшовши надвір, пустив горластого повзуна лазити по зеленій траві, а сам увімкнув касетний магнітофон у машині. До хати ввірвалась дика музика, задьористі ритми, вигуки чи то людей, що стогнали по-тваринному, чи то тварин, що стогнали по-людському. Старий Васильович визміїв усміх на губах, Мотря круто звела міжбрів’я, Марко притупував ногою під столом, а золотокоса невістка промінилась розквітлим соняшником, який батько-мати догадались прикрасити блакитнопелюстковими барвінками очей. Мотря вгадала порух невістки, що хотіла взяти рушник із цвяшка на стіні, прудко випередила:

— Сідай, доню, та застели рушником коліна, щоб не капнуло.

Невістка легкою хмариною опустилась на табуретку.

— Радій, мамо, що дочекалась на неї! — зареготав Марко.

— Радію, сину, радію...

— Ми всі радіємо, — кашлянув Васильович, пострілюючи очима-свердликами, й похвалив: — У нас таких нема.

— Чуєш, мамо? Надя вже вуха мені протуркотіла, щоб тебе забрати до міста. Мовляв, скільки ще маєш надриватись на мийці? Доглядала б маленького, щоб до ясел не здавати, а квартира трикімнатна, є навіть де потанцювати.

— Мені лиш танці в голові й зостались, — дивним скупим усміхом аж наче защебетали материні губи. — Та й куди мені з рідного дворища? Не привчена я до міста... Ось Васильович уже їздив до сина в Козятин... Добре, що хату не продав, бо покупець не трапився, то хоч мав куди вернутись.

— Еге ж, — докинув Васильович. — Не повезло з покупцем, а вийшло на краще.

Невістка, смакуючи курячою печенею, мовила:

— Мамо, не захочете в місті — житимете на дачі, у нас дача за містом, у лісі, біля озера. Марк, запрошуй маму на дачу!

Син провів долонею по стемнілому лицю, наче досаду стирав:

— Руки не доходять до дачі за клятою роботою. Перший поверх уже готовий, а другого ще нема.

— На два поверхи? — здивувався Васильович. — А що, у нашому селі вже заходяться на півтора поверха, скоро й до двох по доростають.

— Чом би й ні за теперішніх достатків! — згодився Марко. Й наче сконфузився — так, що, мовляв, конфуз йому зовсім не до лиця, а де ж ти від конфузу подінешся! — Трохи з грішми забідкували, потратились... Ну, її батьки, — всміхнувся до Наді, — помагали, чим могли, але й вони потратились. Чуєш, мамо? Тесть мій чудак, от ви познайомитеся з ним... То «Жигулі» продав, аби тільки нам на дачу кинути грошенят. Ні, ні, віддамо за рік-другий грошима, а коли не грошима, то віддарую тестя «Жигулями», аякже, за добро — добром!

Увійшов шофер Горик із принишклим дитям на руках, прислухався до розмови.

— Ось уже про діток доводиться думати, а за першим не забариться друге й третє, бо Надя страх як любить малечу! — Спробував узяти дитя з чужих рук, але воно зарепетувало слізливим репетом. — Ша, не братиму, коли в Горика тобі краще. Бачиш, мамо, шофер дитині рідніший за батька, треба вам переїжджати на дачу, хай до ваших рук звикає.

Дитя знову затихло в руках Горика, ріднішого за батька.

— Ну, в мене якась копійка назбиралась, бо заводські гроші не трачу, а трохи приторговую городиною, — сказала Мотря Варняга, що вміла берегти копійку, марно не тринькала. — Хто ж не зна, як важко ставитись... На два поверхи, кажеш? Ну, моїх не так багато, щоб аж на два поверхи... Васильовичу, а ходімо-но зі мною, поспитаю.

Васильович слухняно потупцяв за господинею з хати, щось вони гомоніли за вікном, тільки хіба розчуєш? Незабаром Васильович моторно пошнурував за ворота.

— Ну, діло в шляпі, — сказав шофер.

— Не кажи «гоп», поки не перескочив, — застерегла Надя, беручи дитину.

Тепер, коли зосталися самі в хаті, Марко немов покістлявішав на обличчі, підупав на благодушності, несподіваною глухою злістю задзвенів стужавілий погляд.

— Надю, ти поглянь на нього! — В шофера на губах затремтіла усмішечка, тонка, мов лезо. — Наш Марко Юрійович хоче ощиритись. А чом би й не ощиритись у материнській хаті, де й рідні стіни помагають, еге? Серце півником тіпається?

— Хай погодує свого півника валідолом, — порадила Надя.

— Ша, компа, — сказав Марко, знову благодушнішаючи на лиці.

Благодушнішаючи на лиці, бо ввійшла мати, цупко корчами обох рук тримаючи вузлик. Десь вона той вузлик у комірчині ховала чи в сінях у потайному місці.

— Для тебе, Марку, й складала копійку до копійки, — мовила. — Бо нащо гроші, коли є город і з городу. Пенсію даватимуть якусь... А Васильовича і вмовляти не довелося, сам здогадався помогти. Живе з пенсії, але дітям уже не помагає, бо діти при статках, самі помагають батькові хто чим може.

— Мамо! — лебедів голосом Марко, обіймаючи її за низькі, опалі плечі. — Та чи ми не повернемо — і тобі, й Васильовичу?! Надю, правда? Поцілуй матір!

Надя забарилась підійти до матері, й хоч Мотря норовила поцілувати невістку в нафарбовані вуста, все ж таки тицьнулась їй у биту кров’яними жилками щоку. Дитя запхинькало, Мотря витерла набіглу сльозу, а шофер Горик дивився на всіх із величавою нудьгою — й наче шкодував для всіх дару своєї величавої нудьги. Коли Мотря відвернулась до столу, ставлячи полумисок із драглями, він простягнув перед собою руку, й вузлик, одержаний сином від матері, скоро зник у кишені шоферської шкіряної куртки.

Надя спершу поцілувала Марка, а потім посмикала обвислий пшеничний вус:

— Ах ти, щастя моє!

— О, подивіться на неї! — нервовим, коротким сміхом засміявся шофер Горик. — Свекруху треба цілувати, поки в наявності, а Марко Юрійович ніде не дінеться.

— Що мене цілувати, а-а! — зітхнула Мотря Варняга. — Чи я для себе жила коли-небудь? І ви не для себе живете, так заведено. А гроші як прийшли, так і пішли.

— Але ж не кожне своїм грошам ніжки приставить, як ви приставили, щоб гроші самі побігли з хати! Доброї душі жінка!— підхвалював шофер.

Спопелівши барвінком очей, Надя таки цмокнула свекруху — знову в щоку.

— Доню моя! — тільки й мовила Мотря, бо горло їй перехопило давучим подихом. Одвернулась до вікна, зрадливо кліпаючи повіками. — Довго чекала — й дочекалась. І тебе, й дитинку... Я вже думала, що Марко зовсім пустився берега, такий розбишака вдався...

— То в молодості, мамо! — підморгнув Марко якось так задиристо до всіх.