Нарешті син вибився в люди

Євген Гуцало

— В молодості, авжеж... А скільки таких у селі й по світах, що молодість у них до старості не минає?.. Всяке тут про тебе казали, бо ж роками ніяким вітром не завівало до села. Ні, таки є господь, неправду люди кажуть, що нема. Зглянувся господь, навернув на дорогу, спасибі йому.

Варняга Мотря чудно так дивилась, наче не вірила, що бачить свого сина Марка справжнього, а не вигаданого, з гірким смутком зорила на невістку з дитям на руках, на похмуру парсуну шофера в чорному зодяганні.

— Мамо, — скрипнув мороз у голосі сина, — не розжалоблюйте, чуєте, бо за себе не ручаюсь! — І дивна зацькованість стрепенулась ув очах.

— Ні, синку, таки за мої муки заплачено мені!

— Мамо! — й геть розчулився Марко, досадливо вдаривши кулаком об кулак. — А то не ручаюсь, мамо!.. Я тонкий на сльозу, як і ви...

Тут невістка й шофер Горик узялися заспокоювати матір і сина, що ось-ось заридають.

— Мамо! — це Надя, що наче пригасла золотим димом розпущених кіс і прив’яла синім барвінком очей. — Хіба таким гостям радуються слізьми?

— Марку Юрійовичу! — це шофер, що тепер більше скидався на владне начальство, ніж скидався на начальство сам Марко Юрійович. — Ви ж ніколи не плачете, що б сказали підлеглі, якби побачили вас у сльозах? Ну, дитинка плаче, бо заслабувала, а ви? Чи не тільки дитинку везти до лікаря, до педіатра, а й вас до невропатолога?

Гаразд, що тут навинувся захеканий Васильович, загорівшись хворобливими рум’янцями на шкуратиках запалих щік.

— Мотре, Марку, Надю! — ще з порога. — А що тут у моїй дурній голові зварилось, поки бігав туди-сюди!

— Що зварилось? — несподівано за всіх озвався шофер Горик, що став чомусь злоокий, закам’янівши жовнами на щелепах.

— А що? — й собі стривожилась невістка, зацитькуючи дитину.

— Коли молодий бере молоду — весілля справляють, так? То як же це ми спровадимо їх із села, не погулявши по-справжньому? На музику хто сам прийде, а сусідів покличемо. Хоч таке-сяке весілля, а відгуляємо. Бо скільки в тебе тих синів? Одинак. От повіється — й коли приб’ється назад.

— Відгуляли б, — сказала Мотря, — аж немовля приболіло, до лікарні квапляться.

— Славно ви, папашо, зварили в своїй голові, — похвалив шофер. — А тільки дитині легше не стане від весільної музики та п’яних пісень, правда, Марку Юрійовичу?

— Васильовичу!.. Ви — як батько рідний!.. — тер кулаком розпашілі очі Марко. — Не я буду, коли не справлю весілля в селі, коли вас не покличу на весілля!

А що дитя зайшлось оглушливим ревом, шофер Горик сказав:

— Пора, Марку Юрійовичу!.. Лікарня — раз. А діла не ждуть — два.

Щось там Васильович біля мисника передав Мотрі, щось там Мотря взяла у Васильовича. Згодом усі вже побачили гаманець — такий заяложений, жовтої шкіри. Зиркнула Мотря в гаманець, там лежала груба колода грошей, перев’язаних тасьмочкою. Завагалась — віддати синові чи невістці, а все ж таки віддала синові, бо невістка тримала хвору дитину на руках.

— Тисяча, тисяча там! — вихопився Васильович.

— Тут одна від Васильовича, а три від мене. Добре, якби більше, а нема. Ще збиратимем, то назбираємо, аби ви, діти, горя не знали.

— Мамо!.. Васильовичу! — це Марко. — Повернемо все до копійки.

— Ну, по конях? — не так запитав, як наказав шофер Горик. — Здоров’ям дитини ризикувати не слід.

— А я ж вас і в дорогу не зібрала, як ви поїдете з порожніми руками? — забідкалась Мотря. — Це ж вам не в руках нести, а в машині б везти. Півня чи курку зарізати не вспію, але ж у комірчині не самі тільки миші.

Поки Мотря з Васильовичем засапано з комори в багажник «Волги» носили цукор (бо коли робить жінка на цукровому заводі, то й цукор водиться на хазяйстві), засолене й закрите капроновими кришками в трилітрових скляних банках свиняче сало, а ще й залите смальцем печене м’ясо, теж у банках, але вже літрових, то заяложений гаманець із грішми старого Васильовича непомітно опинився в кишені шкіряної куртки шофера Горика, який увімкнув магнітофон на всю пельку. Над селом загримів хрипкуватий голос Володимира Висоцького.

Скоро вже прощались у поспіху, Мотря Варняга колющила в печалі витіпані брови, на руках у невістки заходилось плачем хворе дитя, насуплений Васильович скидався на задерев’янілого польового кібчика, а Марко, цілуючи матір, весь тіпався, наче йому з грудей ось-ось мала вирватись розпечена лава. Кілька літніх жінок, зупинившись зоддалік через дорогу, дивилися сюди, на Мотрине подвір’я. Шофер Горик вимкнув магнітофон — і знагла обвалилась тиша, в якій материне схлипування було схоже на сплески вітру по лопушинню.

— По конях, — весело сказав шофер Горик, умикаючи мотор.

Хоч дитина й скімлила, невістка Надя на прощання подарувала свекрусі усміх, і на той усміх Мотря Варняга та накібчений Васильович якось жалісливо так розпечатали губи. Обоє й руки підняли, прощаючись, і жіноча рука плавала в повітрі чаїним крилом, а чоловіча завмерла біля скроні, наче старий Васильович честь віддавав по-солдатськи.

— Щасти вам, діти, — прошепотіла мати.

А в старого Васильовича ще різкіше запавутинилося зморшками під очима, що в сухих мережах павутин скидались на спійманих й змертвілих метеликів...

Машина вискочила з села, як риба з верші, й полинула-посріблилась руслом польової дороги, збиваючи сірі хмари повільно танучої куряви, з польової дороги гулькнула на запруджену транспортом трасу й побігла тут зі щучою спритністю. Дитя на руках у Наді спало. Магнітофон співав голосом Володимира Висоцького. Марко відхилив бічне скло й дим від цигарки намагався випускати з машини. З кишені, пришитої до чохла на передньому сидінні, дістав пляшку горілки, випив спрагло, наче воду.

— Не пий, — порадив шофер Горик.

Марко здригнувся, подавшись тулубом уперед, і застогнав Горику на саме вухо:

— Гад я, гад!

— Авжеж, гад, тільки тихіше, дитину збудиш. Ніхто з тобою не сперечається, чого шипиш?.. Ми тебе до матері не посилали, це твоя ідея. Ідіотська, правда, як і всі твої ідеї, але вдалась. Помітив: чим дурніша твоя ідея — тим легше проходить? Надю, от скажи: і любимо його за ідіотські ідеї — й зневажаємо, правда? Чим більше любимо — тим більше зневажаємо, чим більше зневажаємо — тим більше любимо, дика логіка, але факт!

В’їхали в районне містечко, що тонуло в зелених хвилях кленів, тополь та яблуневих садів. Запримітивши їхню машину, від під’їзду кінотеатру кинулась молода жінка в лимонній «надувній» куртці, і, зважаючи на літню спеку, з розгорнутою барвистою парасолею над рудовівсяним снопом доглянутої в перукарні голови. Шофер Горик зупинив машину, й молода жінка під парасолею, беручи з рук у Наді сонне дитя, запитала не без цікавості:

— Ну, як операція «И»?

— Все о’кей, — відповів шофер Горик. — Ось тільки накладка дрібна.

— Накладка? — Молода жінка підозріливо глянула на похмурого Марка, що не дивився, а цідився осоловілим поглядом. — Яка накладка?

— З дитям твоїм. Усяких сосок і пляшечок із молоком та кашкою не захопили з собою, от воно й надривалось, як на пуп. Спасибі за дитину, дуже допомогла в нашій операції... Добре, хоч повзунки були...

— Хай із грудного віку звикає до операцій!.. Ах ти бідненьке моє! Зараз мамка погодує тебе, побігли додому... А на вас коли сподіватись?

— Чи ми тобі подзвонимо, чи ти до нас приїжджай... Все о’кей!

Машина покотилась, районне місто стало відсуватись назад. Надя дістала дзеркальце й блідо-ліловою помадою стала підводити губи, намагаючись видовжити в кутиках. Уже коли в густому, як вода, надвечір’ї їхали через дубовий ліс, який обступав дорогу зусібіч, вона обернулась до Марка, що сидів іззаду, покошлала волосся й засміялась:

— Ну, чоловіче, й чому не плачемо вдвох за рідною дитиною? Отак віддали — й ні сльози в оці? А кого ж бавитиме баба Мотря на дачі? Чуєш, Горику? Ми якось і не подумали про те, кого Мотря бавитиме на дачі в лісі!

— А ти, суко, не шелести, — процідив Марко.

— Значить, так, — сказав Горик, з’їжджаючи на узбіччя. — Надю не ображати — раз. А два — ми з Надею тебе не поважаємо, хоч землю їж. Ну з ким із нашої компанії не буває, що засиплеться, загримить на відсидку! Життя є життя. Ось ти відсидів три роки за те, що втирався в довір’я до людей наївних і довірливих, що «бабки» брав у них і шмутки, за таке по голівці не гладять. Але ще не бувало, щоб утертися в довір’я до рідної матері!

— Бувало, — промимрив присмирнілий Марко. — Втираються, кожне по-своєму. Хто винен, як не ти? Якби не програв тобі гроші в карти, якби з ножем не пристав, щоб віддати, — чи я б втирався в довір’я до матері?

— Надю, послухай! Я винен, що він програв! Я винен, що я виграв!

— А де б іще я дістав, як не в матері? На таку суму до інших у довір’я не втрешся.

— Інші за довір’я менше платять! — засміялась Надя. — А мати за довір’я віддала синові все, що мала, й Васильович не поскупився!

— Факірові фокус удався, — засміявся й Горик. — По-перше, борг повернув повністю, на що я не сподівався. По-друге, мати з Васильовичем ніколи не зловлять його на гарячому, значить, ніякою відсидкою не пахне. Шкода, ой шкода, що ти в матері одинак!

— Чому шкода? — муркнув той.

— Була б сестра чи брат — зумів би втертися в довір’я до сестри чи брата, ось якась тисяча-друга ще накапала б!

— Пішов ти!..

— А тітки нема? Чи дядька? Такі, щоб крали, та боялись, — от би вони тобі заплатили за довір’я!

Горик і Надя не могли подолати нападу істеричного сміху. Марко зацьковано поглипував на них і лиш сопів із присвистом. Зрештою надпив із пляшки до дна, а пляшку пожбурив у придорожні кущі.

— Ха-ха! — трясло Гориком. — Та ти такий, що до покійника втрешся в довір’я, артист!

— У нього батько покійник, — згадала Надя, — хай до покійного батька втреться!

— Ти й покійного батька зумієш пограбувати!

Несподівано губи в Марка сіпнулись, лице роздалось ушир, посоловілі очі стали осмисленіші, й він густо зареготав, котячи з грудей нестримні задушливі хвилі сміху, б’ючи себе кулаком у груди, наче з їхніх надрів підганяючи й виштовхуючи несподівані веселощі й дике торжество, які не збирався погамувати...