Інцидент

Євген Гуцало

Гриць Паламар суботнього ранку рвав груші та яблука в садку, щоб завтра вдосвіта на власних «Жигулях» відвезти в район на ярмарок. Де стаючи на стілець, де залазячи на драбину, зривав найспіліші й найрум’яніші. Обережно клав у просторий лозиновий кіш — кілька таких кошів уже стояло в салоні машини і в багажнику, й осінній ароматний дух, яким промінились плоди, перебивав запахи бензину, масла й чаду.

Садок був старий, ще батьківський, і щороку родив так рясно, що гілля обвисало, вгиналось під сузір’ями папіровок, під розсипищами донешт, під хмаровинням джонатану чи кальвілю снігового. Не все з’їдали, не все встигали роздати чи розпродати, й тому земля біля стовбурів завжди була рясно встелена рум’янобокою падалицею, й тому восени чи навіть ранньої зими безлисте гілля пізніх сортів яблунь весело поблимувало жовтим воском, круглі краплі якого тримались на куцих корінчиках.

Гриць Паламар був нині в доброму гуморі, бо в нього, колгоспного ветеринара, ще залишалось кілька днів відпустки, і тільки вчора він повернувся додому. Цю відпустку, як і всі попередні, він проводив у роз’їздах по своїх родичах. Інші односельці діставали путівки до санаторіїв, їхали поїздами чи летіли на літаках десь у Крим чи на Кавказ, а він і досі ні разу не купався в теплому морі. Спершу їхав до батька й матері у Вапнярку, гостював тут найдовше; далі добирався до сестри Галини, що віддалась у Хотин за вчителя; звідтам його шлях лежав у Галичину, де мав двоюрідного брата бухгалтером колгоспу; заїжджав і в Козятин — тут у депо робив рідний дядько Василь, інвалід другої світової, балакун і жартівник... Іноді маршрут Гриця Паламаря мінявся, бо жили родичі й знайомі по всіх усюдах, і він вважав обов’язком душі навідатись, привезти гостинців, розповісти про себе й сім’ю, довідатись про новини чи зміни в їхньому житті.

Коли повертався додому, тих новин вистачало на тижні й місяці для розмов із жінкою й сусідами, і, будучи єдиним їхнім власником, Гриць Паламар щедро ділився й почувався щасливим.

— Ходи снідати, — покликала жінка від ганку, провівши дітей до школи. А що чоловік не поквапився, вона поміж кущів агрусу й смородини ступила до саду і, відхиляючи русяву голову перед низьким яблуневим гіллям, наблизилась. — І коли та осінь підкралась — я й не зогледілась.

Повною рукою, на якій у лікті обвисала квітчаста блузка, вона зірвала фіолетову сливку і, смакуючи, наче аж боязко, давила соковитими губами. Її очі, мовби лісова бездонна вода, зусібіч затінена очеретом і вершками дерев, світились приглушеним, упокореним смутком, який ішов десь аж із глибини жіночого єства, і Гриць Паламар умить, несподівано відчув гострий приступ чи то жалю, чи то любові до своєї Анни, з якою було стільки пережито й зазнано!

— Мати знов казала, щоб тут спродуватись і перебиратись до них у Вапнярку, — чомусь повторив те, що говорив учора ввечері. — А батько мовчав, старий уже, старий...

— Куди нам звідси вибиратися? — заперечила Анна. — Вже вкоренилися, обжилися... Хай до нас переїжджають.

— Не захочуть сюди, ти ж бо знаєш, які старі. Воліють там померти, де народились... Жалко їх — самі, добувають віку.

— Всього жалко...

Анна так мовила глухуватим, рівним голосом, наче жалко було їй не тільки батька з матір’ю, а й цього великого, сутінкового саду у барвистих вогнях плодів, і тополі на причілку, що лопотіла підзолоченим листям, і сизого небесного безмежжя вгорі...

Складали яблука до коша, від якого роївся прохолодний медовий дух.

— Що я хочу тобі сказати... — з ваганням у голосі озвалась Анна.

— Кажи...

— За Петра Ендеберю, — роздумливо мовила Анна все ще в якомусь неясному ваганні.

— Знову щось накоїв? Утнув скандал чи набалакав три мішки гречаної вовни?

— Та ні... — Жінка, здається, зважившись остаточно, випросталась над кошем і, дивлячись прямим поглядом, заволоченим сірим туманцем, сказала: — Приходив минулої неділі, коли ти гостював у Вапнярці.

— І що? — передчуваючи несподіванку, поспитав чоловік. — Хіба не знав, що немає мене вдома? Яке мав діло?

— Може, тому й навідався, що хотів застати саму... Зготувала обід, присіла з в’язанням на ліжку, а він і в хату. Щоб п’яний, то ні, а тільки чудний якийсь.