Інцидент

Євген Гуцало

— Ти прийшов до мене з балачкою?

— З балачкою.

— То кажи, я слухаю.

— Позавчора моя жінка здибалась на мосту з твоєю сестрою Олькою. — Підійшов упритул до Ендебері, який і далі стояв зі схрещеними на грудях руками, і лівий кутик уст промінився злим усміхом. — Олька сказала, що ти любиш мою жінку.

Гриць Паламар відчув, як важке гілля рук мимохіть склалось у кулаки, й тепер кулаки обвисають пудовим камінням.

— Це правда?

Перукар одвів погляд, сів у високому кріслі перед дзеркалом, навіщось пересунув із місця на місце флакон одеколону, пульверизатор, помазок. І сказав прямо в дзеркало до похмурого відображення Гриця Паламаря:

— Сестра сказала правду.

— А від кого вона знає?

— Від мене знає.

— А від кого знає Дарка, телятниця? Підходила на фермі до моєї Анни, теж казала за твою любов.

— Дарка? Почула від когось!

— Значить, всеньке село знає?

— Виходить, так!

— Слухай, закон тобі писаний?

— Закон? Може, й писаний. Тільки свій...

Ендеберя відповідав із викликом людини, яка не боїться й не приховує.

— Ти чого спиною сидиш до мене?

— Можу й лицем! — Він хвацько крутнувся в круглому перукарському кріслі, й на Гриця Паламаря весело глянули його пекельні циганські очі, що мерехтіли лукавою відвагою. — Ось так!

— До Анни приходив... чого?

— Захотілось побачити її, розумієш? Ну, випадково здибаєш у селі, перекинешся словом — і душа відійде. А тут — закортіло побачити, запекло, розумієш? — Ендеберя не так звівся, як скочив із крісла на довгі, як циркуль, ноги, в дивному грозовому пориві кинувся до вікна, затулив гострими плечима щедру осінь в шибках. — Ти, Грицю, марно прийшов сюди. Й балачка наша марна!

— Як то марна?

— А так! Нічого наша балачка не дасть. Не договоримось...

— Як то не дасть? — усе дужче чудувався зоотехнік, і його біле, правильних рис обличчя певної себе людини пашіло рум’янцем. — Жінку Горпину маєш? Маєш. Двоє дітей нажив. Хіба мало тобі сімейних клопотів?

Перукар знову схрестив руки на грудях і саркастично всміхався.

— Нічогісінько ти не тямиш, Грицю, хоч і зоотехнік у колгоспі.

— При чім тут зоотехнік? — закипів злістю Паламар, почуваючись так, наче з ним затіяно якусь гру і в цій грі прагнуть ошукати. — Як то не тямлю?

— Бо тут ми з тобою не договоримось. Я своєму серцю не накажу, й ти йому теж не накажеш. Люба мені Анна, от!

— Як то люба? Анна — моя жінка!

— Значить, тільки ти маєш право любити, більше ніхто? — Ендеберя зареготав так лунко, що за вікном хмара горобців злякано злетіла з бузинового куща. — Тільки ти, більше ніхто, ха-ха-ха!

— Та не потрібна їй твоя любов!

— Згоден, що не потрібна... Жаль...

— Жаль?

— А жаль. Їй не потрібна, правда. Так що, Грицько, заспокойся, бережи нерви й високий авторитет зоотехніка.

— При чім тут нарешті зоотехнік? — лютував Паламар.

— Згоден, ні при чім.

— І перестань варнякати в кожне вухо в селі про мою жінку. Бо я знайду на тебе управу, замкнуть рота.

— Битимешся? — осудливо спитав перукар.

— Хай тебе грім поб’є!

Ендеберя не відповів на той шмалький прокльон. Задумався, й лице його смагле ще більше потемнішало; між бровами здригалася зморщена шкіра, наче там раз у раз проскакували невидимі електричні розряди.

— Ти, Грицю, дурний власник, егоїст, — приязним, товариським тоном сказав.

— А якби хто посягав на твою жінку?

— Я не посягаю на Анну.

— А любити — хіба не посягати? — начебто лобом бився об стіну чужого непорозуміння зоотехнік.

— Я, Грицю, люблю не так, як усі, я люблю по-своєму. Як би це пояснити толково, щоб ти зрозумів... Для душі! Душа моя сама любить, а не тіло, й тому живе, свято в неї весь час... Ось іде Анна з відром води від ставу, здибаюсь із нею в левадах — і годі на цілий день. Подивлюсь, як на фермі напуває телят молоком, як лоскоче за вухами та між ріжками — і я вже щасливий.

— Ти й на ферму ходиш...

Ендеберя поглянув докірливо на зоотехніка, знову між змруженими бровами затремтіла шкіра, наче проскакували електричні розряди.

— Або несе з поля траву для кролів... Чи повертається в автобусі з районного базару, або вранці проводжає дітей до школи... Здається, ніхто так не годен заговорити по-людському, як вона, і завжди кортить розказати їй усе про себе.

— Та чому Анна повинна слухати?

— Але ж слухає! Ти, Грицю, не думай усякої всячини, я рукам волю не даю, — пропікав зоотехніка смолистим зором. І виставив їх перед собою — гандрабаті, вузлисті. — Я б сам їх собі повідрубував, якби спробували щось...

— Чи тобі мало дівок незаміжніх, чи, може, удовиць, розлучених?.. Любуйся, як вони по левадах там ходять, на городах пораються, корів доять... Нащо мою Анну любов’ю своєю неславиш?

— Може, й неславлю, згоден, а тільки ніякого зла не завдаю.

— Завдаєш — і їй, і мені. І сім’ї своїй.

— Пробував забути — й сили нема.

— Пробував?

— Наказував собі... Таж як я люблю її? — Ендеберя вже зовсім відтанув. І забув, що розмовляв не просто з зоотехніком, а з чоловіком, який прийшов допоминатися за честь своєї жінки. Скуте обличчя його стало вільним, розпростореним, і жорсткі губи розгорнулись усмішкою. — Ну, як весну чи літо, як тополю осінню в жовтому листі, як дощик — теплий, із синенької хмари, вдосвіта... Розумієш ?— І, не гасячи усмішки, приязно вглядався в обличчя насупленого Паламаря. — Отак, як воду криничну... як запах любистку... як усе в цьому світі, розумієш!

А що зоотехнік мовчав, завмерши посеред перукарні темною брилою дебелої постаті, Ендебері, либонь, здавалось, що той і справді розуміє — і правдивість слів його, і щирість незлих почуттів. І тоді його завжди похмуре, як беззоряна ніч, лице і зовсім розгодинилось, стало безбережним у своїй волі, й вугляки очей замерехтіла добром, а губи попливли в усміхові, заіскрились.

Несподівано Гриць Паламар відчув, що мимовільно ось-ось відповість на ту довгу й несподівану для нього щирість, теж усміхнеться, — і, переборюючи себе, круто повернувся і з болісною гримасою подався геть.

— Прошу! — на порозі свого побуткомбінатівського фотосалону стояв фотограф Яшко, жуючи стручок зеленого гороху. — Буде портрет на рівні світових стандартів!

Зоотехнік, як смерч, пройшов по коридору, й опинився надворі, в погідному й золотому бушовиську ранньої осені. Проміння сонця лежало на дорозі, наче розгублена вівсяна солома. «Завтра на базар із яблуками», — подумалось. На клумбі цвіли жоржини, чорнобривці, пахло прив’яленим духом полину. З яблуні, що росла біля клумби, впало яблуко, закотилось між чорнобривців.

Зоотехнік постояв, зітхнув, несподівано всміхнувся — й подався геть селом без мети...