Меморіал

Євген Гуцало

Живемо добре, — хвалився Іван Корнійович Скубицький, і в кутиках його вуст збиралось проміння усмішки. — В колгоспі є своя цегла, то ніхто вже глиняних хат не ставить, тільки з цегли, під шифером чи бляхою. У кожного коли не мотоцикл, то машина, а якщо немає машини, то записаний на чергу. Механізатори восени одержують стільки пшениці та кукурудзи, що вистачає... Тепер у місті так не живуть, як у селі. Дехто з тих, що повтікали з села, зараз назад проситься.

— Авжеж, — непевно проказав літній чоловік у капроновому брилику. Йшов поряд по зашпоришеній вулиці, тримав у руці парасолю, таку зайву в цей спекотний день. У другій руці ніс портфель жовтої шкіри, що вже стерлась на згинах та рубцях. Клинець сивої борідки видовжував кругленьке обличчя, на якому чебрецевим цвітом ясніли незбляклі очі. — Авжеж, так, — повторив чоловік, який, видно, був перейнятий якимось своїм потаємним настроєм.

— Раніше в нас як? — вів далі голова сільради. — І чоловік у колгоспі робить, і жінка, щоб стягнутись на сім’ю. А тепер уже коли чоловік на тракторі чи на комбайні, то жінку чи й упросиш вийти на ферму до худоби або в ланку до буряків. Бо вистачає чоловікових заробітків...

— Змінились часи, — згодився літній чоловік у капроновому брилику.

З вулиці вийшли на трасу, що гуркотіла автомобілями. З протилежного боку на широкому майдані (довкола підносились Будинок культури, колгоспна контора, побутовий комбінат, магазин промтоварів та сільська Рада) зводився пам’ятник воїну-визволителю. Воїн-визволитель, ставши на одне коліно, схилився в священно-скорбному поклоні, притискаючи до грудей автомат. Полотнище гранітного піврозгорнутого прапора грубими складками застигло над його плечима.

Три велетенські стели — за спиною у воїна-визволителя, праворуч від нього та ліворуч — складали сільський меморіальний комплекс. Стели були густо списані іменами й прізвищами бійців, що загинули під Боковеньками в сорок першому при відступі і в сорок четвертому при визволенні села. На стелах також значились ті чоловіки з Боковеньок, що загинули на всіх фронтах минулої війни — на Волзі та Дніпрі, в Сальських степах, під Кенігсбергом, на Одері, Нейсе, Шпрее...

Іван Корнійович і його супутник спинились перед правобічною стелою.

— Бачте, — обізвався голова сільради, мружачи очі на гранітне тло, всіяне, мов зорями, іменами загиблих, — скільки ще тут вільного місця... От як виходить? Пропав безвісти, ніяких чуток не було десять, двадцять і тридцять років, аж тут повідомлення з військкомату: такий-то, що досі значився серед загиблих безвісти, поліг смертю хоробрих за населений пункт М. чи Н., похований у братській могилі там-то. Даємо знати рідним, а прізвище дописуємо на стелі. Правду ж кажуть, що немає невідомих героїв, так?

— Так, — тихо мовив супутник, знімаючи бриль.

— А хто сьогодні ще невідомий, того розсекретимо завтра, правда?

На знак згоди супутник кліпнув вицвілими повіками.

— Скільки я роботи проводжу! — гомонів Іван Корнійович, і в голосі його, перевитому жалобними нотками, чулась гордість. — Листуюся з організаціями, навідуюсь до військкомату, шлю запити в архіви, відповідаю усіляким кореспондентам... Дивись — і пощастило з’ясувати ім’я загиблого або ж довідатись, де живуть його дружина чи діти, брат чи сестра. Хіба з вами, Полікарпе Семеновичу, не так було? Шукали вас, поки знайшли!

— Переїздів після війни було багато — з одного села до другого, — винувато мовив той. — А хіба ми не шукали? Й ми шукали, тільки світ великий... Багато їх перебито, багато пропало безвісти, ось і думали з жінкою, що й наш Петро...

— От бачте! — чулось торжество в голосі голови сільради. — А він і зовсім не безвісти загинув, а за наші Боковеньки, й могилу їхню братську тут доглядаємо... Ось і Катерина йде до нас, її син тут похований, то старенька щодня клопочеться на комплексі. І квіти садить, і землю поливає... Біля братської могили, наче біля своєї...