Меморіал

Євген Гуцало

Прив’ялою пелюсткою шипшини рожевіла на голові в жінки косинка, пов’язана ріжками під підборіддям. Несла з собою сапку, грабельки, віник, відро з водою, лійку.

— Катерино Трохимівно! — неголосно покликав Скубицький. І, коли жінка наблизилась, мовив: — Уже їде наш гість, прощатись прийшов.

— Хай щастить, — озвалась Катерина, ставлячи відро та кладучи інше знаряддя на доріжку, посипану гравієм.

— Пора, — наче виправдуючись, мовив гість. — Бо ж і пенсію треба одержати...

— Наступного разу навідуйтесь із дружиною, — порадив голова сільради. Їй у наших Боковеньках сподобається. Та й не чуже вам наше село, коли подумати, бо син тут ваш спочиває, Полікарпе Семеновичу!

— Не зможе дружина, занедужала, — сказав той.

І Катерина докинула спроквола:

— Нездужає, ноги віднялись у неї, то племінниця глядить, поки вони, — кивнула на гостя, — крутнулись у Боковеньки.

— Не завжди ж і хворіти, — бадьоро вів голова сільради. — Хай видужує і вже тоді добивається до нас, ждатимем!

— Та їй би хотілось, бо якій матері не хотілося б, — знову сказала Катерина, бо гість мовчав. Мабуть, за ці дні, що гість провів у селі, вони встигли переговорити за всяку всячину. — Та чи вдасться...

— Вдасться, — з награною бадьорістю сказав Скубицький. — А зупинитись у нас є де. Хіба погано в баби Меланки?

Меланка, про яку мовилось, жила самотиною й охоче приймала в свою хатину приїжджих, — мали де переночувати й поїсти. А також мали нескінченні Меланчині балачки про пережите життя, бо було воно в баби довге, як мотузок, який ніде не перервався по нинішній день. Гості віддячували хазяйці й помірною платою, й розповідями про себе, — от і виходило, що бабина хата в Боковеньках незримими нитями була зв’язана чи не з усім світом.

Авжеж, чи не з усім світом, бо з яких тільки усюд не лежали в братській могилі, з яких країв тільки не добивались віддати останню шану!

— В Меланки добре, — визнав непоказний чоловік. На його зморшкуватому чолі мовби тінь зажури лежала. — Свого молока нема, то в сусідки брала для мене, а я на молоці тільки й живу.

— Меланчиних тут двоє записане, — мовив Скубицький.

— Двоє записано, а третій теж не повернувся, — сказала Катерина.

— На третього нема ніяких документів.

— А хіба то не документ?

— Який?

— Ну, що не вернувся? Другого такого документа й не придумаєш.

— Е, вас послухати, — всміхнувся голова сільради. — Мало в який бік війна могла завіяти людину.

— Але ж війна винувата, якби не війна...

Гість села Боковеньки, човгаючи по гравію ногами, як важкими прасками, пройшов повз схиленого в поклоні воїна-визволителя й спинився в короткій тіні, що падала на землю від гранітного прапора. Збляклі очі завмерли на куцій борозенці літер — Варава П. П. ст. лейтенант — і довго не відривались, наче вгрузли в їхній магмі. А скількома такими борозенками було зорано безмежне поле цієї велетенської брили! За прізвищами та іменами, за армійськими званнями стояло чиєсь невідоме життя, трагічні долі, подвиги, смерть, стояли сльози осиротілих дітей і горе самотніх вдів.

Довкола цвіли квіти, над квітами гули бджоли та джмелі, мерехтіли метелики, гострокрилі ластівки мало не грудьми черкали гілля калини, що стояла в кетягах іще зелених, недозрілих ягід. З-за кущів бузку, що густою хвилею докочувались до меморіального комплексу, долинали заливчастий сміх і вигуки — там містились дитячий садочок і ясла.

Катерина полола сапкою поміж рясних кущів півоній. На мить випроставшись, побачила, як той приїжджий чоловік, зоставивши на доріжці портфель і парасолю, наблизився мало не впритул до стели, зігнувся і став порпатись пальцями в землі. Першою її думкою було — мабуть, знайшов щось чи, може, квітку хоче зірвати, ген які там троянди червоні палахкотять. Та вже наступної миті втямила, що то він розстелив хустинку й згрібає землю на хустинку, вже й вузлик зав’язує навпочіпки, вже й до портфеля ховає.

— На пам’ять про сина, — мовив Скубицький. — Жінці своїй завезе, як та нездужає дістатись до Боковеньок.

І звідси, з узвишшя, глянув на село, що шатрами садів поп’ялось по горбах, що зеленими веретами городів прослалось по видолинку, що пов'юнилось річечкою синьої води, рябіло чередою й мерехтіло голубами, які повсюдно зринали до небесних високостей. У своєму селі молодий голова сільради знав кожне обійстя й кожну стежечку поза тим обійстям, знав, у чиєму садку які на смак родять яблука та грушки, він, здається, і думки людей міг би вгадувати на відстані, бо так добре відав їхні звички, вдачу...

З мотоцикла, що зупинився на узбіччі дороги, звівся хлопець у засмальцьованому комбінезоні й з якоюсь веселою рішучістю подався до голови сільради.

— Що скажеш, Федоре?

А що той лише всміхався, ллючи рівне, ясне світло з безхмарних очей, додав:

— Тільки гарне скажи, щоб душа цілий день раділа.

— Та зрадіє, чом не зрадіти, — весело відказав Федір.

— Чи не розписатись хочеш часом? — здогадався Скубицький.

— Хочу, якщо розпишете.

— Була б ваша охота!.. З Клавкою?

— З Клавкою... В п’ятницю прийдемо до сільради.

— Гостей багато скликаєте?

— Її родичі, мої родичі, та сусіди, та товариші, та знайомі...

— Зберуться всі Боковеньки!.. А не боїшся?

— Чого боятись? — Федір звів брови на переніссі. — Я дівчат ніколи не боявся.

— Та не того! Ти ж увосенн до армії йдеш, а Клавка без тебе сама зостанеться.

— Ждатиме, — спохмурнівши, сказав Федір. — Заберу до своїх батьків.

— Правильно. Бо в Клавки багато перцю та вогню, за нею догляд та нагляд потрібен.

— Будьте спокійні, Іване Корнійовичу, — з тією самою похмурістю мовив хлопець. — Я до армії часу не гаятиму, забезпечуватиму собі спокій.

— А як?

— А так, що через дев’ять місяців спадкоємець знайдеться! От ніхто тоді на мою Клавку й не гляне.

— Хіба що, — всміхнувся Скубицький. — Є в тебе практична жилка.

— Слава богу! — згодився Федір. І, вже йдучи геть, кинув: — То ми в п’ятницю...

Мотоцикл покушпелив дорогою й червона сорочка, зворохоблена вітром, вогнисто заклекотіла на дужому юнацькому тілі, летючою смугою промайоріла поміж зеленого шумовиння верб. «Клавка за ним не пропаде, — додумалося Скубицькому про їхню сільську піонервожату, котра справді-таки всім подобалась, навіть горбатим дідам. — Та й добре, що в дівках не засиджується, а то крутила б голови наліво й направо. А так чекатиме, поки повернеться з армії...»

Часто кліпаючи зволоженими очима, наблизився гість їхнього села Боковеньки.

— Значить, їдете, Полікарпе Семеновичу? — запитав голова сільради. — А може б, лишились? У нас і рибку можна половити, й до лісу гайнули б...

— Жінка з думок не йде, — зі звичною винуватістю в голосі мовив той. — Ми завжди разом, я не відлучаюсь від неї.

— Бачу, землі взяли пригорщ...

— Хай буде...

— Та хай, авжеж...

— Так наче легше...

— Приїжджайте! Боковеньки вам не чужі, й ви не чужі в Боковеньках. А коли про село наше подумати — поріднилося з усім світом, бо нема, мабуть, такого куточка на землі, де б наші не лежали.

Катерина звелась поміж кущів півоній:

— Щасливо! Та хай ваша жіночка очунює!

По дорозі на автобусну зупинку Скубицький гомонів:

— Багато людей приїжджає, найбільше — на День Перемоги. Торік дві сестри з Челябінська були, тут у них брата поховано. Тиждень тому чоловік і жінка з Ленінграда навідувались до свого сина... А грузин із Сванетії таке говорив. Говорив, що то на братській могилі поставлено пам’ятник його синові Аміранові, бо, мовляв, дуже схожий... Хочте вірте, Полікарпе Семеновичу, хочте не вірте, а тільки я тепер цей пам’ятник як зву подумки? Називаю собі Аміраном!

Гість оглянувся на пам’ятник, підсліпувато покліпав збляклими очима й сказав:

— А мені все здавалось, на мого схожий.

— На Петра?

— Схожий на Петра.

Й повмовкали. І вже на автобусній зупинці Скубицький обізвався: