Феномен

Євген Гуцало

Та й таке слід сказати... Слід сказати, що — на гірку досаду голови сільради та голови колгоспу в Телепеньках — десь на нараді в районних чи обласних верхах хтось неодмінно кидав:

— Телепеньки? Це ж бо які Телепеньки? Чи не ті, де рибу голими руками ловлять?

Або таке:

— Телепеньки? Це те село, де й облизня вміють зловити голіруч!

От і виходило, що заплющувались очі на трудовий ентузіазм і виробничі показники колгоспу. Якби ж той ентузіазм і ті показники були нікудишні, то хай би вже глузували, що годні навіть облизня зловити голіруч, такі вже майстри й хитруни. Але ж річ у тому, що колгосп ішов за зведеннями на другому-третьому місці, мав своїх орденоносців, заслужених механізаторів, шановних депутатів, сивих ветеранів громадянської та Вітчизняної, аж ні, чомусь не про них насамперед згадувалось, а з упертою й несправедливою послідовністю таки про Якова Нечиталюка!

Хоча сам чоловік про свою славу знав мало. Ото слава жила своїм життям — яскравим, незвичайним, а він — своїм скромним і тихим, відмінним од слави. Та й таке порівняти: слава сягнула берегів Льодовитого й Тихого океанів, почувалася своєю, а не гостею на магістралі віку БАМ і по інших не менш знаменитих місцях, а Яків Нечиталюк знав тільки береги напіввисохлих ставів у Телепеньках і коли вже кудись і виїжджав, то здебільшого в район по цвяхи, клямки, шурупи, гайки та інше залізне збіжжя, таке необхідне в його роботі майстра.

Коли в селі зводились хата, хлів, гараж чи погрібник, то майже завжди було кликано, звано, прошено Якова. І хай би тільки ставилися стовпи чи зводились крокви, клались лати чи мостились лаги і настелялась підлога, завжди гукали Нечиталюка, бо не було біля хати роботи, якої б він не робив, не вмів чи не знав. Бо він був мастак закладати фундамент, лити стіни зі шлаку чи класти з цегли, вивершувати гребінь, зводити стелю, він знав, де й куди який цвяшок забити, який має бути поріг, де слід стояти печі, грубі, плиті.

Мабуть, у Телепеньках не було такого житла, де б віт не доклав своїх рук. І так само по інших селах. Але, на диво, слава майстра не виходила за межі Телепеньок та околиць, вона ніяк не могла змагатися зі славою людини, котра вміє голіруч зловити у воді будь-яку рибу. Отже, як бачимо, слава славі не пара, навіть якщо йдеться про одну й ту саму людину.

Так от, Яків Нечиталюк любив свою роботу майстра, й саме цією славою пишався і дбав про неї. І, як кожний трудящий чоловік, ніколи не відмовлявся від пригощання. Попрацювавши до пізньої зорі та до холодного поту, він старанно мив чорні свої від рубців, мозолів та куряви дебелі руки, сідав до столу й неквапливо починав їсти. Інші в гурті гомоніли, жартували, посміювались, а Нечиталюк у розмови не встрявав, на свої дотепи не спромагався, а на чужі не реготав. Неквапливо відкусював хліб, роздумливо жував м’ясо, непоспіхом гриз цибулю. Коли наливали чарку, то не відмовлявся, випивав без слів, проте після випитого ні жвавішав, ні веселішав, а так само зосереджено брав, жував, ковтав.

Але майже завжди за такого застілля наступала мить, коли Яків Нечиталюк, наївшись і напившись, втрачав будь-який інтерес до страв і напоїв. Якусь мить послухавши застольну балачку, він теж встрявав до спільної бесіди.

— Все це так, — озивався Яків, — усе це так.

— Що? — запитували.

— Все, що ви говорите, — переконано відказував Нечиталюк.

Люди за столом замовкали, знаючи, що наспіла його пора. А також із прихованою недоброзичливістю очікуючи, кого ж цього разу вибрано за жертву. Бо коли вже наспіла його пора, то неодмінно мала бути вибрана й жертва.

— Але ж не все так, як ви думаєте! — глухим басом казав Нечиталюк.

— А що не так? — обережно запитували.

— Ось я, скажімо, інкубаторський, тобто приютський, з дитбудинку. Де мої батько й мати — ніколи не відав. Може, вмерли, то я до приюту втрапив, а може, й досі живі, та як раніше не подавали голосу, то вже тепер не подадуть. Бо то які часи були? То тобі революція, то громадянська, банди всякі, завірюха, так?

— Мело тоді, авжеж, — згоджувались.

— Може, денікінці побили, може, відцурались від мене, так? Але ж, — палко прикладав долоню до грудей, — хочеться мені знати: хто вони такі?

— Авжеж, усім хочеться...

— Хочеться знати: хто мати? Хто батько? А як узнаєш, га? Світ кругом широкий, а глухо, ніхто не озветься, не скаже. — Де той корінь, га? Я ж людина, хочу знати... А що ми знаємо про себе?

— Мало. Ще батька й матір, ще діда й бабу...

— А далі, а за дідом і бабою?.. Ось ти, приміром...

Той, до кого звертався, вже наперед здогадувався про свою долю. В таких випадках дехто намагався обернути все на жарт, дехто відмовчувався, а дехто просто тікав із-за столу. Якщо тікав — знаходилась інша жертва, але ідея, з якою Нечиталюк носився, як дурень із писаною торбою, мала бути доведена до кінця.

Цього разу звертався до Василя Гонтаря, котрий за своє життя де тільки встиг побувати! У Воркуті рубав вугілля, в Мурманську ходив у портових вантажниках, в Астрахані був робітником консервного заводу, у Вінниці трудився на суперфосфатному, в районі слюсарем паровозоремонтних майстерень. До всякої роботи брався, знав усі ремесла, проте жодної роботи по-справжньому не любив і жодному ремеслу не віддав повністю своєї душі. Залицявся до різних дівчат, але шлюбу так ні з ким і не взяв. Жив із жінками бездітними й багатодітними, можливо, десь у світі посіяв і своїх дітей, але про них або зовсім нічого не знав, або знав дуже мало, перекочуючись по чужому життю й по чужих почуттях так, як перекотиполе по степу.

Зрештою, в Телепеньках померла самотня мати, й Гонтар, викликаний листом, прискочив у село, щоб продати хату й знову повіятись. Але хату чомусь не продав і в безвість не завіявся — мабуть, тому, що обважнів черевом, полисів головою, а в грудях перестали густи скажені, безпритульні вітри. В селі теж не мав певної роботи і, прагнучи гарячого заробітку, то комусь хату помагав зводити, то з гробарями копав яму для небіжчика, там вибуртував яму під погріб, там звів погрібник... Сім’ї не завів, проте обпирала й варила йому їсти молодиця, в якої в давніші часи спинялись, як правило, всілякі уповноважені — по яйцях, по шерсті, по молоку, по хлібоздачі.

— Ну, я, то й що, — безпечно відказував Василь, прозваний у селі бовтуном, бо завжди — йде чоловік, сидить чи лежить — у животі йому бовтається щось.

І коли зараз обізвався, то йому й при звуці голосу бовтнуло.

— Коли ходив на могилу до своєї матері?

— Та ходив колись, а що?

— Ні разу не ходив. Ото як люди закопали без тебе, так і стоїть могила. Та ще ростуть на ній ті півники, що баба Тизунька посадила. А ти що посадив?

— Нащо садити, коли посаджено? — посміювався бовтун. — Якби той бур’янець помагав...

— Якби той бур’янець здатен був і воскресити, то ти його не тицьнув би в землю, — похмуро виказував Нечиталюк. — Що виходить? Може, мені б самому хотілось піти на могилу батька чи матері своїх, а де шукати? Нема.

— Послухай, Якове, живим за живе думати, а ти...

— Живі повинні пам’ятати за свій рід, як же інакше. Ото дивишся у вчорашній день — і всіх бачиш, геть-чисто всіх, які в тебе були предки.

— Чого назад оглядатись...

— Ти, Василю, хоч свого діда знаєш? Чи бабу пам’ятаєш? — насідав Нечиталюк.

— Не знаю... А навіщо?

— Може, твій дід із чумаками по сіль ходив?

— То й що? Подумаєш!

— А твій прадід, може, турків на Шипці бив? А прапрадід із наймитами палив пана?

— Чи на нашу долю своїх Шипок не вистачило?

— Я тобі, Василю, скажу... Добре, що своїх дітей не маєш.

— Авжеж, добре, — засміявся Гонтар, і в животі йому бовтнулось так лунко, як ото лунко хляпає жаба у воду.

— А добре чому? Бо, може б, і згадували свого батька, а чи ти заслужив на їхню пам’ять?

— Що ж із тієї пам’яті? Що з пошанівку? Ні кожуха не пошиєш, ні чобіт не стулиш.

Яків Нечиталюк грізнів чорним лицем, карбував слова:

— Живеш, мов кукіль. Чуже місце займаєш за столом. Ось, може, зараз за цим столом сидів би хтось достойний.

— То що, встати мені? — безтурботно всміхався Василь Гонтар, і в його плюсклих очах не було ні гніву, ні образи.

— І встань, і геть іди! — з придихом наказував Нечиталюк.

Хтось із хазяїв, за чиїм столом обідали чи вечеряли, просив помиритись, мовляв, по рівній праці для всіх рівний відпочинок і товариська бесіда, проте Нечиталюк незмигливим, камінним поглядом утелющувався в свою жертву, й той камінний погляд горів невмолимим наказом, і Василь Гонтар таки зводився і йшов геть. Краще було піти, бо Нечиталюк не відсахнувся б від чужої горлянки, не дав би дихати.

За оцю в’їдливість не те що недолюблювали, а побоювались Якова Нечиталюка. Поважали за роботящість, за сумлінність — коли вже майстрував двері, то це були двері, через які й весілля рікою могло влитись до хати, й небіжчика за поріг винесеш, коли вже викладав піч, то на її теплій черені не тільки на копу дітей можна було розстаратись, а й вигрівати на старість ревматичні кості. Проте знали: сьогодні Яків Нечиталюк присікався до бригадира, виказав йому за глухоту й забудькуватість до бабиної могили, взавтра вже причепився до бухгалтера, який знає тільки рахівницю, дебет-кредит, сальдо-бульдо, а прийти в школу й розказати піонерам про свого діда-котовця ніяк не збере часу, позавтра зігнав злість на молодій доярці, яка, вийшовши заміж і побудувавшись, не захотіла зі стаї рої хати в нову перенести фотопортретну галерею всіх своїх родичів до сьомого коліна, мовляв, і старорежимні вони, й старосвітські. Гаразд, сьогодні, взавтра, позавтра відводив душу Яків Нечиталюк із кимось іншим, але хто гарантує, що за першої-ліпшої нагоди не настане твоя черга, що Яків не вчепиться до тебе? А він завжди знайде, що сказати, бо за всіма бачить один і той самий гріх, та й, коли подумати, справді таки водиться той гріх за кожним. Клопочуться чим? Клопочуться шматком хліба насущного, телевізором, холодильником, машиною, зарплатнею, живуть днем нинішнім, заглядаючи в завтрашній, а не в учорашній, що правда, то правда.