Феномен

Євген Гуцало

Отже, чимало знаходилось таких, що оминали Якова Нечиталюка, а коли вже зводило докупи якесь діло, то намагались швидше розскочитися в різні боки, так безпечніше.

А ця пригода сталась торік, улітку.

Яків Нечиталюк разом із іншими дядьками косив із досвітку до полудня в лісі траву. А як наморились, а як сонце припекло, подались по хатах, і Яків теж почовгав додому. Тінь його куца з косою через плече скидалась на журавлину, й чоловік раз та вдруге всміхнувся зі своєї тіні, коли раптом його було покликано з кущів горішини над водою.

«Волга» й «Жигулі» з розчиненими навсібіч дверцятами скидались на жуків, що розгорнули крила й наступної миті вже зірвуться в політ. І так само підпила білотіла компанія, розмахуючи руками, була схожа на коників та бабок, які втратили свою пігментацію й теж безнадійно намагаються відірватись від землі.

Серед цієї дверцятокрилої та рукокрилої зграї сидів, теж у самих тільки плавках, молодий чоловік, який усміхався Нечиталюку, як знайомому.

— Що, Якове, — засміявся, оголюючи міцні ікла в широкому роті, — не впізнаєте?

І коли той заперечливо похитав головою, довкола всі засміялись.

— Траву косили? Присядьте з нами та по чарці випийте.

Нечиталюк присів і, за своїм звичаєм, після чарки почав неквапливо їсти все, що лежало на простеленому брезенті, — мастив паштет, брав шпроти, огірки, цибулю, сир, шинку. Компанія гомоніла, сміялась, кидаючи цікаві позирки на Нечиталюка, який — після косовиці — вдовольняв голод. Зрештою, обізвався той, що покликав Якова до компанії:

— Ось не вірять, Якове, що ви можете голими руками зловити рибу.

Нечиталюк глипнув на веселу компанію, та не відповів, а так само жував шинку, хрумтів цибулею, редискою. І коли вже на нього перестали звертати увагу, скинув розтоптані черевики, зняв штани, сорочку, майку, зоставшись у довгих трусах.

Розвальцем пішов до берега й обачно ступав по воді, хапаючи дрижаків. Дихнув глибоко раз та вдруге й занурився так, наче сокирою потонув у калабані. Дехто з компанії зостався біля машин, дехто подався на берег.

Вода за очеретами якийсь час зоставалась гладенька та блискуча, мов скло. А потім на плесі це скло взялось виром, вибухнуло, розпалось клаптями й бризками голубого литва, й над поверхнею, відсапуючись, появився Яків Нечиталюк.

У руках він тримав сріблястого сазана.

Всі закричали, зааплодували. Обличчя аса риболовлі не виражало ніяких емоцій. Піднесли чарку, він випив. Сазан, кинутий на берег, бився у траві, спалахуючи на сонці біло-червонястим переблиском.

— Хоч побачили — однаково не віриться, — гомоніло жіноцтво та чоловіцтво. — Таж наче риба сама до рук не йде, а тут пішла.

— Якове, ще! На цей раз — лина! Чи сома! Ви ж на замовленя можете зловити?

— А я згадав тебе, — похмуро мовив тому молодикові, що покликав до компанії. — У воді згадав уже, як зловив сазана. Ти син Ганни Федорівни, вчительки, Борисом звати.

— Точно! — зрадів син телепеньківської вчительки.

— Ти де тепер?

— У Києві, заступник директора фабрики. Треба що дістати — звертайтесь до мене. Й вони всі, — мав на оці решту приїжджих, — кожен на своєму посту, а це їхні жінки та дівчата... Якби ляща зловили, то й на юшку вистачило б! Ну, спасибі за атракціон!

Яків Нечиталюк назад у воду лізти не квапився. Пригаслою барвою осінньої конюшини цвів погляд, руки звисали вздовж тулуба двома важкими жердинами.

— Скільки ж це тебе в селі не було, що вже й призабувся мені?

— Як не було, коли є! — посміювався Борис, синок Ганни Федорівни, почуваючись упевнено, як почувався б хазяїн цього лісу, берега, неба. — Аж куди на пікнік забились, хоч можна було б ближче до Києва.

— А в Телепеньки чом не заглянув?

— До кого?

— До людей.

— Якби хтось із родичів жив, можна було б до родичів, та нема.

— А до матері, до Ганни Федорівни?

— В могилі мати, ви ж бо знаєте, — скучним голосом сказав заступник директора фабрики.

— Зловіть іще рибу... так цікаво... зваримо юшку, — озивалось безтурботне товариство.

— От і приїжджав би на могилу та говорив би з матір’ю, — правив своєї Нечиталюк. — Бо хіба не кортить поговорити з матір’ю?

— З сирою землею хіба що...

— З матір’ю, а не з сирою землею. Думаєш, їй не хотілося б послухати?

— Матері? — вчительчин син дивився отетеріло.

— Матері, а кому ж. Онуків маєш? І про онуків розказав би їй. Вже, либонь, без неї женився та дітей надбав, хай би довідалась про них.

— Ви серйозно? — примружився, й на примерхлому від недавньої радості моложавому обличчі проступили жорсткі й тверді риси.

— От я, приміром, інкубаторський, тобто з приюту, з дитячого притулку...

— Гайда до столу, бо напої випаруються, — перебив заступник директора фабрики.

Компанія всілась на брезенті, а Яків Нечиталюк якийсь час стояв на березі, а біля його ніг лежав заснулий сазан. Колупнув пальцем рибу й почвалив до машин, що й досі не відірвались від землі, марно настовбурчивши всі розчинені наобіч дверцята, мов крила.

Яків спинився над головами компанії.

— То що я хочу сказати? Може б, мені самому хотілось поговорити з матір’ю, але з ким погомониш, коли навіть могили нема...

— Послухайте, ви завжди співаєте за упокій, коли треба за здравіє? — Син Ганни Федорівни розмовляв тоном, яким, певне, розмовляв із підлеглими на роботі. І з обличчя став людиною, безмежно далекою від Якова Нечиталюка й недавньої галасливої пригоди, коли було зловлено рибу голіруч у воді.

— Ти тут не порядкуй, не командуй, — глухо сказав Яків. — А тільки чому б тобі дітей не привезти в Телепеньки...

— До кого він дітей привезе? — виступила на захист приїжджа компанія. — Ні гнізда ні кореня.

— І гніздо є, і корінь є, тільки треба їх триматись. Таж і онуки не були на бабиній могилі, хай би барвінок полили. Ганна Федорівна, може, півсела нашого вивчила, то люди не оминають її могилу на цвинтарі, а чом би дітям не приїхати й не вклонитись?

— Я сам знаю, як виховувати своїх дітей!

— Знаєш, а не виховуєш. От я інкубаторський...

— Слухайте, ви!.. Феномен!.. Ви зловили свою рибу?

— Зловив...

— То беріть свою рибу і йдіть геть! — І, застерігши, що дядько нікуди не збирається йти, а зараз ось знову візьметься за проповідь, умить змінив наміри: — Чи нам тут клином світ зійшовся? Збираймо манатки та гайда звідси, знайдемо не гірше місце, а краще, бо чом це кожен має заважати!

Яків Нечиталюк одягнувся, взувся, поклав на плече косу і, стоячи з косою, похмуро стежив, як компанія хутко збирається, сідає в машини. На нього вже ніхто не звертав уваги, мовби на корч або на горіховий кущ, яких траплялось тут поспіль.

Заревли мотори, і, гойдаючись, машини поповзли вгору по схилу, зблиснули вікнами на гребені горба й пропали.

Літній полудень сліпив сонцем, дурманив різнотрав’ям, гув комашвою та виспівував птаством. Наче підфарбований синькою, фіалково чорнів ліс, мирний спокій води за очеретами не порушувало ніщо, й село неподалік було виразне, мов на картині прискіпливого художника-копіїста. Яків Нечиталюк якийсь час іще стояв у центрі цієї подільської краси, в центрі всесвіту, а потім із косою на плечі подався геть...

Химерний чоловік, що й казати. Такої великої слави, як він, не має ніхто ні в Телепеньках, ні по околицях. І часто допитуються в нього, як йому щастить рибу у воді, зловити. Чи такі місця знає, де риба нічого не боїться, чи вміє гіпнотизувати її. І як розплющує очі у воді, щоб дивитись. І чи ганяється за коропом чи карасем, коли тікають. І чи не страшно щупака чи щуки, бо пащі в них зубаті, пальців не клади.

Розпитуються, бо хіба ж побачиш, хіба вгадаєш, як він там у глибині ловить рибу? Не побачиш, не вгадаєш — все приховано товщею води. І з тієї товщі води раптом виринає мокрий дядько зі здобиччю, що б’ється в чіпких руках!

Нечиталюк мовчки слухає ті розпитування, пропускає мимо вух жарти і кепкування, мовби й не його стосуються. У якомусь товаристві чи за якимось застіллям визріває в його єстві думка, що їсть його поїдом повсюди, не дає спокою, за якусь мить обізветься дядько Яків, уже, мабуть, і вибрано чергову жертву.

— Усе так, усе це так, що ви говорите, — зриваються перші слова. — Але не все так, як ви думаєте!

Його слава людини, що ловить рибу голіруч, росте й росте, завойовує нові села та міста, владно опановує нові ударні будови, трудові колективи на шахтах і заводах, окремі підрозділи армії, кораблі флоту, а Яків Нечиталюк і не підозрює про свою славу.