Що ми знаємо про любов

Євген Гуцало

Блокпост, на якому зупинявся цей приміський поїзд (пасажири жартували, що він стає біля кожного стовпа), залишився за стіною лісопосадки, і я опинився в безлюдному полі. Мела хуртовина, й блокпост зник за її пеленою, як і лісопосадка розтанула, й дорогу до села можна було вгадати хіба що по наметених кучугурах снігу.

Звечоріло ще в поїзді, й тепер я потерпав, щоб не заблукати в незнайомому полі. Адже до цього подільського сільця, званого Сосницею, добирався вдруге, а вперше це сталось минулої суботи, ополудні.

Хуртовина била в обличчя, засліплювала очі шмалькою крупою, і я звів комір та опустив голову на груди — так, наче буцався з вітром. Був я тоді молодий, тільки недавно почав працювати в редакції газети і, змагаючись із хуртовиною, то мугикав популярні пісеньки тих часів, то голосно декламував вірші, відчуваючи, що пісеньки та вірші збадьорюють мою кров ще дужче, ніж мороз, шпаркий вітер і сніг.

Здибавши нарешті три верби, що гурточком мерзли в зимовому полі, я зрадів: незабаром із снігового мороку постане старий колгоспний сливняк, що чорнітиме де-не-де похмурими деревами, за сливняком зразу ж Сосниця!

І тільки я зрадів, що благополучно перейшов заметільне поле від залізниці до села, як зовсім близько, у сливняку, бухнув рушничний постріл.

Постріл був такий несподіваний, що я присів до землі, оглядаючись на всі боки. Хто стріляє і в кого? В зловмисника, в злодія, в розкрадача соціалістичної власності чи, може, просто хтось захотів одвести душу? Захотів одвести душу — й розрядив рушницю в білісінький світ, у безбережне море снігового бушовиська!

З-поміж скособочених стовбурів сливняка, зі снігової веремії, вигулькнула людська постать, наближаючись. Я звівся, напружено очікуючи. Постать була у валянках, кожусі і шапці вовчого хутра, яке облямовувало начебто доброзичливе чоловіче обличчя.

— Хто такий?

Кучугурками снігу обросли кострубаті брови, так само сніжинки замели опуклі щоки, ямку на підборідді. На цьому заметеному снігом обличчі великі очі здавались двома ополонками глибокої води, що не замерзають і в сильні морози.

— Людина.

— Бачу, що людина! — Постать у білому кожусі переклала рушницю з однієї руки до другої. — Звідки?

Може, переді мною стояв сторож. А може, чоловік, якому сільрада з певних міркувань доручила стерегти вхід до села. Тобто, зважаючи на місцеві умови, з якими я не був знайомий, цілком офіційна особа. І я сказав, що з міста.

— А з якою метою? — почулося запитання.

— До тітки Меланки.

— До Марущак? — Грізна постать, видно, знала тітку Марущак. — Може, родич?

— Родич, — мовив я, хоч ніяким родичем тітці Меланці не доводився.

— Ясно, — зм’якшуючи тон, сказала постать із рушницею. — Можна йти.

Я видобув ноги зі снігу, обминаючи незнайомця, що непорушно застиг, і, чомусь злостячись на нього й на себе, запитав:

— А ти хто такий будеш?

Й на диво, постать у кожусі обізвалась одміненим голосом — це був ламкий голос парубка, що змерз від холоду.

— На зайців засів у сливняку!

— Як то на зайців? — не повірилось мені.

— Засів, може, встрелю.

— А перед цим по кому стріляв?

— Так... примарилось.

— Значить, мисливець?

— Ага! — несподівано зареготав, і в тому сміхові вже зовсім пропали ворожі нотки, натомість чулись тільки дружелюбні.

Та й, горблячись, почвалав у сливняк, де, мабуть, мав засідку, й скоро пропав у мигливих пасмах заметілі.

Кволим проліском блимнув вогник за яблунями старого саду, і я побрьохався по коліна на той приязний поклик. То цвів вогник у Меланчиній хаті, що мало не по вікна потонула в снігу, а перед порогом так намело кучугуру — вдосвіта доведеться тітці відгрібати лопатою, щоб пробити стежечку до криниці, до погреба, до хвіртки.

Я постукав у шибку й підійшов до дверей. Тітка довго допитувалась із сіней, нарешті впізнала (чи вдала, що впізнала) і, клямцнувши клямкою, впустила мене в сіни разом із хурделицею. Тут я обмітав віником чоботи, оббивав поли пальта, обтрушував шапку, а тітка лише зітхала:

— Хіба можна в такій благенькій лахманині — і в дорогу, і на мороз?

І вже в хаті, коли я роздягнувся, щиро поспівчувала:

— Ох, нема кому бити, певне.

Сама тітка хоч і сиділа в хаті, зате була озута в прошиті валянки чорного рубчика, в довгій спідниці, у в’язаній кацавейці, на голові хустка кролячого пуху.

Очі її жваві скидались на чорнобривці-повняки, а щоки — наче двоє підпечених, підрум’янених у печі яблучок.

У тому, як виглядала, як трималась, як говорила, відчувалось близьке щось і рідне, мовби з тіткою Меланкою були знайомі споконвіку, а не з минулої суботи, коли перекинулись кількома фразами, умовившись про зустріч.

— Подалися б у кіно чи на танці, а то до мене, в Сосницю!

Господиня таки вболівала, що я бив ноги у неблизький світ, почувалась винуватою, і та її винуватість ще дужче зріднювала.

— То показуйте свою фотографію.

Вона мовби й не почула — подалась до печі, відсунула заслінку, рогачем дістала банячок, закушканий ганчір’ям.

По стінах у хатині висіли рушники та портрети в різьблених дерев’яних рамках. Над ліжком красувався яскравий плакат, випущений до Першотравня. Поки я розглядав сімейні фотознімки, тітка насипала в миску пахучої печені, накраяла хліба й виставила на стіл вишневої наливки в літровій пляшці білого скла.

— Підкріпіться, бо зголодніли з дороги.

Хіба станеш відмовлятись? Тітка дивилась, як я їм, і її чорнобривці-повняки цвіли якимось давнім спомином, так мені здавалось.

Поговорили про всяку сільську всячину (і що діти через мороз та хурделицю кілька днів не відвідували школи, й колодязь замело біля млина, й хліба вчора не завезли до сільмагу), та на язиці мені крутилось одне й те саме, і я знову нагадав:

— Похваліться своєю фотографією.