Що ми знаємо про любов

Євген Гуцало

Про цю фотографію минулого разу сказав мені голова колгоспу. Сиділи в його вистудженому кабінетику, говорили про снігозатримання, про вивезення гною на поля, аж тут через напіводхилені двері засвітились чорнобривці-повняки, засвітились і зникли. «В тітки Меланки є фотознімок із часів громадянської війни, — сказав голова. — Попросіть глянути, може, вдасться щось написати».

Тітка Меланка зняла зі скрині, що поблискувала обкутими залізом вуглами, барвисту веретку, підвела віко. Далі стала перегортати сорочки, блузки, кофтини, рушники, сувої старого полотна, хустки, якийсь давній крам — і з-під усього цього збіжжя, нарешті, дістала прямокутний згорточок білого полотна.

Розгорнула полотно й спершу глянула на знімок сама, наче впевнитись мала в чомусь, а тоді вже подала мені.

На пожовклому глянцюватому папері, вже полущеному, обстріпаному, постав загін котовців. Було їх чоловік тридцять — усі молоді, багато з вусами, в шоломах із зорями, в портупеях, кожен дивиться в об’єктив прямо, твердо. Воїни громадянської, які назавше зостались молодими на цьому знімку. І в ту далеку мить — іще всі живі.

Такі знімки, які в найдрібніших подробицях реставрували минуле, завжди мали на мене магічний вплив.

— А як фото потрапило до вас?

— Передав Корзун після того, як було вбито Миколу.

— Хто такий Корзун?

— Сільський наш, із Сосниці, служив разом із Миколою в котовців.

— А хто Микола?

— Ось він, — і показала пальцем на фотознімку.

В другому ряду, напівлежачи на зігнутому лівому лікті, плечем до плеча свого побратима, з шаблею в піхвах при боці, з твердими скалками зіниць у скрижанілих водах очей, з обвислими хліборобськими вусами, — таким постав той Микола, на якого старенька господиня показала пучкою пальця.

— Миколу в Овечачому вбито, — озвалась Меланка. — На дзвіниці.

Овечаче лежало за кілька сіл та хуторів од Сосниці, вербове та вишневе, гарбузове та соняшникове село — як багато довколишніх подільських сіл.

— На дзвіниці?

Меланка тримала руки перед собою, наче ось-ось мала відібрати фотографію, наче застережливим тим рухом виражала побоювання за її цілість.

— Вони з кулеметом поховались на дзвіниці, а овечацький піп візьми й видай. Якби не видав, то вони багато б перебили з тієї Марусьчиної банди. А так підкрались через вишняки й підпалили щось там у дзвіниці. То Микола з хлопцями що? Думали вирватись із вогню, їх постріляли.

— А ще кого ви знаєте на знімку?

— Більше нікого.

— Михайла Корзуна тут нема?

— Нема, — похитала головою. — Михайло в нашому селі був організував комуну, потім його забрали вчитись у Москву, кажуть, на командира, то вже більше до села не повертався. І родичі не знають, де подівся, а тільки, певне, десь є, засекречений.

— Засекречений? — здивувався я, прикинувши в умі: скільки ж це нині років Михайлові Корзуну, а він, як сподіваються односельці, й досі засекречений.

— Так усі говорять.

— А Микола ким доводився вам?

— Череду разом пасли, — відказала тітка Меланка, тримаючи руки перед собою, наче ось-ось мала перехопити фотографію.

— Не брат, не родич? — нетямковито допитувався я.

— Через вулицю жив од нас, нікого вже з їхньої рідні не лишилось. Худобу пасли разом то в лісі, то під хутірцем. А як закуріла війна, то й подався до котовців, хоч і молодий. Потім Корзун Михайло вернувся в село й приніс цю картку не батькові з матір’ю, а мені. Мовляв, Микола збирався сам подарувати мені. Й розказав, де вбито. А потім навідувалась у Овечаче, балакала з людьми, то вже знала, як вони сховались на дзвіниці, як їх випалювали. І за попа овечацького, що виказав, досі пам’ятають. Їх поховали там біля млина.

— Так і живете самі? — запитав, здогадавшись, чому саме їхній сосницький Микола просив передати цей знімок Меланці, чому рідкісна фотографія свято зберігається в скрині на дні.

— Чому сама? З людьми живу, — відказала господиня. — Хіба сама, коли весь час у колгоспі?

— Й зараз у колгоспі?

— Та ні, в конторі чи підмету, чи в грубці напалю, чи води принесу.

Колись вона була така сама юна, як і Микола, чию молодість назавжди зберіг цей пожовклий знімок. На цьому знімку він закоханий у Меланку, з якою жив через вулицю, з якою разом пасли худобу — чи в лісі, чи під хутірцем...

Я глянув на господиню — так закортіло, щоб із мережива зморщок на її обличчі, з сивого туманцю, яким вилось волосся, зі скорбної тиші очей, схожих на чорнобривці-повняки, постав образ молодої череднички, яку полюбив оцей котовець із шаблею в піхвах при боці, з сумовитими хліборобськими вусами!

На жаль, моє бажання зосталось тільки бажанням, і магія перетворення не відбулась.

Ще розмовляли з нею про село та колгосп. Подеколи завивав вітер, шарудів по загаті сніг, а то зненацька хуртовина била тугим крилом по шибках, наче хотіла вскочити в хату й загасити вогонь приязної бесіди.

Й, поки точилась бесіда, з думок мені не йшло одне й те саме запитання...

— Чи не дасте цей фотознімок бодай на кілька днів? Я привезу...

Вії Меланчині злякано здригнулись, кинувши мигливу тінь на очі, і вже наступної миті, взявши знімок із моїх рук, дбайливо загортала пожовклу картку в клапоть полотна. Відчинивши віко скрині, попорпалась серед хусток, сорочок та рушників і сховала свій скарб десь у куточку на самісінькому дні.

Що ж, доведеться приїхати в Сосницю з редакційним фотографом, перезняти картку, а вже потім зайнятись вивченням її історії, встановлювати людей, пам’ять про яких вона зберегла.

Шкода мені було розлучатись із хазяйкою, з її карткою, надійно схованою в скрині, і, зволікаючи з прощанням, я сказав про свою дивну зустріч у старому сливняку на сосницькій околиці.

— Та це ж Степан, — усміхнувшись, проспівала Меланка.

— Який Степан? — трохи оторопів я з її веселого тону.

— А Степан Сагайдак!

— Сторожує щось?

— Ага, сторожує, — весело підтвердила. — Сторожує Настю, свою дівку. Ото засяде в колгоспному садку за її хатою і сидить, начебто на зайців. А насправді Настю стереже, бо страх який ревнивий.

— А вона що, не любить його?

— Та чому не любить? І вона любить, мають скоро побратись.

— Чого ж він сидить на морозі? Хай би в хату йшов.

— А він у хаті насидиться, наговориться, потім скаже на добраніч, буцім додому зібрався. Пройде трохи до своєї хати, вертає назад — і все крутиться біля Настиного обійстя. А щоб не сміялись, то каже, наче засідає на зайців.

— Чому так? — не міг збагнути.

— Стереже.

— Але ж весілля в них має бути скоро?

— Однаково боїться, щоб ніхто не відбив.

— Може, не вірить?

— Та ні, вірить... але дуже любить. У Сосниці всі його знають. A-а, кажуть, ти такий гарячий, як Степан Сагайдак... Вона свинаркою на фермі, то хіба він із рушницею на ферму не навідувався? Щось надумає собі — і шукає скрізь по Сосниці.

— Чому з рушницею?

— Ревнивий... Всі парубки обминають Настю десятою дорогою, бо кому охота зчепитися з таким скаженим. Ото вже берегтиме, як поберуться.

І, коли я став прощатись, тітка Меланка не повірила почутому:

— Посеред ночі? В хурделицю? Та господь із вами! Чи не постелю вам, чи подушку не покладу під голову? В степу зараз чорти виють, і не страшно хіба?

— А вашому Сагайдакові і не страшно, бачте.

— Невже ви такий, як Степан? Із нього Сосниця не перестає сміятись, ви не такий...

Авжеж, краще було б зостатись на ніч у затишній тітчиній хаті, а не поспішати на пізній приміський поїзд. Гомоніли б про тітчине життя, надворі казилася б хуртеча, думалося б, згадувалося б, мріялося б. Але хіба я міг пояснити добрій господині причину свого поквапливого від’їзду? Такими таємницями я ніколи не розкидався.

Впугавшись у кожух, закутавшись вовняною хусткою, у валянках, тітка Меланка по високих кучугурах провела мене за сад, стала за ворітьми, дивлячись услід. Одійшовши трохи, я обернувся — довкола тітки вилися снігові пасма, хурделило, віяло, мело...

Опинившись на околиці, я спинився біля сливняка. Чорні дерева грудьми стрічали зав’югу, що дикою ордою налітала з нічного безмежжя. На що я очікував? На те, що зараз знову прогримить постріл, тільки вже очікуваний, не знагла? Мабуть, мені знову хотілось побачитися із Степаном Сагайдаком — тільки тепер уже як зі своїм добрим знайомим, якого я розумію, бо знаю, що криється за його сторожуванням у сливняку (чи то пак із полюванням на зайців!), за раптовим пострілом у білий морок.

Віяло, мело, Сагайдак не появлявся, десь ізник, і я рушив через поле до блокпоста.

Поминувши три верби, я відчув гостре збудження, бадьорість, приплив сили дужої, як ця хурделиця, — і заспівав. Усяке мені співалось на тій заметеній путі до залізниці, а найбільше, мабуть, про любов. Бо що я знаю про любов? Що ми знаємо про любов Миколи, якого вбито на церковній дзвіниці в подільському селі Овечаче? Або теперішню любов Степана Сагайдака, котрий з рушницею охороняє свою дівчину, з якою має ось-ось побратись?

І чому зараз, опівночі, брьохаюсь через поле, і чому не вистачило сміливості зізнатись тітці Меланці, що завтра зранку в мене побачення з дівчиною? Адже Меланка — малознайома, чужа жінка, сказав би — й забуде відразу, та не сказав, утаїв.

Хурделило, віяло, мело, весь світ обернувся на снігову круговерть, а мені співалось, і ніщо не могло збити з дороги, зупинити чи примусити повернути назад.