Скажена тітка

Євген Гуцало

На сільській околиці бригада з «Міжколгоспбуду» зводить комбікормовий завод. Так званий «нульовий» цикл пройшли ранньої весни, коли довкола цвіли кульбаба та яблуневі й вишневі сади, а тепер, коли обпалилась черешня на гіллі, стали класти стіни. Комбікормовий заплановано звести в стислі строки, бо місцеве керівництво твердо поклало збільшити надої молока по колгоспах та радгоспах. І, звичайно, сусідні райони теж сподіваються на корми. Будівництво неподалік дороги, тому тут часто зупиняються легкові машини, з яких висипають упевнені в собі чоловіки з упевненими поставами та керівними виразами на обличчях, никають поміж цегли, механізмів, кидають рішучі фрази, сідають у машини, їдуть...

Крило лісопосадки добігає до будівництва, й тут, у затінку кленів та розквітлої білої акації, якраз обідають, бо саме полуднева пора. Хто їсть із розгорнутої газети, хто з целофанового кульочка дістає харч, а хто, хрестом розметавши руки-ноги, лежить горілиць, утупившись у небо, на якому ані плямки. Гудуть бджоли, пахне пергою, медом, і стоїть у повітрі отой густий, хоч край його ножем, дурманний літній дух, од якого можна вчадіти.

Колоситься пшениця, поцяткована червоними маками та синіми волошками, й ген-ген на стежці, що потонула на дні пшеничного озера, показалась жіноча постать. На голові біліє хустка, рудою плямою вирізняється кофтина. Лан сягає жінці до пояса, й тому здається, що вона пливе, мов чайка по воді.

Полудневе повітря застигло, й від нього чується аромат молока, якщо корову здоїти десь у степу о такій порі й під таким сонцем.

— Пива б, — зітхає роздягнений до пояса робітник.

Його тіло щедро татуйоване не тільки тропічною фауною і тропічною флорою, а й вітчизняними реліквіями: морським якорем на плечі, зорею на лопатці, словом «мама» на зап’ясті, «Льоня + Катя» нижче лівого соска.

Зітхнувши, «Льоня + Катя» додає:

— Або хоча б розпеченої смоли...

— То, може, розвести вогонь під казаном? — усміхається дівчина в коричневому комбінезоні. Її кругле обличчя у веснянках, мов сонях у цвіту, а брови — наче дві пелюстинки з соняшникового віночка. — Я миттю!..

— Давай удвох розведемо вогонь, — озивається кароокий парубійко у джинсовій куртці і джинсових штанях, залатаних для форсу на матні й на колінах.

— Де ж ви розведете? — лукавим басом гуде «Льоня + Катя».

— Отам, — киває кароокий на кущі.

— Самі пийте свою смолу! — Груди, мов ковальський міх, бухикають сміхом.

Дівчина зриває вітку полину, кидає в кароокого, той перехоплює вітку і, по-кошачому скочивши гнучким тілом, уже опинився біля дівчини. Обхопив лівою рукою, а правою натирає полином під кирпатим носом і приказує:

— А будеш гіркенька... А будеш гіркенька, як полин... Блохи тебе не кусатимуть, боятимуться.

— Пусти, Родіоне!.. Пусти, бестіє!..

Кароокий дужими ручиськами обіймає по-справжньому, треться бородатою щокою об дівочу щоку, навалюється грудьми на дівочі груди, шукає губів для поцілунку, а вона відбивається, залилась рум’янцем, палить іскрами розбурканих очей.

— Ха-ха-ха! — сміється «Льоня + Катя». — Не справишся, Родіоне? Може, помогти?

Стежечка вигулькнула з пшениці, й на її піщаному рушничку спинилась ота жінка в білій хустині. Спинилась перед самою посадкою, роздивляючись гурт. Над плечима в жінки райдужно тремтіла прозорокрила бабка, граючи спалахами.

— Здрастуйте, — сказала жінка, примружившись. — Смачного вам.

І, не почувши відповіді, теж задивилась на борюкання джинсового парубійка з дівчиною в комбінезоні. Розсипала дрібушки низького сміху, під’юджуючи:

— Борюкаються, бо обоє в штанях? Ніхто не хоче здаватись, бо обоє в штанях? Ох і хороша у вас робота, де б це собі таку знайти? Біля комбікормів, га?.. Хлопці, та поможіть отому бородатому, бо на цей раз конозиста дівка попалася.

— Сам упорається, — запевнив «Льоня + Катя».

Зрештою, дівчина таки вивернулась і, відповзши на колінах до акації, стала в дзеркальце розглядати розпатлані пасма, ядучий мурашник веснянок...

— Що, Родіоне? — кпинила молодиця. — Сів голою задницею на їжака?

Родіон спохмурнів, помітивши нарешті жінку в білії хустині. В жінки на кінчику носа примостилась бородавка, надаючи йому схожості з гусячим дзьобом. І цей кумедний ніс ніби надавав чогось гусячого й жіночій усмішці, і голосу її...

Родіон, важко дихаючи, запалив цигарку й почовгав поміж дерев...

— Ану стій! — хижим круком злетів жіночий голос і, здається, вчепився пазурами в джинсову куртку, бо плечі здригнулися. — Стій, бо я тебе в тюрму запроторю!

Мабуть, погроза тюрмою отямила Родіона й повернула до гурту, який скинув із себе лінощі літньої спеки, збираючись стати свідком непередбаченої оказії.

— Тітко Лізо, що вам тут треба? — поспитав Родіон, кладучи на її щупле обличчя свинчатку посоловілого від гніву погляду. — Тут будівництво, а не базар, ідіть додому.

— То й добре, що будівництво! — металом бойової сурми задзвенів голос тітки Лізи. І всі довкола зразу втямили, що бачать перед собою досвідченого турнірного бійця, чий хист гартувався в гаморі ярмаркових торговиць, у магазинних чергах, у двобоях із сусідками, у сварках із чоловіком. — То я сюди прийшла, щоб ти мене гнав? А молоко в тебе обсохло на губах чи не обсохло?

— Навіть і пиво обсохло з учорашнього вечора, — пожартував «Льоня + Катя».

— Тітко Лізо, — натхненно орудував свинчаткою карого погляду Родіон, — я вас прошу по-доброму... ходімо звідси. Там поговоримо...

— Вже там, — і собі на село кивнула головою тітка Ліза, — говорили з тобою, тільки без толку, тепер хочу на людях, із якими ти робиш.

— Учаділа...

— З тобою вчадієш, — зловісним круком каркнув тітчин голос. І, ввібравши голову в плечі, обернувшись на клубочок, гостро спитала: — Ти з Галі чого познущався?

Усмішка павутинкою затремтіла на його вишневих губах: