Скажена тітка

Євген Гуцало

— А ким вам доводиться Галя ?

— Ким доводиться? Сусідка через дорогу навприсядки, чув?

— Чув, отож-бо...

Тітка Ліза тепер зверталась до тих, що сиділи на траві під кленами та акаціями:

— З весни жив у Галі, прала йому, готувала їсти, а він ні продуктів не приносив, ні грошей не давав. Ті, що знімають куток, платять гроші, а він жив, як свій, і спав, і пив, і їв... А тепер, значить, до гуртожитку втік?

— Перейшов до гуртожитку...

— Чом раніше не переходив, а тільки тепер? — дзвоном голосу вдарила тітка Ліза над пшеницею та над посадкою, аж лящання пташок пригасло. — Втік, як щур, бо Галя в тяжі?

Запала тиша. Під акацією дівчина в комбінезоні цвіла, мов мухомор. «Льоня + Катя» розглядав на шкарубкій долоні якусь мураху. Дехто поопускав очі, й здавалось, що людські обличчя прив’яли від полудневого сонця, як в’яне листя на деревах.

— То ще треба доказати, від кого вона в тяжі, — в тиші буркнув Родіон.

І враз «Льоня + Катя», жбурнувши мураху, зареготав. Наче йому в грудях проснувся вулкан, і тепер вивергався лавою сміху. Всі наче прокинулись, пожвавішали, тітка Ліза геть звузила зіниці, мов огненні скалки, й Родіон мружився оторопіло.

— Ха-ха-ха! — реготав, і щоки йому побуряковіли. Тремтіли на грудях, спині, плечах та руках тропічні флора та фауна, ходили ходором вітчизняні реліквії. — Ха-ха-ха! Треба доказати!..

Подолавши напад сміху, витер сяйво сліз в очницях і запитав:

— Як же вона буде доказувати, га?.. Як докаже?

— Як треба, то й докаже! — відрізала тітка Ліза. Й тицьнула пальцем на дівчину в комбінезоні: — Спитай у неї, як дівчата доказують!

— Їй іще не треба.

— Однаково знає, хоч і не треба.

Родіон ступив ближче до тітки й мовив із притиском:

— Годі, кінчайте концерт! Що ви хочете від мене? Зовсім оскаженіла...

Тітчині очі округлились, наче вгледіла перед собою прояву. І вже наступної миті розсипала такі дрібушечки сміху, що вони дзвониками задзвонили над зеленою волею пшениці, в посадці — й не втихали.

— Осоромив Галю — й тікаєш? А не вдасться. А наскочив не на ту. Може, саму Галю й обдурив би, а мене дзуськи! Заступлюся за Галю, не дам скривдити!

— Та ким же ви доводитесь Галі? — зі злом допитувався.

— Сусідка, чув? Людина! Я для неї за рідну матір, бо вона своєї не знала змалечку.

— Що ж ви хочете від мене?

— Бери шлюб! Женись!

Ніхто не звівся з землі, не подався на будівництво, хоч звідти й долинув сигнал про закінчення обідньої перерви.

— Не хочу, тітко, — обізвався Родіон. — У Галі скільки хлопців? Два... Й сама до пуття не знає, хто їхні батьки. Це ж мені треба женитись не тільки на Галі, не тільки на її хлопцях, а й на всіх тих чоловіках, еге?

— Ти женись на своєму!

— На якому?

— На хлопцеві, що буде!

— От що, тітко... Простака шукаєте? Я не простачок... Так що не скаженійте.

— Таж і твій без батька виростатиме, чуєш? — Тітка знову зверталась до всього загалу. — Чи ти хочеш, щоб зоставався сиротою при живому батькові? Щоб йому батьківської ласки в світі не було?

— Кому?

— Та твоєму хлопцеві!

— Тітко! — погрозливо протягнув Родіон. — Сиріт у мене ще нема... й не буде.

— Як то не буде? А в Галі? Твоє, третє?

— А третє їй потрібне? Мало двох?.. Е, ні, я на цей гачок не ловлюсь. І баста, тітко, в мене робота ген гуляє.

Та й, випнувши кам’яні жовна, пройшов мимо тітки, мало гострим рогом плеча не зачепивши.

— Він так і піде? — жахнулась тітка Ліза, клюнувши вслід гусячим носом...

— А чого ж, піде, — суплячись, мовив «Льоня + Катя». Й вилаявся так, наче каміння не з рота, а з кратера викидав. — Ох, і бригадка ж у нас! І нащо вам, тітко, такий жених здався? Гнали б утришия, а ви лазаря правите.

— Ага, який розумний! Дитина собі батька не вибирає!

— Та немає дитини і, може, нє знайдеться.

— Так говориш, бо Галі не знаєш, а взнав би...

Татуйована людська гора, важко водячи кряжистими плечима, подалась на будівництво. Й тоді інші заквапились, поспіхом обминаючи задерев’янілу тітку Лізу. Лиш веснянкувата дівчина в комбінезоні забарилась, уклякнувши під стовбуром. Та, оговтавшись, скочила на ноги, обтрусила коліна.

— А ти, дочко, постій, — отямившись, мовила тітка Ліза.

Дівчина завмерла в сторожкій позі, ладна, здається, дикою сарною сахнутись або в зелену гущавінь дерев, або в поле. Припалена сонцем, в блідо-червоних плямах рум’янцю, полум’яна від веснянок, з припухлою соковитістю губ...

— Ти хто йому? — якомога лагідніше спитала тітка.

— Кому? — кашлянула, бо слово ледь продерлось через сухе горло. Й повторила: — Кому?

— Не придурюйся, — ласкаво засміялась тітка. — Я вже стара, щоб мене дурити... Скажи, що в тебе з Родіоном?

— Та нічого! Просто в одній бригаді.

— Таж бачила, як валявся з тобою в траві. Марно не приставав би! Жируєте...

— Й зовсім ні, — аж образилась дівчина в комбінезоні. — Мабуть, блекоти об’ївся...

— Ага, правду кажеш, блекоти об’ївся, — знову засміялась тітка. Видно, хотіла ввійти в довіру до цієї дівчини. — Ось давай сядемо з тобою та поговоримо.

— Робота ж у мене, я штукатур...

— За своє життя ще наробишся. Краще послухай тітку, пригодиться колись.

Дівчина, сівши, зірвала стебло конюшини з китичкою цвіту, провела по губах. Прилетіла бджола, закружляла — чи то до квітки хотіла пристати, чи то до веснянок.

— Бач, і бджола на мед прилетіла, — озвалась тітка, по-дівочому підібгавши ноги. — То послухай, може, пригодиться. Галя мені хто? Й не родичка, й не дочка, а хіба не пожалієш, коли її нема кому пожаліти? Й таке тобі скажу, дитино... Скажу, що мені теж кортить когось пожаліти, коли своїх нема, втямила? — Голос тітчин бринів задушевністю, наче сповідалась перед найріднішою істотою. — Яка в людини вдача, така в неї і доля. Ти ще тільки народилась, а твоя доля вже наперед відома, бо від батька-матері вдачу перейняла, а від неї не втечеш, не зміниш. А Галя свою вдачу і не збирається переламувати, хоч, може, треба, хоч, може, благала я... Скажи, ти добра?

— Добра, — зізналась дівчина.

— Значить, начуєшся горя, бо з усіма бути доброю не можна... В Галі двоє хлопців, а батька нема ні в одного, ні в другого. Старшому п’ять років, а меншому тільки два, обоє в колгоспних яслах, обоє нагуляні. Вже ходила вагітна другим, то я хіба не казала, щоб подалась до лікаря? Мовляв, із одним ще якось надибаєш чоловіка, а з двома так і провікуєш, як удова-солдатка. Не послухалась, бо, каже, чого маю марно, без дітей, жити... Славні такі хлопчики, геть не схожі один на другого, білявий і чорнявий. Білявий розбишакою росте, він тобі й півня зачепить, і мимо чужого собаки тихо не пройде, а чорнявий такий уже боязкий та без’язикий, хоч до рани клади... Цікаво, який же третій вдасться...

— Третій? — здивувалась дівчина.

— Та від Родіона вашого, — нагадала тітка Ліза. — Думаєш, вона піде до лікаря, попросить аборт? Галя не захоче... Знаєш, що заявляє? Мовляв, не душогубка, щоб дітям своїм життя збавляти... Безпечна, весела... Думаєш, на Родіона має зло, що втік до гуртожитку? Втік, то й добре. А що третє дитя ростиме без батька, теж не журиться. Хіба, каже, не зароблю сама на одяг та на харчі? Зароблю, то хай і вони подивляться на цей світ, як на ньому гарно.

Тітка помовчала, змруживши повіки, далі спитала:

— А що, й справді гарно?

— Де? — в першу хвилю не втямила дівчина.

— Та скрізь.

І широко повела рукою, наче показуючи садки, поле, тополі на обрії, скупі обриси майбутнього комбікормового заводу.

— Гарно, — сказала дівчина.

— А я до всього звикла, а від самої себе то й стомилась. Ти часом не стомилась від себе?

Дівчина у відповідь лише всміхнулася заперечливо.

— А потім наче прокинешся... Наче прокинешся — й поглянеш кругом, і здається, побачиш усе вперше. Стільки клопотів, дочко, стільки роботи, лихо не перевелось, а таки й справді гарно... То, може, Галя й права, га?

— В чому?

— Та в тому ж... Хоч і намучиться, хоч і настраждається, але радість од дітей теж є. Материнська... Хай і вони народяться та побачать те, що ми побачили, хай і вони потрудяться та погорюють, правда? Бо хто подарує дитині життя і весь цей світ, як не мати? Мати дарує, більше ніхто. Вже ж не Родіон...

Дівчина, міркуючи над тітчиним казанням, ледь покивала головою.

— Мати, як і ця земля, як чорнозем оцей, здатна народити. Не може земля, щоб у полі не росло й не колосилось, правда? Так і Галя... — Тітка звелася з трави, поправила білу хустину. — То вже йди на свій комбікормовий, дитино, бо там без тебе, либонь, і невправка, й запарка... Я набалакала, а ти наслухалась, так? Тепер, як здибаємось, геть тікатимеш од скаженої тітки.

— Не тікатиму, — пообіцяла дівчина.

— Ось вийдеш заміж, матимеш дітей — тоді згадаєш за мою балачку, добре?

— Згадаю...

— А зараз тобі ще рано брати такі думки до голови.

Тітка Ліза ступила на стежку й подалась до села, пливучи поміж пшениці, поцяткованої білими вічками ромашок, синіми голівками волошок, червоними полумисками маків. Лан світився світлою зеленню, грав жайворонковими голосами, й ген, у далекій святковій блакиті, летів лелека. Дівчина чомусь не могла зрушити з посадки, все дивилась услід жіночій постаті, яка віддалялась і меншала в повені сонячного дня.

— Мати дарує весь цей світ, більше ніхто, — вголос повторила дівчина почуті слова.

Й знову подивилась услід жіночій постаті, наче сподівалась на відгук, на відповідь.

Били жайворонки в сурмисті свої дзвоники, й плив лелека в безмежжі простору, наче кличучи дівочу душу на крила, ваблячи в політ, у безвість, у безбережність часу.