Первісток

Євген Гуцало

Степан Завірюха свою жінку забрав із лікарні на сьомий день після пологів — привіз молоду матір із новонародженим на тих самих «Жигулях», у яких і відвіз її, вагітну, в район. Міг би покласти в своїй, селищній, але так любив Катерину, так чекав на первістка, що доставив у район: там, вважалось, лікарі кращі, надійніші.

Коли забирав, то, щасливий, усім підносив букети квітів — і няням, і сестрам, і лікарям. Оберемок тих квітів (чорнобривців та айстр, мало не серпом нажатих попідвіконню) носив слідом за Степаном Завірюхою його двоюрідний брат, дев’ятикласник, який з цієї нагоди прогулював школу й тепер роздивлявся довкола веселими, розумними очима.

Потім, коли через вересневі поля поверталися додому, в своє село, Степан Завірюха, раз у раз озираючись назад, де сиділа приблідла Катерина з твердим згортком на руках, гомонів збуджено:

— Ну, мати, спасибі за сина! Бачиш, не бракороби ми, правда? Чекали хлопця — маємо! Далі ще одного, а потім уже й дівчину можна. Два хлопці для мене, помічники, а тобі дівчина, щоб не скучала.

— З вами заскучаєш, — дивно нітячись і граючи тихою усмішкою, відказала Катерина.

— Чи я хліба в колгоспі не зароблю, щоб прогодувати? Хіба не взую, не зодягну? Та ми з тобою, Катерино, цілу ланку можемо доглянути! Ланку по висококультурному вирощуванню кукурудзи!

— Хіба що, — мовила, рада, що немовля спить, що день погідний, що вже й домівка скоро.

Свекруха, загодя відчинивши ворота, стояла у вуличці під липою, зодягнута задля такої оказії в зелений шерстяний костюм, подарований невісткою. Той костюм був завеликий, досі не зодягався ні разу, й тепер висів на худому свекрушиному тілі, як на дерев’яному вішаку. Підтюпцем пройшла за машиною, що в’їхала на обійстя, й, коли Катерина подала їй немовля, взяла обачно й наче аж лякливо.

— Та не бійтесь, мамо, — засміявся Степан, — беріть сміливіше!

— Ще впущу, — озвалась мати. — А легеньке, мов куряче пірце!

— Поправиться! — пообіцяв Степан. — На м’ясі та салі хутко виросте.

— Еге ж, на салі... — непевно дорікнула мати, яка, здається, не тільки в руках побоювалась тримати, а й дивитись на немовля остерігалась. — Воно лише материнську цицьку знатиме.

— О, в нас цього добра вистачає! — зареготав Степан, закохано дивлячись на жінку.

Отак вони і ввійшли до хати — попереду свекруха з дитям на стверділих руках, далі Катерина ступала так, мовби в новий світ свого життя входила, потім Степан, готовий, здається, цього дня самісіньке небо підважити своїми грудьми, як підважують хуру сіна... А дев’ятикласник, який ото тягав по лікарні оберемок квітів, і досі пахнучи їхнім густим духом, чудно так дивився їм услід, а потім крутнувся і геть подався, мружачись од якихось думок своїх.

— Ну, здрастуй, сину, в рідній хаті! — голосно сказав Степан.

Немовля, наче пробуджене його вітанням, прокинулось і заплакало.

— Ходи до мене, ходи, — мовила Катерина, забираючи згорток у свекрухи.

— О, відповідає! — радів Степан. — Приїхав додому й здоровкається з батьком! І бабцею своєю!..

Вони давно побрались і довго чекали на дитину, а вона, як то кажуть, усе не траплялась у капусті, щоб піти й знайти. Однолітки вже мали по одному, по двоє, дехто й на трійко спромігся, а їм із Катериною лелека не ніс на крилах, обминав хату. Траплялось, по ночах Степана будив жінчин глухий плач, гамований у подушку, й той розпачливий плач різав його по живій душі. «Кинь мене, — сказала такої ночі Катерина. — Десь у місто поїдь, на завод, щоб не в селі, не перед очима, й там знайдеш собі гарну дівчину». — «Ти при своїй тямі! — схопив її за пониклі плечі, труснув так, що голова одкинулась на подушку, мов нежива. — Нікого мені не треба, тільки тебе!» — «Але ж і мати твоя недобре дивиться і все мовчить та мовчить...» — «Мати моя слова лихого тобі не сказала й не скаже, ти для неї за дочку рідну». Після цієї нічної розмови Катерина мовби спокійнішою стала, та спокій той був примарний якийсь, мов павутиннячко благеньке: дмухне вітер — і порве. А Степан — завжди компанійський, завжди заводіяка, співун, танцюрист, хлібосол — став уникати друзів, наче душу свою й не замкнув на сім замків, та все-таки маленьку клямочку накинув на неї, і тому до них стало менше вчащати. В просторій господі з кожним роком западала дедалі відчутніша тиша, й невидима тінь тієї тиші лежала на їхніх мовчазних лицях, падала на їхні невисловлені думки...

— О, кричи, кричи! — гримів зараз Степан Завірюха, снуючи по хаті туди-сюди, а все більше тримаючись біля Катерини та дивлячись, як вона розстібає плаття, щоб дати немовляті груди. — Кричи, хай чують, що ти горластий, що ти нікому спуску не даватимеш — ні матері, ні батькові, ні бабі своїй, ні зайді якомусь! Голосніше кричи, щоб чули!

— О, ти навчиш! — мовила Катерина, сяючи обличчям, присмаглим від материнських недавніх мук.

Свекруха тим часом розпалила вогонь і поставила на плиту гріти відро води. Зжовкле її лице зараз було схоже на соняшник, що скупо зацвів пізньої осені. Й примерхлі очі її, ці два неквапливі горобчики, присіли на тому журливо-радісному соняшнику, щебетали спроквола...

Степан у хаті не міг усидіти, понесло його надвір, десь носило півгодини, а потім повертається (немовля в ліжку спить, дружина з матір’ю пошепки перемовляються) й розказує:

— Ну, видать, усеньке село знає, що ми з прибутком. Я за ворота — тут дядько Терен розпитує та поздоровляє. Потім де не візьмись тітка Олена, без неї ж ніколи вода не освятиться, цікава до всього. А там, дивлюсь, підходить і рота до вух розтягує не хтось, а Петро Мамоненко, і такий радий, наче то йому жінка аж трійню близнят спроворила.

— Чого ж це вони всі так тішаться? — поспитала Катерина, усміхнувшися самими тільки бровами (гострувато й трепетно так, аж наче по чолу раптом сяйвом майнуло).

Чоловік лиш моргнув їй і далі вів:

— Тітка Оляна просилась бодай одним оком подивитись.

Обізвалася свекруха від плити:

— Поки дрібненька, то нікому не варто показувати, всякі є люди. Ось наче воно тобі й добре, а подивилось — і дитина вже чи грудь не бере, чи не росте, чи настрахана. А потім ніякі лікарі не поможуть, бо лікарів проти вроків нема.

— Перевелись? — чи то жартома, чи всерйоз поспитав Степан, що вже начувся таких балачок материних.

— Бо перевелись... А ти не смійся — хіба з тебе переляк не викачувала баба-шептуха?

— Курячим яєчком? — таки не міг, стриматись од сміху син.

— А курячим... Славна бабка жила на Терновому кутку, тепер таких нема й сліду.

— Тепер кого боятись? Тепер самі добрі люди, живуть мирно, в достатку, то чого врочити?

— Еге, скажеш, — лагідно, нищечком бурчала мати. — Іноді людина й сама не відає про свою натуру — приязна чи лиха, але душа її через очі дивиться, то краще ті очі обминути.

— Ось я механізатор, так? У майстерні чи в полі кожному поможу, й мені так само. Нема в нас отих, що тільки до себе гребуть. То які в нас душі? То чого їхні очі треба обминати?

— Ой безпечний, — докірливо похитала мати головою. І в вікно поглянула. — О, йде-таки Оляна...

І не встиг іще син отямитись, як мати проворно за двері гайнула, щоб, видать, перестріти сусідку в дворі, до хати не пустити. А Степан, подивований, гомонів до жінки: