Первісток

Євген Гуцало

— А може, я всьому світові хочу показати? Всьому Селу? Бо в мене радість, хай і люди порадіють разом зі мною. А ніхто моєї чи твоєї радості не вкраде, правда? Таки старорежимні звички в нашої матері. Наче й добра по-своєму хоче, але так хоче, що перед людьми совісно.

— Не дорікай матері, — сказала Катерина. — Як уміє, так і вболіває, так і тішиться.

— То що, — гостро мовив син, коли невдовзі мати повернулася, — спровадили тітку Оляну? Та чи вам жалко, щоб людина в хату зайшла? Вона ж так потерпала за Катерину, радила, наставляла!

Мати, зітхнувши, не відказала, проте на її обличчі-соняшнику світла не поменшало... Вже коли страви на стіл поставила, коли полуднали, мати мовила:

— Оце вчора йду через леваду й кого біля копанки здибаю?.. Та Грицька Побережного, з веслом на плечі прошкує. Про те-се спитав, а потім про тебе, Катерино. Я й похвалилась немовлям. То, знаєте, почав у куми набиватися... Сам набивався.

— Грицько Побережний? — примружився молодий батько. — А це що ж таке сталось? Ми з ним горнята побили торік на буряках — норовив хутчій зібрати, то більше втратив.

— Може, помиритись хоче? — озвалась Катерина.

— Та щоб я з ним став миритись. Помирюсь, а він однаково краще не робитиме!

— Але ж чого ворогувати завжди? Раніше товаришували, в гості ходили.

— Він який був, такий і зостався. Добре, що горнята побили. Сліпий довго був, тра було раніше.

— Кого ж ти позвеш? — сумирно проказала мати, підставляючи кусень хліба під ложку й неквапно несучи страву до рота. — Годилося б із розумом та з глуздом.

— Як це — з глуздом? — все дужче запалювався молодий батько, поглядаючи на мовчазну Катерину й наче просячи в неї підмоги. — Розтолкуйте, мамо, прошу.

— І розтолкую, — примирливим тоном відказала мати. — Щоб чоловіка й поважали в селі...

— А я хіба хотів такого брати, щоб ніхто не поважав? Алкоголіка чи горлохвата?

— І такого, щоб пособити міг, коли нагода трапиться.

— Кому пособити? Мені?

— І тобі, й дитині, як підросте.

Степан одклав ложку, впритул розглядаючи свою рідну матір. Зареготав.

— Та чи я сам собі не пособлю? Або своїй дитині? Таки старорежимні у вас побоювання.

— Еге, наговорив, завжди я в тебе така, старорежимна... Тільки ниньки по-одному, а завтра життя може по-другому повернутись.

— Ви краще скажіть, чого тітку Оляну до хати не впустили? Я сам кликав...

— Ще втрапить зі своїми козами на торг...

В такий день не випадало сваритись, і Степан, подумки прощаючи матері її старосвітські забобони, страхи та побоювання, запитав зі щирою веселістю в голосі:

— То які ще кандидатури на хрещеного батька? Може, в тебе, Катерино? — І підохотив її жартівливо: — З тих, що й досі по тобі сохнуть, кому ти й досі снишся?

— Кому ж я отака можу приснитись? — м’яко заперечила Катерина.

А Степан замилувався нею: щось незвідане, глибоке прокинулось у карому погляді, і голос бринів незнаним раніше тембром, який дивно зворушував, і в виразі обличчя появився інший відтінок... Який?.. Наче Катерина причастилась нових таїн життя, осягнула те, що вчора ще було загадкою. Ніби материнство намалювало її образ по-новому: суттєвіше, значущіше, правдивіше.

Поволеньки полуднаючи, всі троє сторожко наслухали, чи не прокинулось немовля в сусідній кімнаті, і водночас радились: кого ж просити на хрещеного батька. Швидше це навіть була не сімейна рада, а розмова про гарних людей, з якими звела доля на роботі, про друзів, родичів, сусідів. Більше говорив Степан — називав ім’я й запитливо дивився на матір і на дружину: правда ж, розумний та добрий чоловік? Вони згоджувались, що з таким чоловіком і справді легше на землі живеться, він і щедрий, і мудрий, — та тут Степан, не дослухавши, називав уже когось іншого, теж славного, теж із працьовитих та славного роду. Й мати з Катериною знову згоджувались із ним, докидали своє слівце про людину.

Кого тільки не згадали в цій розмові! І не лише тих, що з одного села чи з одного колгоспу, а й дальших знайомих і родичів, бо мали їх по всіх усюдах. Ось хоча б у районі на цегельному заводі рідний дядько був за бригадира, за знатного, — чим не хрещений батько із орденом Трудового Червоного Прапора на грудях! Або ж у Вінниці в депо майстром працював однокласник, ніколи не обминають його квартири, коли в місті бувають. А в військовій частині, що неподалік од села, є в Степана знайомий лейтенант, узбек, і його можна покликати.

Чим довше перебирали — тим більше губились у тому людському лісі, в якому самі жили. Але ж усіх не покличеш, треба одного... Степан ляснув себе долонею по лобі:

— Знаю!

— Кого ж це ти надумав? — Катерина цікаво зламала брови.

— Ну й кума тепер маємо! — радів Степан, бачачи, що його не висловленою радістю якось одразу переймаються мати з Катериною. — По всіх світах шукали, а собі під ніс заглянути не здогадались.

— Та хто ж такий? А коли не згодиться? — допитувалась мати. — Народ тепер із норовом. Ти до нього з калачем, а йому кортить марципана.

— Василя Остаповича, ось кого покличемо!

— Голову сільради, — проказала мати усмішливо.

— Мого брата, — вдячно подивилась Катерина на чоловіка.

І після цього імені жодне більше не спало нікому на думку, — всі втихли на мить, зосередившись помислами на цій людині, яку так добре знали, яка, здається, увійшла в їхню кров і плоть.

— Вас, Катерино, скільки лишилось у матері, коли батька не стало? Троє дівчат, як гороху при дорозі, і він, Василь, найстарший. Хіба не рідний брат замінив усім вам батька?

— Брат, — сказала Катерина. — Ми вчились, а він робив на тракторі. Як згадаю — прийде навесні опівночі й піде вдосвіта. Вже пізніше закінчив школу.

— А хіба не він розписував нас у сільраді? — нагадав Степан. І до матері: — Ось кого вже просити на хрещеного батька!

— Правда ваша, діти, — згодилась мати.

Прокинулось немовля, й Катерина метнулась на той крик у сусідню кімнату, мовби на пожежу. А Степан із матір’ю, зоставшись за столом, якийсь час мовчки слухали тонкий плач, що вливався в їхні душі гарячим сонячним ручаєм. Зрештою, дитя вгамувалось, і мати мовила:

— Згадалось оце... Літечко, я берегом у ланку йду городню, до помідорів, коли, дивлюсь, пере хтось на камені шмаття. І якби жінка чи дівчина, а то, дивлюсь, хлопець. Ближче підходжу — він, Василь, стоїть у воді по коліна й праником лупить по білизні. «Ти, кажу, гудзики поб’єш, схаменись!» Глянув на сорочки — й справді побив. «Та нічого, каже, нові попришиваю». — «А де ж мати твоя, питаю, що ти сам ото пораєшся з пранням?» — «А, каже, подалась у місто за обновками, скоро має бути!» І веселий такий, аж у грудях мені запекло... Скільки часу минуло, дядьком став, голова сільради, люди інакше не звуть, як тільки по батькові, а здибаю його — і зразу згадаю, як він у воді біля каменя стоїть і шмаття пере, і праником гатить. «Чого, тітко, всміхаєтесь? — питає. «Та я не сміюсь, кажу, то в мене таке змалечку».

— Василь Остапович — людина, — згодився Степан. — За таких, мабуть, на війні життя віддавали.

Степан знову подався надвір, мовби осінь щось мала шепнути на вухо значне, мовби день блакитний збирався виповісти йому сокровенне, а мати, завмерши посеред хати, замислилась. Облита промінням, схожа була на сонячний конопляний сніпок, уже вимочений у воді, уже висушений, уже готовий лягти на терницю. Про що думала? До чого прислухалась у своєму єстві чи поза собою? Що бачила в майбутньому або в минулому, яке відкочувалось у небуття тьмавою хвилею, танучи на обрії? У вогких очах тлів золотий жар, і на губах її дозрівало мовчання...

Повернувся Степан. Видно, той маленький світ, який зараз лежав у сповитку в сусідній кімнаті, який плакав і брав губами Катеринину грудь, був сильніший за безмежний світ поза стінами хати, був могутніший, вабив, прикував до себе невидимими нездоланними кайданами.

— Як там наш богатир? — запитав у Катерини, що в цю мить обережно появилася з протилежних дверей.

— Набирається сили та здоров’я. Не байдикує без діла, так, як ти.

— Я байдикую? — Щиро здивувався Степан на той жартівливий жінчин докір.

— А ні?

— Я радію, а не байдикую!

— Хіба що! Радий — маєш вільний день. Краще б подумав, кого на родини покличемо.

— Василя Остаповича, звісно, — обізвалась мати.

— Всіх покличу! — засміявся Степан. — Кого здибаю — того й покличу, хай усі приходять у гості. Хай наше свято для всіх буде святом! Хлопців-трактористів позву, комбайнерів, усю колгоспну шоферню, твоїх, Катерино, сестер із чоловіками та дітьми, кожного стрічного.

— І поздовжнього, — буркнула мати. — А де ж ти всіх посадовиш, га?

— А під небом, — підморгнув Степан і поцілував матір у сиву скроню. — Під небом усім вистачить місця, правда?

— Чому ж не правда, — згодилась мати. — Але й під небо годиться людей скликати з толком, розумно...

— Мамо, ви знову за своє?

— Мовчу, мовчу, хіба ж ви послухаєтесь. Перед усіма відкриваєте душу — заходьте, мовляв...

— А назвемо Васильком, так? — не слухаючи матір, запитав у Катерини. — На честь Василя Остаповича.

— Волошкою, — згодилась. — Васильком-волошкою, бо хіба ж не квітка розцвіла...

— Чуєш, Катре? Я вже Степанові розказувала... Літечко, я берегом іду, треба мені в ланку городню, до помідорів, аж бачу, на річці хтось пере, на камені...

Вийшов Степан із хати — вже й надвечір’я, вже й неводи багряні порозставляло сонце ген і ген, від неба до землі. Городи сміються соняхами, видзвонюють золоті їхні голови, й краплі тієї музики висять у теплому повітрі. Настрій вільний, та хмільний, та голосистий, і стільки радості і сили в грудях, що, здається, міг би обійняти рідне село з городами та садами, високе небо з табунами птиць та ружевим сонцем!.. Ноги самі понесли Степана Завірюху до воріт, у вир осіннього дня, в його колотнечу, — та щось зупинило. Зупинило, примусило постояти, прислухатись до самого себе, а потім повело назад, до хати. Бо, мабуть, зараз той маленький світ, що лежав у сповитку, був могутніший, кликав непереборніше...