Озброєні діти

Євген Гуцало

— Штани візьми... Лишилися з мого Кирила. Вже не вернеться, то, хлопче, доношуй за нього, бо саме рам’я на тобі... Либонь, доводиться багато побігати за рябою?.. Скажена...

— А не великі? — щасливий, бере штани. — Здається» великі.

— Хіба не виростеш? Рости й носи на здоров’я, бо нема тобі в чому й парубкувати. В таких штанях хоч ниньки гайда в приймаки.

Дивина, й тітка Македониха теж говорить за прийми!

Жене худобу в поле, а весь час думає про ті штани, більш ні про що! В полі таки пірнає в будяки і, зігнувшися, стягує з себе старі, подерті, натомість зодягає подаровані штани — й тоне, бо сягають мало не до вух. Підкачує холоші, підперізується паском і, сховавши стару вдягачку до торби, вибігає на шлях.

До самого пасовиська хлопці тільки й балакають про ту несподівану обновку.

Ген і ліс темніє, ген і крило збитого німецького літака стримить. Сьогодні хлопцям теж кортить розкласти вогнище, бо дехто прихопив із собою патронів та капсулів, то чом не постріляти. Худоба розбродиться по пасовиську, і в цей час рябу, видно, кусає якийсь гедзь, бо трубою задерла хвоста, бо круті роги наставила проти польового вітерцю — і вже, дивись, потюпачила до лісу, вже погримкотіла ратицями.

Блажчук, полишивши чередників, погнався слідом. Та й чом би не погнатись, коли за норовливу рябу свою подарувала тітка Македониха штани вбитого на фронті чоловіка.

Ряба, як і вчора, добігши до радавської худоби, нагнула морду й стала скубти траву.

— Ох ти ж, фашистська окупантка! — вилаявся Юрко. — Ану гайда назад!

Радавські пастухи, помітивши чужого, позводились назустріч. Хтось узяв батога, хтось підняв дрючка з землі. Були похмурі й недобрі. Тоді Блажчук зупинився й сягнув рукою за пазуху. Радавські застерегли той рух і позастигали в очікувальних позах.

Блажчук і далі погрозливо тримав руку за пазухою, ладний у будь-яку хвилю вихопити пістолет. Розхристаний, у широчезних штанях, з рішучим виразом на смаглому, татаркуватому обличчі, він пробуджував страх. Якби злякався, якби кинувся навтікача — отоді б радавські відчули свою силу, свою зверхність.

А так погрозливо стояли — черідка радавських проти одного черепашинецького.

Й тут на узліссі показався гнідий кінь, верхи на коні їхала Варка. Враз ударила босими ногами гнідого коня в боки, ще віддалік закричала:

— Не треба! Не треба!

Мабуть, вона теж побачила, що Блажчук засунув руку за пазуху, і зрозуміла, що означає той рух. Дівчина злякалась так, наче на пасовиську вже було когось убито, наче вона спізнилась відвести марно пролляту кров.

Сьогодні була без материнської хустки, і світлі її коси скидались на шовковисту, добре витіпану на терниці конопляну пачіску.

— Не бийтеся! — закричала, зупиняючи коня.

— Ніхто не б’ється, — мовив заспокоєний Блажчук, повільно виймаючи руку з-за пазухи.

Радавські, помітивши, що рука порожня, нехотя повсідались долу, поглипуючи спідлоба.

— Дай проїхатись верхи! — мовив Блажчук, кладучи долоню на кінську шию.

— Сідай, — згодилась Варка й посунулась по спині вперед.

За якусь мить хлопець уже сидів у неї за плечима. Кінь переступив із ноги на ногу, й Блажчук лівою рукою обхопив дівчину у стані. Радавські чередники як зачаровані дивились на них.

— Не зваліться в гречку! — крикнув один із них.

Радавські чередники зареготали, проте Блажчук не почув їхнього сміху, бо кінь перейшов на рись, і вони вже скакали до лісу. Варчине ясне волосся світилось, мерехтіло, лоскотало то ніс, то щоку, то чоло, й хлопець мимоволі раз у раз відводив голову.

— В тебе є батько? — у біле, наче капустяний листочок, вухо запитав Блажчук.

— Нема! — гукнула дівчина в ліс, що вже обступав їх обіруч.

— А де?

— Не вернувся з фронту! Мати є, Дуся...

— А приймака тримаєте?

— Нащо той приймак здався, — відказала дівчина. Й запитала: — То ти хотів стріляти?

— В кого?

— У наших, у радавських.

— Хай би тільки спробували зачепити!

— Тепер вони мені за тебе й ногою не дадуть ступити! Сміятимуться... Вони ж не знають, що ти міг постріляти їх!

— Скажи, що нехай тільки зачеплять!

Кінь моторно ступав поміж дубами, тут ще стриміли з землі кілки, жердини, до яких було прив’язано колючий дріт. Блажчук усміхнувся, згадавши свою вчорашню з матір’ю розмову про те, що приставатиме в прийми до Мотрі Відірвикожуха. Нічна балачка видавалась така несправжня! Попереду, низько над кущами, пролетіла сорока і, всівшись на осиці, застрекотала застережливо.

— Мабуть, твоя сорока! — озвалась Варка.

— Ага, впізнала нас обох. То де ж її гніздо? Кажуть, сороки можуть украсти в людей монети, годинники, дзеркальця й сховати в своїх гніздах. Вони люблять, коли блищить.

— Хочеш перевірити її гніздо? Чи нема там золота?

— Золота, може, й не наносила, зате на цьому руйновиську якусь цяцьку знайшла.

— Давай звернемо зі стежки, поїдемо навпрошки.

Гнідий кінь ступав поміж дубів, і хлопець із дівчиною раз у раз нахиляли голови та відводили руками гілля. На землі валялися дріт, усіляке залізяччя, патрони, проте їм було нітрохи не страшно, бо сиділи верхи на коні. Тут, де ще недавно німці боронилися в своїх укріпленнях, так більше й не ступала людська нога.

Знову озвалася сорока — вона, видно, супроводжувала вершників у їхньому поході через ліс до свого гнізда.

— Хоче обманути нас, одвести вбік, — мовила Варка, — та не вдасться.

Під розложистим гіллям береста кінь спинився, прядучи вухами й роздутими ніздрями принюхуючись до якихось запахів, що, мабуть, линули з кущів горішини.

— Та не бійся! — в один голос мовили Блажчук і Варка й водночас ударили босими п’ятами в кінські боки.

— Славно як у лісі, — тихо сказала дівчина. — Це б черешень нарвати.

— Славно, — згодився хлопець. — Чуєш, як співає горлиця?

— Ні, одуд!

— І зовсім не одуд, не тямиш ти в пташиному співі.

— Прийдемо завтра сюди з хлопцями — от назбираємо зброї!

— Хіба зброєю будеш ситий?

Кінь обминув горішину, сорока застрекотала поряд, барвиста бабка — зовсім близько, можна б і рукою дістати! — сіла на мережане листя папороті, й Блажчук, обома руками втримуючи Варку, задивився на ту мерехтливу бабку, на той кольоровий вогник, що грав на зеленому тлі. Бабка тріпотіла крильцятами, наче намагалась роздмухати своє барвисте сяйво, ось-ось, здається, вона вже мала зірватись, щоб летіти геть... як раптом клапоть лісової землі під ногами коня з оглушливим вибухом рвонувся вгору й по боках, розпадаючись груддям і посіченими стеблами рослин, і вже кінь у якомусь неправдоподібно твердому падінні тонув у вирві того вибуху, а разом із конем тонули й вони з Варкою, й хлопець у підсвідомому розпачливому бажанні намагався вхопитись чи то за повітря, що несподівано стало тугим, чи то вберегти дівчину від несподіванки, яку в ту коротку мить він не міг ні осмислити, ні осягнути, й останнім його відчуттям було відчуття свіжого духу лісової землі, такої пахкої й такої жорстокої...

Барвисту бабку вибуховою хвилею відкинуло на гілля горішини, бабка прилипла до листя, далі тріпнула крильцятами — й вільно полетіла. Її кольорове летіння струмувало в ласкавому лісовому повітрі, що пахло гаром, ось бабка припала до жовтого сердечка білопелюсткової ромашки, потім від ромашки те барвисте пурхання пострумувало, як видима мелодія, до стебла синіх дзвоників, і від повіву її напівпрозорих крильцят дзвоники, мабуть, видзвонювали, тільки ж хіба розчуєш їхній дзвін у такій тиші, — у такій тиші, що раптом запанувала на весь світ...