Де медсестра Клавка?

Євген Гуцало

Чому щороку цього дня усе видається сповненим смислу? Важливо, що на березі річки сидить чоловік — в одній руці на довгому мотузку тримає перисту корову, яка пасеться по ранковій росі, а в другій — горіхове вудлисько. Чоловік сидить навкарачки, дивлячись на поплавець гусячого пера, на ледь помітну течію, на пухнасту вербу на тому березі. Біля чоловіка на траві стоїть транзистор, із якого лине бадьора музика. Цікаво, хто слухає ці бравурні мелодії — дядько на березі, риба в воді чи корова на мотузку? З дядькового непроникливого обличчя не вгадаєш, по рибі теж судити важко, бо улову ніякого немає, зате корова подеколи відриває морду від паші й слухає, мовби своїм тваринним нутром хоче вловити фальшиву ноту.

З лугу дорога простирається в ліс. Свіжою зеленню покрився молодий підлісок. Черемхові зарості ще в білих кетягах, проте ці кетяги просто перед очима примерхають, ронячи й ронячи додолу дрібні цяти пелюсток, наче росу. Наче росу, що лежить на листі, на траві, на стеблах конвалій, — по ній можна ступати, й не замочиш ні взуття, ні холош. Гірчить черемхове листя, цвіт черемховий гірчить — і цей дух долинає начебто не тільки з цього лісу та з цього погожого дня, а й з молодості твоєї, що, здається, уся пропахла весняною черемхою.

Дикі груші вздовж дороги теж розцвіли, по їхньому кострубатому гіллю розіллялись пелюстки білого, пахучого світла.

Цвітуть і дикі яблуні.

Піщана дорога в’ється поміж високих сосон, поміж черемхи, груш та яблунь. І, може, іншого дня я просто йшоа би дорогою через ліс, заглядався б на далекі верхівки дерев, що погойдуються ген-ген у блакиті, прислухався б до співу безлічі пташок, до чистого, запопадливого дзвону солов’я, до голосу зозулі, яка вперше ось озвалась мені цієї весни з зеленої гущавини. Іншого дня був би щасливий усіма цими запахами, звуками, барвами, бо інколи не так уже багато й потрібно для щастя. Та нині очі мої чомусь не відриваються від тих траншей та окопів, що видно з обох боків дороги.

Ця система укріплень збереглася ще з часів війни. Зяють ранами в землі по нинішній день, хоч стільки часу минуло! Вони супроводжують мене, іноді відбігаючи далі від дороги, потім знову повертаючись, вони спинаються на згірки, западають у виярки, вони мовби пролягають не тільки поміж розсипищами конвалій чи горішини, а й через пташиний щебет, бо цей щебет лунає з одного боку траншей — і з другого боку.

І цього дня ця система укріплень набирає для мене особливої ваги, а також особливої ваги набирають могутні дуби, що чорніють гіллям, на якому ще не зазеленіло листя, й поодинокі берези в їхньому гурті, і в’язи, і явори. Мовби на всьому лежить знак, і цей знак — іще з того грізного часу й по нинішній.

Чому сьогодні, як ніколи, хочеться все запам’ятати, все прочитати по-новому? По-новому прочитати розквітлу суницю біля напівобсунутого дзоту, й ту дрібну пташку, що по-монтерському здирається знизу вгору по репаному стовбуру сосни, і басовитий політ бджоли, що обібралась пергою весняного квіту? Й запам’ятати кожне дерево, що стрілось, кожну думку, яка навідалась, і ті спомини, яких ніхто не кликав, а вони самі навідались.

Бо спомини — не гості в нинішньому дні, а такі самі своєю суттю й плоттю, як усе те, що зараз розвивається, зеленіє, цвіте, пахне, літає, щебече витьохкує. І хотілося б не забути спогади цього дня, зберегти такими, якими є.

Хати в селищі розкидані між лісовими деревами, як гриби.

Посеред дороги стоять двоє чоловіків, розмовляють. Прощаються, тиснучи один одному руки, й той, що в картузі з довгим козирком, який надає схожості з дзьобатим журавлем, перепиняє мене біля паркану.

— Здрастуй!

І простягає руку для вітання. Я нітрохи не сумніваюсь у тому, що бачу його вперше, проте у відповідь подаю свою руку й кажу:

— Доброго дня!

Ми обмінюємось поглядами (його очі — мов два осінні каштани, на яких мерехтить відблиск дощової негоди) й відразу відчуваємо порозуміння.

— Ти не хірург? — питає.

— Ні, — відповідаю.

— Ходив я до Марченка, — розказує так, наче я знаю, хто такий Марченко, й ми продовжуємо розмову, — але він не той хірург.

— Чому?

— Осколок у мене в нозі. — Правою рукою він торкається коліна правої ноги, й лише тепер я помічаю, що він накульгує. — Марченко не хоче оперувати.

Кожне слово дається важко, його рот корчиться від зусиль, і так само в роті корчиться язик.

— Може, не треба?

— Чому ж не треба, коли заважає ходити! Дістали б — і ходив, як усі.

Скільки йому років? Трудно сказати. Лице його схоже на поверхню Місяця, покриту кратерами_та каналами: таке воно подзьобане, посічене, поцятковане. Й на переніссі дрібненькі вирви, й на чолі.

— Значить, ти не хірург, — каже без досади. Й зразу про інше: — Я до Берліна не дійшов. Сидів у танку, а вони по танку прямою наводкою.

По піщаній дорозі посуваємось на музику, що лине із-за сосон та беріз. Туди, одягнені в святкове, неквапливо йдуть хлопці, дівчата. На грудях у декого з літніх чоловіків жовтіють та біліють бойові відзнаки.

— Мене тоді Клавка врятувала.

— Хто така Клавка? — запитую.

— Із тих пір життя ніяк не складається — через нерви. — Він, певне, зараз чує тільки себе, овій біль, свої кривди. — Просився на одну роботу — не взяли, просився на другу — відмовили, тепер слюсарем.

Значить, приїжджий, подумалось мені, бо в цьому лісовому селищі навряд чи водяться слюсарі, навряд чи могли відмовляти на одній та другій роботі. А зі мною привітався за руку тому, що прийняв за тутешнього.

— З Клавкою більше не зустрічалися?

— Здорово, Ваня, — вітається з ним стрічний чоловік у медалях і, підморгнувши, минає нас.

— З району, — каже Ваня про стрічного, — там робить у міліції.

За Клавку чомусь уперто мовчить, мовби й не чує.

Минаємо обеліск, списаний прізвищами вбитих на фронті і загиблих при визволенні селища. Біля обеліска лежать квіти, червоніють кумачеві стрічки.