Через Глибівку

Євген Гуцало

Того дня ми з товаришем повертались чи не з найдальшого куточка цього партизанського краю. Стояв ранок запізнілої весни, і в студеному повітрі молоденьке листячко на деревах і цвіт на грушах та вишнях наче поскоцюрблювалися. Коли вода в польових озерах та лісових річечках брижилась від подмухів вітерцю, то здавалось, що береги залиті густою пастою дивної голубизни.

Пропливали поля в смарагдових плесах озимини... й наче з буття в небуття відринали вільхи, берези, дуби та сосни, що творили довколишні ліси... й так само немовби відбігали з цього прохолодного дня, з теперішнього часу в час минулий великі й малі села, хутірці — то з колодязем, то з людським обличчям, наче соняхом, біля плоту, то з білим як сніг півнем у табуні червонястих курей.

Проте з дороги, що почалася вранці, найдужче запам’яталося зовсім інше.

В пам’яті, наче на дубовій дошці, зостались меморіальні комплекси по центральних майданах біля клубів та колгоспних контор, окремі могили по садках чи подвір’ях. Можливо, якби не такий день, і не звернув би уваги, десь би й не помітив, але ж дорога нам із товаришем випала десятого травня, якраз після Дня Перемоги.

Надгробні пам’ятники скрізь були перевиті згори білими рушниками. Хай просто гранітний надгробок із незграбним овалом припасованого фотознімка, хай дерев’яний чи залізний хрест без будь-якого фотознімка, хай споруда, зварена з металевих труб, і до цієї споруди приклепано п’ятикутну зорю, — скрізь біліло по перев’язаному рушнику, а то й перкалевій чи полотняній хустині.

Рушники подекуди були вишиті, й там, де не поскупились на яскравішу нитку, раптом свіжим весняним спалахом били в очі візерунок, орнамент, квіти, які в цю пору ще не розквітли по лугах та галявах, або такі квіти, які й не могли розквітнути ніколи, бо вималювані були чиєюсь уявою та майстерними руками.

Отож якби не пташині крила хусток та рушників, що тріпотіли, здригались між свіжої зелені, якби вони подеколи не здавались крильми людських душ, що силкувались вирватися з похмурих підземель, щоб вільно поринути у весняний світ, як ринули птахи, вітер і хмари, то, може, не так і впадали б у вічі місця поховань.

Навіть у лісі — спочатку в березовому затінку, а потім поміж старих ялин, що схожі були на древньоруських витязів у побитих іржею шоломах, — раз і вдруге майнуло по рушнику, війнуло жалем.

— Знаєш, — сказав товариш, незмінний мій попутник по багатьох мандрівках, прекрасний знавець цього партизанського краю, та й, мабуть, усієї України, — на День Перемоги в нас пов’язують рушники не тільки на могилах тих, що загинули у війну. Вмерла людина своєю смертю, полягла від бандитських рук у колективізацію — однаково на День Перемоги пов’язують надгробок рушником.

Машина вихопилась на спину пласкої гори, по її хребтині слалась глиниста дорога, а з обох боків далеко довкіл лягли долини, видолинки, яри, переярки, по яких у синьому мареві видніли луги, ліси, річечки.

— Скоро буде Глибівка, — мій товариш поглянув на годинник. — Хвилин за десять...

І ледь примружився гострим своїм, татарського чи монгольського крою, оком, і брова його, випнута тугим луком, затремтіла загадково.

Майже не траплялося села, в якому він не встиг побувати, де б не мав знайомих. Наділений винятковою пам’яттю, зберігав у її неосяжній коморі кожну зустріч, почуте слово, побачений куточок. Безліч історій, оказій, випадків міг висипати з її довгого рукава, ніколи не повторюючись. Доброзичливо посміюючись, я порівнював його з славнозвісним фізіологом Кюв’ю, котрий по одній-двох кістках викопної доісторичної істоти міг досконало відтворити її зовнішній вигляд, розмір. Бо мій товариш, у далекому дитинстві раз побачивши людину, безпомилково впізнавав її тепер, десь через чверть віку, наче людина ходила з однією і тією самою маскою завжди. Як йому вдавалось вгадувати цю незмінну маску? Хто відає!

— Глибівка навіть згадується в літописах, старовинне село, — перегодя мовив товариш. — Колись тут я знав одну жінку, послухай, може, знадобиться...

І той день став мені пам’ятний не тільки білими крилами рушників та хусток, що бились на надгробках уздовж дороги, а й почутою розповіддю, над якою тоді теж лунало те біло-скорбне тріпотіння, розповіддю, яку берези по селах та лісах присвічували корою ясних стовбурів, наче свічки.