Через Глибівку

Євген Гуцало

— В рубленому клубі я читав лекцію з атеїстичної пропаганди. Кажу — читав, хоч ніколи не мав жодної шпаргалки, а завжди розказував... Зима, в клубі холодно, іній сріблиться на стінах, шибки вікон голубіють від намерзлої криги. Хто був серед моїх слухачів? Кілька школярів, які ловили кожне слово, кілька дівок, які навідались до клубу подівувати й змушені були слухати мою атеїстичну пропаганду, та п’ятеро-шестеро старших чи літніх людей, а серед них — і голова сільради, він мав забезпечити мене транспортом до Мохового, сусіднього села... Перед сценою, сама на лаві, сиділа жінка, що здавалась мені чи сердитою, чи недоброю. В залатаному кожушку, в битих валянках, впугана кількома хустками, вона з якоюсь лихою увагою ловила кожне моє слово. Й коли скінчив свій виступ, і не встигла ще розтанути пара біля рота, як ця жінка встає й каже: «А тепер, чоловіче добрий, признайтесь прямо: є той бог чи нема? Бо якби не було, то чого б це ви так довго товкли воду в ступі?» Всі засміялись, а я знову заходився товкти воду в ступі: і про язичницький світ, і про Христа, й про забобони, й про релігійний дурман!.. Бачу по її очах, наче переконав, зітхнув радісно. Тут вона знову зводиться з передньої лави й каже: «Та ви не крутіть, прямо признайтесь: є чи нема?» Я лайнувся подумки й кажу: «Нема!» Жінка подивилась на мене оторопіло й каже: «Чому ж зразу не сказали? Нагородили такого, що воно й купи не тримається, а так — нема! — і все ясно». І вже коли голова сільради після лекції сам одвіз мене до району саньми, запряженими двома конячками, почув і від нього про Марфу — про ту жінку, що допитувалася за бога.

По хребтині горба дорога скотилась донизу, в долину, майнуло сільце, зрідка поцятковане хатками, і вже на околиці несподівано вигулькнув водяний млин. Так несподівано в лісі вигулькує з-під опалого барвистого листя гриб підберезник чи підосичник. Кладений із дерева, побурілий, замшілий, він підсліпувато мружився коротким дашком, що нависав над ганком.

— Релікт минулого, — сказав товариш, зупиняючи машину під могутнім явором.

Під мостом шуміла вода, і в мову неквапливої течії вплітались голоси весняних птахів — прозорі й чисті.

— Млин — первісток місцевої електрифікації, — мовив товариш. — В цих краях електрику вперше побачили саме на цьому млині, коли в тридцятих поставили маленьке динамо. З усіх сіл з’їжджались не так молоти зерно на хліб, як подивитись електричну лампочку. І по війні тут мололи якийсь час...

Тепер млин стояв пусткою.

— Сюди й ота Марфа приносила на ялечах свій клумак із пшеницею.

В очах мого товариша, наче прорізаних гострим листям татарського зілля, сизів туманець, і в тому туманці, мабуть, можна було б розгледіти примарну постать тітки Марфи й інших людей, що чекають у млині на свій помел.

Уже коли пругкі дошки моста гойднулись під машиною, розповідь потекла далі.

— По наших селах рідко хто з чоловіків повернувся з фронту. Не прийшов додому й Марфин, зосталась вона вдовою, а двоє дітей сиротами. Сільські молодиці мали на руках похоронки на загиблих, а Марфі прийшло, що пропав безвісти її Захар. А Глибівка — майже всі родичі: той брат, той кум, той сват. Як ідуть поминати покійників на кладовище, то й Марфа з усіма. Зготує пиріжків, захолоду, візьме пляшку сивухи — й гайда. Сидить народ на могилках, гомонить, згадує... Марфа спершу як сіла на якомусь там горбочку під кущем горобини, то й нарік сідає на той самий горбочок, наче місце насиділа. Та ще й насадила квітів там, увіткнула пагінець верби — зацвіло й зазеленіло, як на інших могилах. А вже, дивись, на третій рік іде Марфа не просто собі на кладовище на безіменний горбочок, а до Захара, бо почало їй віритись і здаватись, що його там і поховано. Горбочок підсипала землею, вже й зовсім став схожий на могилу. Такий, як і всі інші на кладовищі. А Марфі що? Їй якби було де пожуритись, аби де мала погомоніти мовчки про своє вдовине життя, про дітей. Спершу поглядали на неї, мов на чудну, та людина звикає до всього. Звикли, що Марфа ходить не на якийсь там горбочок, а на Захарову могилу. І дітей своїх стала водити... Може, він у братській могилі був похований, а де ж Марфа знайде її? Хотілось, бач, їй хоч могилу мати для себе та для дітей...

З-за темної хвої вигулькнула хатина; біля воріт у шовках біло-рожевого цвіту стояла дебела груша; біля колодязя завмерла дівчина з відром у руці й дивилась на дорогу...

— Глибівка, — сказав товариш.

І хоч у Глибівці я був уперше, проте приглядався до цього села так, наче сподівався побачити знайомі дворища, знайомих людей. На стрісі старої хати біля телевізійної антени тупцявся червонолапий лелека. Порались на грядках, на городах, і в повітрі наче витав дух розтривоженої землі.

— А де ж той клуб? — непорозуміло мовив товариш, спиняючи машину. — Поглянь, який Будинок культури звели.

Викладений із цегли будинок вбирав простір весняного дня великими голубими вікнами. Під шибами росли бевзові кущі, поцятковані темними кетягами з нерозквітлими, цупкими бубляшками. На скопаних клумбах зеленіло гостре листя півників, що теж не квапилися з цвітінням.

Двері Будинку культури були замкнені на замок. Ми з товаришем позаглядали у вікна, припадаючи лобами до студеного скла. В півмороці побачили ряди стільців, плакати на стінах; підвищення сцени, на якій у протилежних кутках стояли дерев’яна трибуна для виступів і чорний рояль, схожий на доісторичне створіння.

— Твоїх давніх слухачів не видно? — запитав я в товариша.

— Яких? — не втямив мого приязного кепкування.

— Тих, що колись приходили на атеїстичне шоу.

— Нема, — змружив погляд. — Відлетіли з журавлями... Давай посидимо на лаві...

Посідали на лаві, над якою зводилось дві берізки, і їхнє тонке, як струмочки, гілля водоспадом проливалось донизу. Довкола щебетали птахи. Гіркувато пахло молодою травою, першим листям на деревах і тим вогким, духмяним теплом, яким парувала земля. На широкому моріжку біля Будинку культури було пустельно, тільки розхлюпалось плесо сонячного проміння.

— Що ж ми зараз поробляємо з тобою? — не без лукавості запитав товариш.

— Ми — весняні сомнамбули, перебуваємо в стані прострації.

— Ні, — заперечив той. — Зараз ми з тобою безтурботно існуємо в часі і в просторі.

— Он як! — перейнявся і я його жартівливим настроєм.

— Простір називається селом Глибівкою...

— А час?

— Сімдесяті роки двадцятого століття.

— А може, період посівної кампанії? Коли все — стислі строки й визначені терміни?

Вже дорогою стрілась нам молодиця з немовлям на одній руці, а в другій тримала засмалену гладишку з молоком. У молодиці були якісь наче задимлені очі, жовтуваті, схожі на кульбабки, що вже скоро відцвітуть, забіліють пухом.

— Доброго дня, — привітався товариш.

Молодиця відповіла на привітання й зупинилась. На чолі, на тугих щоках маковим зерном сріблився піт, на шиї билась тоненька блакитна жилка.

— Ви Марфу знаєте? — спитав товариш.

— Марфу?.. А ви ж їй ким доводитесь?

— Проїжджі... Колись випадало зустрічатись.

Немовля на дужій руці кліпнуло повіками, на мить зблиснуло двоє вічок, як омиті грозою фіалки на лісовій галяві, й знову заплющились, приховавши пелюстки живого погляду.

— Заміж вийшла Марфа, — мовила молодиця. — Пізно ви навідались...

— Заміж? Та вона давно в літах.

— Марфа в літах? Їй тільки дев’ятнадцять минуло. А взяв Петро Гребінь, він у Гомелі в депо робить.

— За іншу питаємо. Вже в літах має бути, двоє дітей мала років із п’ятнадцять тому, хлопчика й дівчинку. Чоловіка її звали Захаром, не вернувся з фронту...

— А-а-а, — здогадливо протягла молодиця, — ви питаєте за бабу Марфу!

— Та, мабуть, уже стала бабою, минуло багато часу.

— Померла баба Марфа два роки тому, — похмуро мовила молодиця. — Переставилась... Знаю бабу Марфу, вона від нас через леваду жила. А тільки чому кажете, що її Захар не вернувся з фронту? Його могила є на сільському цвинтарі, навіть з портретом на пам’ятнику. Коли Марфа вмирала, то просила, щоб закопали біля чоловіка, їхні могили тепер поряд.

— Поряд? — вражено запитав товариш.

— Авжеж. Син поставив спільну оградку для батька й матері, а дочка насадила любистку, барвінку, кануперу, й вишенька в їхніх головах росте.

Молодиця зачудовано приглядалась до нас. Немовля ворухнулось на її руках і, не розплющуючи очей, пхинькнуло.

— Цить, уже йдемо додому, плаксійчику.

І подалась у затінок верб та осокорів.

— Пора й нам, — по довгій хвилі мовчання сказав товариш.

Машина рушила. Голубе небо раптом зблиском стрельнуло у вікнах Будинку культури, наче беззвучно скрикнуло-зойкнуло тим гострим спалахом. Хоровод розквітлих дерев стояв по дворах, уздовж вулиць. Ген праворуч, під гіллям старих в’язів та яворів, майнув цвинтар, на якому від подмухів легкого вітерцю знімались і опадали крила пов’язаних на надгробках рушників і хусток. Десь там, за спільною оградкою, мали бути поряд могили Захара та Марфи, про яких мені випало почути того дня. Цвинтар миттю зник за деревами, скоро майнула околиця Глибівки, й тут, у полі, світилися сходи озимини, й ген попереду видніла стіна лісу.

— Такі наші люди, такий народ, — мовив товариш, порушуючи мовчання. Мовив так, наче відповідав на свої думки, що не давали спокою і вчора, й сьогодні, й не вдасться скараскатись їх і завтра.

Я не обізвався. В напіводхилене бокове віконце вривався пружний вітерець, що пахнув безмежним, весело усміхненим лугом, через який ми зараз проїжджали. Поміж латок дрібних озеречок послалась череда худоби. Вершник-пастух сидів на лискучому гнідому коні, дивлячись чи то на ліс, чи то на обрій. Товариш увімкнув радіоприймач, покрутив ручкою настройки — й мелодія скрипок долинула з далеких просторів, зазвучала протяжно й журливо. Звуки, наче птахи, повільно пливли, ледь-ледь ворушачи крильми, а то, здається, летіли навіть зі складеними крильми, вони снували й снували ту тривожну й болісну мелодію, якій не було краю... Я слухав і слухав, і подеколи мав таке відчуття, наче музика скрипок, залинувши в душу, стала часткою мого єства, і краєм своєї свідомості міркував про те, що зараз, мабуть, і не знайшов би кращого й глибшого вираження свого настрою, бо то він обернувся на мелодію скрипок і тепер плив у повільному табуні протяжних звуків.