На колесах

Євген Гуцало

Кладе жилаву руку на шатун, коляска здригається й рушає вулицею, тоді з кущів та дерев падає решта птахів, що досі остерігались наближатись, і на землі кипить чи то пташина буйна оргія, чи то весела бійка за крихти хліба. Ще якийсь час на обличчі в дяді Колі зостається наче ясна тінь від того сонячного жмуру, що грає на теплій річковій воді, потім обличчя зосереджено замикається.

Помітивши «Жигулі», що сунули назустріч, дядя Коля чомусь виїхав на середину вулиці й зупинився впоперек. «Жигулі» вдарили наказом сигналу, вдарили вдруге, втретє, наче батогом по вухах, проте дядя Коля з дороги не звернув, а тільки випростався й стріляв очима по машині. Зрештою, шофер одчинив дверцята, висунув сердиту вусату фізіономію, червону й мідну, наче її над керогазом розігрівали.

— Дядю Колю, ти знову? — кричав. — Скільки разів казав не ставати на дорозі? Якщо тобі своє життя не дороге, то мені моє дороге! Цим і рятуєшся...

Дядя Коля кришив хліб і розсівав із правої руки, наче в полі висівав зерно. Кришки падали в рів, у кущі бузини, то саме туди й кидалось птаство щебечучи.

— Ти краще вийди зі свого «жигуля», та й поговоримо, як мужчина з мужчиною.

— Як мужчина з мужчиною? — Вусатий гевал висадив із машини круглого живота, наче мішок із борошном. Підступив упритул до коляски й перепитав: — Як мужчина з мужчиною, еге ж, дядю Колю?

— Якби я дістав, то потримав би тебе за грудки, — сказав дядя Коля, скубаючи пучками хліб і розкидаючи.

— Може, нагнутись?

— Еге, нагнись.

Проте гевал нагинатись не квапився. Кряжем стояв над коляскою й ледь пирхав од гніву, наче з лазні гарячої.

— Поверни Нінці телевізор, — сказав дядя Коля. — Поверни по-доброму, чуєш?

— А я по чому хокей дивитимуся? — пирхнув гевал. — І скоро вже футбол!

— Поверни телевізор, — сказав дядя Коля. — Постав на «жигуля» й завези до неї додому. Розлучились — чорт із тобою, діло житейське, а телевізор поверни, телевізор колгосп видав Нінці за надої.

— А я їй зоставив зимове пальто з лисячим коміром. За мої гроші пошито!

Дядя Коля, сидячи в колясці, розсипав кришки.

— Значить, так, — сказав дядя Коля. — Ти мене знаєш? Знаєш... Поверни телевізор.

Гевал із досадою сплюнув, сів у машину й засигналив, щоб дядя Коля дав дорогу. А той сидів собі в колясці, кришив хліб і годував птахів. На обличчі тремтів усміх, проте недобрий, злий.

— Ти чого сигналиш? — заговорив дядя Коля, й на худій шиї нап’ялись жили, мов кабель. — Тобі вилізло, що я пташок годую? Хочеш пташок подавити? Ану об’їдь!

Обличчя в гевала ще дужче почервоніло, мало не бризнуло кров’ю. Здавши назад машину, ледь розвернувся у вуличці й помчав.

— Гайда в міліцію, — буркнув дядя Коля. — Бач, пташок надумав давити!

Згодом рушає і дядя Коля... Містечко мале, тільки недавно тут виросло кілька п’ятиповерхових будинків, зате є вокзал і двоє кладовищ — старе й нове. Дядя Коля знає тут кожного собаку, й кожен собака тут знає дядю Колю. Він — знаменитість, і, звичайно, не тільки тому, що їздить на колясці, приводячи її в рух правою жилавою рукою.

Грає радіола, веселиться весілля з учорашнього дня, й дядя Коля спиняється під чужими ворітьми, щоб послухати музику. Він — меломан, любить розказувати про Бетховена, про якого читав і читає все, що трапляється, а ще любить розказувати про Платона й Сократа. Чому? Хто відає!

Слухаючи весільну музику, дядя Коля кришить хліб, розсипає по снігу, й скоро довкола нього знову скачуть голодні пташки. Він усміхається вдоволено, та пташки зляканою хурделицею розприскуються, бо до воріт підійшов хазяїн Семен Бурило, майстер фотоательє з райпобуткомбінату. Обличчя в Семена Бурила бабське, й голос бабський, і плечі та живіт бабські.

— Може, зайдеш? — питає Семен Бурило, нахиляючись на ворота й підпираючи пухку щоку пухкою долонею.

Дядя Коля, розсипаючи хліб і приманюючи пташок, відказує:

— Молода зі мною танцювати не піде, то чого заходити?

— А тобі кортить тільки з молодою?

— А кому не кортить.

— І досі в тебе язик такий, наче на точилі точений.

— В мене все гостре, наче на точилі точене. І серце точене, і язик, і нерви... Кого твій Федір бере?

— Вчительку, торік приїхала до нас, то, нарешті, вподобав, волоцюга. Вона — вчителька, він — фрезерувальник, але ж тепер такі пари в моді: Федір утричі більше за неї заробляє.

— Ти тільки поглянь на оцю галку, — сміється дядя Коля. — Чи голодна, чи влюбилася в мене: летить слідом за мною, вже третій раз сьогодні годую.

— Збалувана, видно, — кривиться бабське обличчя й скрипить бабський голос. — Трьох дівок своїх віддав заміж, порозлітались, живуть своїми сім’ями, наче й не було їх у мене. Тепер ось Федір одділиться, бо хто хоче жить з батьком-матір’ю, ніхто не хоче. Зостанемось удвох із своєю бабою. Знаєш, Колю, наче й не жив, наче все те придумав.

— Що придумав? — дивується дядя Коля. — Єрунда, жінку не придумав і дітей не придумав. Е-е, брат, війну не придумаєш, сама придумалась.

— Наче й не було життя, що прожите. Наче й війна придумалась.

— Ти що? Точно? Чи перебрав?

— Може, й перебрав...

— Ті, що на фронтах загинули, справжні, Семене. Їхню смерть не придумали, смерть справжня.

— Смерть? Смерть, може, й справжня... Що тут казати, справжня. А життя — наче пух: ось лежав на долоні — і вже немає, вітер здмухнув.

— Та я за твій пух, може, воював! І ті воювали, що гниють у сирій землі, коли ти під німцем сидів!

— Колю, май совість, мене ж не взяли через грижу! Якби не грижа, хіба я не пішов би? Пішов би й теж міг не вернутись... Я тебе на весілля кличу, а ти очі колеш! — сердився Семен Бурило, й щоки в чоловіка аж бухтіли, й губи теж бухтіли. — А хіба ти нажився, як треба? Твоє минуле життя — теж мов пух: тьху — і немає!

— Як то тьху — і немає? — наче аж приснули іскрами гніву очі в дяді Колі.

— Бо так! Бо каліка, бо жінки не знав і дітей не надбав. Ото сидів, та шевцював, та до чужих чобіт підметки ставив, латки латав.

— Тьху?.. Каліка? — Довгі й тонкі губи дяді Колі стають іще довші й тонші. — Підметки ставив, латки латав?.. А ти!

Обома руками хапає привідний шатун, рве на себе, коляска впирається переднім колесом у зачинені ворота.

— До війни пожив трохи, поки вчителював, а по війні — таки тьху, швець!

— Відчини! — кричав дядя Коля. Й коли кричав, то приплюснуті ніздрі носа хижо роздимались. — Я з тобою побалакаю.

— Еге, побалакаєш! — посинів, мов барвінок, бабським своїм лицем Семен Бурило. — Ось зараз і пущу на обійстя, щоб весілля перехарамаркав, щоб у кашу наплював. Ти до нього з добром, а він до тебе з кулаком.

Полапав засув на воротях і подався до хати, що гула радіолою.

— Ми ще здибаємось! — крикнув у спину дядя Коля, наче камінь шпурнув. — Іще побалакаємо!

Смикаючи за кермо та за привідний шатун, дядя Коля здав назад, вибрався на дорогу. Дорога блищала талою водою, що рясно бризкала з-під машин. На кістлявому гіллі осокорів кричали граки чорними кістлявими голосами. Сонце зі своєї великої круглої тарелі лляло плавке срібло, городи біліли молоком снігів.

— Грижа! — пробубонів дядя Коля. — Тьху-пху!.. Ти бач, йому чужа смерть справжня, а вмерти за Родіну не побіг, аби тепер життя своє марно проциндрити.

З горбка спустився вниз, до річки, спинився на містку. Крига палахкотіла міріадами іскор, і дядя Коля мружив жовті й кругленькі, мов солдатські гудзики, очі, а посічене лице потоншало й завібрувало білою шкірою. Склепив повіки, з-під яких раптом випурхнуло по сльозині, мовби то проліски вигулькнули з провесінньої землі, і очі різали яскравою чистотою.

— Дядю Колю, коли крига рушить?

Він, либонь, і не розчув, бо не повернув голови до дівчинки, що, закутана в теплу синю хустку, нагадувала велику фіалку. А що дівчинка-фіалка здивувалася з мовчазного дяді Колі, котрий завжди озивався першим, розпитуючи про школу, то голосніше обізвалась:

— Дядю Колю, крига рушить скоро чи ні?

Зрештою, він опалив дівчинку-фіалку яскравим болем очей, і вона хутенько подалась геть, розбризкуючи талу воду на дорозі подертими чобітками, а дядя Коля мовив навздогін:

— Та рушить скоро, чому ж не рушить...

А що завжди кидав погляд на чуже взуття, то й тут подивився:

— Галю, — крикнув, — а чого твої чоботи воду хлепчуть?

Дівчинка-фіалка, обернувшись, стенула плечем.