На колесах

Євген Гуцало

— Хочеш простудитись? Бухикати? Щоб принесла чоботи на ремонт! Чуєш?

— Чую, — тихо мовила дівчинка-фіалка й подалась, місячи снігову кашу, й водяні жуки розбризкувалися з-під чобіт...

За містком та за річкою — містечковий базар, який уже й розходиться о цій порі. Дядя Коля в’їжджає через базарну арку, прикрашену зжолобленими бляшаними прапорцями, й поскрипує колесами свого ручного транспорту до тіток, що під дощаним навісом продають насіння з дерев’яних столів. У тіток обличчя такі червоні, наче морква з погреба, чи схожі на кукурудзу, що всю зиму висіла на бантині на горищі.

— Галько! — радіє дядя Коля, побачивши знайоме обличчя, й дивиться косим поглядом — із правого плеча, із грудей.

Галька — чиста лицем, як березова кора, — одкриває в усміхові два віночки зубів:

— О, й сей год по насіння навідались?

— А хіба сей год усе на городі вродить без насіння?

— Хто ж каже, що без насіння...

— Торік я брав у тебе цибулю-сіянку, — каже дядя Коля. — Добре вродила цибуля.

— А я ж казала, що не полаєте! — всміхається білими віночками зубів Галька. — Візьмете знову?

Галька гранчастою склянкою наміряє золотавих сердечок цибулі-сіянки, сипле в газетний згорток, а згорток, вийшовши з-під навісу, віддає дяді Колі. Той ховає насіння в багажнику, припасованому біля шатуна, розплачується.

Галька — з поблизького села Великого Вербчого, де весь її рід, батько-мати. З її батьком дядя Коля призивався в один день до армії, хоч разом і не воювали. По війні здибались тут-таки, в районному містечку: дядя Коля їхав тоді на чотириколісному возику, відпихаючись від землі дерев’яними колодками-ступаками, а знайомий із Великого Вербчого подзенькував протезом по соші. Це тепер медалей не носять, а тоді груди в обох — у нагородах: стільки веселого бойового заліза, що так і бійся, аби блискавка в грозу не влучила та не приспала вічним сном!..

— Як там батько? — питає дядя Коля.

— Стрибає, як боцюн, — відповідає Галька. — І своя пасіка, й колгоспна. Ми з матір’ю кажемо, щоб кидав колгоспну, а не хоче. Мовляв, занехають пасіку, жалко.

— А занехають. Ні пасічників, ні шевців. Тепер як? Усі — в магазини, а в магазинах — катма... В’юни ще водяться у вашому ставу? А раки?.. Батько твій привозив колись!

— Ще раків хлопці печерують, а в’юни вже перевелись, — відказує Галька так, як і торік відказувала, бо й торік інтересувався дядя Коля раками та в’юнами, коли так само купував цибулю-сіянку.

Дядя Коля ще бере в тіток насіння часнику, моркви, петрушки, насіння всяких квітів, щоб висіяти на городі та на подвір’ї, а Галька з Великого Вербчого позиркує на нього медовими очима, наче золоте жолуддя кидає. Лице її білокоре поймається зажурою, коли чує, що дядя Коля жартує до колгоспниць із навколишніх сіл, як сміється до них квасолинами прокурених зубів, а вони — звісно, жалісливе колгоспне жіноцтво! — лиш губи підтискають співчутливо.

За базаром зеленіє молодим горохом пивний лоток. Із його похмурої напівроззявленої пащі поблимують рудим огнем вуса продавця Василя Музики, що має трьох дітей од трьох різних жінок, хвору печінку й прирученого журавля, якого тримає в останньої жінки.

Руді вуса в продавця Музики на кінчиках тремтять сірими китичками, наче в пивну піну вмочені. Дядю Колю помічає віддалік, і коли той наближається до лотка, для нього вже наточено кухоль пива, де бульбашиста шапка згори — наче копиця розкуйовдженого літнім вітром сіна.

— О, для найкращих людей! — не без іронічної заздрості бурчать завсідники, що завжди тут огинаються. — Тобі, дядю Колю, уваженіє і почот.

І дивляться, як веселий напій ллється в рот, як хрящуватий борлак ходить на шиї під шкірою туди-сюди, наче кістляве коліно під полотняною рядниною.

— Е-е, дядя Коля п’є, та міру знає! — підсміюються без злості завсідники. — Без задніх ніг додому не приповзе!..

— Без задніх ніг? — змружує прополені брови над солдатськими гудзичками жовтих очей.

— Ага! — сміються, шкірячи зуби з-за запинал губів — тонких і товстих, червоних і синіх.

— А не приповзу! — сміється дядя Коля, показуючи тютюнової барви прокурені зуби.

Бере другий кухоль у Музики, й знов борлак рухається туди-сюди, як гостре коліно під рядном.

— Гуляти так гуляти! — сміються. — Видать, з базару?

— Та побазарював, — каже дядя Коля.

— Гроші заробляєш, то можеш і тринькати.

— Купив насіння, вже весна скоро. Сіятимемо й садитимемо на городі й коло хати.

Розплатившись із продавцем Музикою, він — порум’янівши лицем і захмелівши поглядом — різко рве з місця, наче й море по коліно. Тепер коляска котиться якось задерикуватіше, гоноровитіше, тепер може здатись, що вона доводиться хай і далекою, та все ж таки родичкою прудких машин, що, розхляпуючи снігову кашу, проносяться ген по дорозі.

Попереду хлопець тримає лівою рукою дівчину, а правою — музику, хор співає «Розпрягайте, хлопці, коні». Хлопці мають розпрягати коней у транзисторі, в якому грається й співається, де ж іще! Дядя Коля їде слідом за дівчиною й хлопцем, себто за музикою, себто за хлопцями й кіньми, а сам собі всміхається.

Здибалась молодичка, що качечкою йшла, й дзьобату голову тримала так, мов качечка. Була зодягнена в пальто з лисячим коміром, а в руці несла хазяйську сумку, з якої стриміли голі жовті лапи свіжомороженої курки.

— Нінко! — скрикнув дядя Коля. — Я з твоїм гевалом балакав ниньки, щоб повернув телевізор!

Качечка Нінка спинилась і щось кахнула хрипко, що й не розчуєш.

— А не поверне, то я з ним по-чоловічому!

Й поїхав, бо мав квапитися слідом за музикою. А качечка Нінка проказала здивовано:

— Ну й дядя Коля! І воно йому треба в чужі діла лізти...

Понесла своєю дорогою голі лапи свіжомороженої курки, а дядя Коля квапився за садом вишневим, де копалась криниченька. Бо пісню цю на зорі дитинства полюбив, бо пісню цю на фронті мугикав, десь у бліндажі чи в окопі, десь у лазареті чи в госпіталі.

— Копав, копав криниченьку, — підспівував дядя Коля, — у вишневому саду...

Хлопець із дівчиною звернули з дороги в двір, а що зоставалось дяді Колі? Подивився їм услід досадливо та й поїхав — по сірому водянистому снігу, по грязюці, що зблискувала перламутром, сапфірами. Лиш зціплював зуби і з присвистом дихав через ніздрі приплюснутого носа. З таким присвистом дихав, наче йому гадючка там сиділа й сичала...

Дядя Коля спинився посередині містечкового майдану, за яким чорніли голі дерева парку, а в парку на братській могилі двоє гранітних бійців схилились у скорботі. Спинившись посеред майдану, дядя Коля дістав скибку хліба, покришив дротяними пальцями, сипнув кругом:

— Гулі-гулі-гулі!..

Спершу підлетіли горобці, що чубились та пили воду неподалік, стали хапати крихти. За горобцями появились голуби і з грудним глибоким туркотінням дзьобали хліб. Дядя Коля діставав цілушки та скоринки, висипані в коляску з коша сестрою Гафією, і, покришивши, намагався розсипати якомога далі, і все більше налітало птахів.

Та раптом вони зринули догори переляканою хмарою. До дяді Колі підступила збоку дівчинка-фіалка, яку мама послала в магазин по хліб, і сказала:

— Дядю Колю, давайте вам допоможу.

— Допоможеш? — здивувався дядя Коля, побачивши дівчинку-фіалку.

— Ви ж самі всіх не нагодуєте.

— Всіх?

— Авжеж, пташок багато, а ви самі й самі.

— Еге, всіх не нагодую сам. Допомагай, мала!

Й вони в чотири руки заходились кришити хліб і розсипати крихти по майдану. Знову налетіли горобці та голуби, скоро появилась галка, ще три галки...

— Летять! — іскристим голосом сказала дівчинка-фіалка. — Летять і летять!

— Усіх нагодуємо, еге?

— Всіх нагодуємо!

Сіяли й сіяли корм, а птахів налітало рясніше й рясніше. Скоро хліба в колясці не стадо, й дівчинка-фіалка сказала:

— Я піду в магазин по хліб, хутенько принесу!

— Йди, мала, йди...

— А зачекаєте?

Побігла через майдан, сполохала птахів, що з холодним лопотінням крил зринули догори, — й відповідь дяді Колі розтанула в тому лопотінні, потонула в пересвисті крил, у щебетанні пташиному...