І звірі, і птиці, і люди

Євген Гуцало

Кумо, послухайте лишень про того діда Тилимона, про нього всі тепер балакають. Із лиця славний, очі — великодні небеса, але такий удався, що злості повні кості. Один раз подивиться на тебе — сонце в душі, либонь, розвиднилось, а другий раз поглянув — зів’яла душа, наче зелена трава од морозу.

Тилимон уперше женився — ще й сімнадцяти год не мав. То перша жінка від нього збігла до родичів на сусідній Дзюньків, там і дитя їхнє знайшлось. Із другою жінкою побрався якраз перед германцем, а як одбомкав війну, то до неї ж таки вернувся з медалями. Від цієї мав двоє дітей — одно довоєнне, друге післявоєнне, але й тут сім’я не склалась, і не тільки через його характер. Бо і в другої жінки Тилимонової був характер, вона ото в сімейних ділах теж любила прясти на кривому веретені. Хай би один хтось пряв на кривому веретені, а коли обоє, та ще чоловік і жінка, — діло швах.

Пристав у прийми до третьої, до Васьки Залізнячки. А вона йому така трапилась, яких і не буває! Кожен про таку сказав би, що ладна й зарадна, та ще ж неначе жилка: коли схоч — потягнеш. І мовчала. Тилимон, дивись, ізвечора ляже чоловіком, а вранці прокинеться чортом, то Васька ні пари з уст і води не замутить, бо знає, що ладом усе можна.

Од Васьки знайшовся хлопчик, викапаний батько — що лицем, що характером. Але ж Васька приболіла та й погасла за якийсь тиждень. Ото вже плакав за нею на цвинтарі Тилимон та кулаки сукав до неба і до бога, що кару таку мусить прийняти...

Сам і доглянув хлопця, і в школі вивчив, і в інституті, але більше не женився і в прийми не приставав. Авжеж, молодиці до нього шастали, він за молодицями волочився, то все без шлюбу, а так, у кропиві, чи під кривою вербою, чи в лісі, гриби збираючи.

Але й дітей своїх од першої та від другої жінки не забував, кумо, а вони до нього вчащали. Бо чом не вчащати, коли помагав як не карбованцем, то роботою. А вже як женились та заміж виходили, то на весіллях їхніх не тільки чарку пив, а й хати помагав зводити. Зводив, бо тесля з нього славний, він у колгоспі і на корівнику столярує, й на телятнику, й на пташарні. Хоч не вдався характером, але вдався лицем і ремеслом.

І скільки пам’ятаю Тилимона, то він завжди чарку п’є на новосіллях. А ще поки те новосілля, поки хату кому зведуть — тесля не сухенький, а мокрий, мало з вух не капає. Але то не біда, бо тримався за діло кріпко, й діло за нього трималось ще кріпше. Не з тих, теперішніх, що кланятися скляному богу кланяються, але хоч би як ти їх приставляв до діла — не хочуть коло нього стояти, падають, наче горбаті, що їх і могила не виправить.

Сей год, кумо, яка весна вдалася? Сім погод щодня надворі: сіє, віє, мутить, крутить, рве, зверху ллє, знизу мете. Хіба в квітні не замерзало, що хоч тури гони? А хіба не віяла така завірюха, що посеред весни зодягай кожуха, бо інакше носа не поткнеш надвір? Усе переплуталось так, що, здавалось, соловей у лісі зареве ось-ось, а ведмідь защебече. Це лиш недавно сонечко зі свого золотого відеречка стало тепло лити на землю, стало квітки з рукава розсипати, пташок покликало додому.

Ага, кумо, про тих пташок послухайте... Значить, сонечко покликало їх додому ще десь там, на чужині, а на чужині хіба ж у них знаття було, що вдома й не відаєш, ізвідкіль вітер повіє, що вже теплого Олекси давно минуло, а щука-риба лід хвостом іще не розбила, як то споконвіку водиться...

Ага, кажу про пташок, а треба про Тилимона. Вдався з нього дід-парубок, дід-пройдисвіт, що в руках ремесло має. Онуків у нього насіялось, але найдужче любив онука Ігорка від Васьчиного сина, якого виростив і доглянув самотужки. Ігорьок той із маціпусінького, з пуп’янка-зернятка в нього на обійсті крутився. І в діда свого вдався: личком славненький, очі — як великодні небеса. Страсті господні, а вдача яка в нього! Така самісінька, як у Тилимона. Ти йому одне слівце, а він тобі сипле слова, наче пшінце. Й то де Ігорьок крутиться, то все круг нього вихором горить. Іде старий Тилимон теслювати — й малий шнурком шнуркує за ним, долотом щось довбає, молотком гахкає, ножівкою пиляє. Старий Тилимон сяде за стіл у людей обідати — й малий Ігорьок моститься коло нього, тягнеться до діда, бо теж із хороби славний робітник! А вже, кумо, аби воно поступилося в чомусь, то не кажіть і не говоріть! Проява якась, а не дитина. Хоч стріляй у нього, хоч вогню до нього прикладай, хоч ти йому черепком вухо відріж, а воно однаково на своєму наполяже. Тилимонові старому плакати б від такого внука, а дід тішиться: в мене, мовляв, удався! Такого пасіюватого Ігорка батько з матір’ю неспроста з міста в село до діда відправляли чи на всеньке літо, чи привозили навіть на суботу й неділю, щоб хоч у суботу чи неділю душею відпочити від несамовитого.