І звірі, і птиці, і люди

Євген Гуцало

Отож, хоч весна сьогорічна й така, що не варта сухої галузки, аби її на тій галузці повісили, а все ж батько привіз малого Ігорка на канікули до діда. Хоч дід і бобилює, але опоштав і себе, і внука, бо любить зірвиголову. А воно ж, кумо, хати не тримається, а воно ж ноги закинуло на плечі — й гайда по селу, аж земля під ним горить, бо йому в селі — мов у зоопарку, все цікаво, скрізь носа тицьнути кортить. До мене вскочило в хату, я молока свіженького дала з хлібом, войо молоко вихлебтало одним духом, а хліб у руку — й шасть надвір. А надворі гусей загледіло, отих, значить, моїх німців, що підійшли під бабині сінці, фиркочуть-джеркочуть, а що — і самі не знають. Дзьобатий гусак угледів Ігорка й посунув на нього, засичав. Ох, думаю, в гусака довга шия, червоні лапки, хвата за п’ятки — тікай, дитино, без оглядки. А дитина тікати не думає, хапає гусака за шию, гусак гелгає, виривається, крильми б’є. Ігорьок той пасіюватий норовить гусакові на спину сісти, а як ти, дитино, сядеш, коли гусак проти тебе ого який здоровий! Впало хлоп’я на мерзлу землю, схопилося, знов до гусака, а той дере шию, сичить, гуси гелгочуть, наче на пожежу. Ну, бачили такого? Ігорьок — наче вогник, наче отой красненький котик, що по жердочці біга, — лізе до гусака, замість тікати від нього.

Я вже кинулась розбороняти, бо ж поб’є гусак дитину. Тікай, кажу, хутчій, біжи, мов отой кінь — коли наче штири плеще, сімсот свище, дві свічки горить і два сторожі стоїть. Нащо тобі той гусак дався? Ой, не бачила я такої дитини, ну чистісінько в свого діда Тилимона вдався! Ротик у нього — повен хлів білих голубів — скривився. Очі його — дві зірочки під двома серпами — повнісінькі сліз. А я, каже, ще на гусаку не літав, то хочу політати. Ану тікай, кажу, мерщій, поки гусак тобі штанів не полатав! Замандюрилось тобі на гусаку літати, але ж гусак, бач, не вміє літати, він домашній, він по землі з гусками ходить.

Той Ігорьок чи казок наслухався, чи книжок начитався, бо в казках та книжках хіба не літають на скатерках-самобранках та на гусях-лебедях? І знову кажу йому, що на свійських гусях ніхто не літав, навіть Івасик-Телесик, ото хіба що на диких. Чекай з неба диких гусей, лови за хвоста — й гайда в світи, коли на землі надокучило, коли в хмари кортить. Повірив Ігорьок чи не повірив, а тільки відчепився від гусака, побіг із двору, як отой кінь, що — два нюха, два слуха, чотири лопотить, а один хвостом вертить.

Слухайте ж, кумо, про страсті господні, слухайте і про людей, і про птиць, і про звірів.

Весни такої ще не бачила, скільки живу, й ніхто не бачив. До позавчора білі мухи з неба летять у руки, то вже сніг шумить, гуде і горою йде; а вже вчора грім неспогадано крикнув, як віл на сто гір, на сто річок, на сто сіл; а вже сьогодні сонце в небі — наче посеред села дика грушка, а від грушки до кожної хижі простяглася золота галузка.

Знаєте, як біля Великого Вербчого сідали дикі гуси?.. Завіхолило, вперіщив мороз, а гуси з якої далини далекої летіли, ось їм у небесах крила і взялись кригою, мусили сідати на землю. Коло лісочка попадали, а сніг випав пухкий і глибокий, то вони в тому снігу, охлялі, борсаються. Думали на землі знайти захисток, а який тут захисток, коли сніг і холод? І, звісно, вода по ставах позамерзала, не сядеш на став чи озеро. Якби ж то тільки сніг і холод на тих гусей — ще півбіди, але ж де й набрались лисиці! Ну, лисиці, кажуть, із лісу набігли на легку здобич, авжеж, легку, бо та гуска дика ні злетіти вгору не годна, ні втекти, крила ж у неї від криги заледеніли. Дітлахи та дядьки з Великого Вербчого подались у поле, хотіли половити диких гусей і занести на птахоферму в колгосп, але як ти занесеш, коли гуска не дається до рук, б’ється крильми? Ген свійська б’ється, а тут дика. То, розказують, тракторами розчистили трави для них насіяні, щоб пастись могли, і школярі з дрючками повиходили в поле, щоб собак одганяти, щоб лисиць не підпускати.

Отаке, кумо, сталось у Великому Вербчому, та й по інших селах усякої всячини творилося з гусьми, всього не розкажеш, а я вам про своє село повідаю, послухайте, бо сідали гуси і в нас. Школа наша на сільській околиці, то підмітаю віником на ганку, бо дітлахи наслідили, сніжками грались посеред весни, аж гуси й посідали в полі за вербами. І не маленький табунець, а багато гусей, видно, багато табунів зібралось докупи. Ну, дітлахам уже не до школи й не до уроків, хто трапився на шкільному подвір’ї — всі вигулькнули в поле подивитись на гусей, бо такого ще не випадало бачити. Я теж із доброго дива — за дітлахами в поле. А крила в гусей мокрі, десь там їх чи дощ намочив, чи ще яка біда, та ще ж і голодні птахи, лишенько, страсті господні. Борсаються в снігу, крила обвисають, діти їх беруть руками, до грудей тулять, а куди нести — не знають.

За якийсь час і собаки з села набігли, бо почули здобич, то дітлахи познаходили дрючки, стали боронити гусей дрючками від собак. А хіба всіх убережеш, коли в полі їх не так і мало, коли тікати їм нема куди — охлялі, в кризі...

Знаєте, кумо, а дід Шуляк Дем’ян із мішком прибіг із села на поле, і не тільки з мішком, а й із замашним кийком — із груші кийок із сучками-гульомахами. Той Шуляк за молодості обпивався, мов павук, а як не було чим закусити, то язиком своїм загризав, бо вдався такий, що в горілці все б мокнув і мокнув. А як не стало здоров’я пити — бо й для чарки теж треба здоров’я мати, — він свого норову не одбіг, за роботу не брався, у нього завжди так: сюди тень, туди тень — та й минув увесь день, або ж сюди ник, туди ник — та й день невелик. Отож, приплуганився Дем’ян Шуляк у поле бити диких гусей грушевим кийком. Трісь по голові — і в мішок, трісь — і в мішок, а гуска не годна злетіти чи втекти, вся обмерзла, сама очі заплющує, сама шию на сніг кладе.

А той Ігорьок теж прибіг у поле подивитись на диких гусей. Може, подумалось дитині, що коли вже дикі гуси попадали в полі за селом, то чом не спробувати якійсь гусці сісти на спину та й полетіти в небеса, бо так йому кортіло під хмари злетіти.

Ігорьок серед школярів дивився, як той Дем’ян Шуляк б’є кийком диких гусей, а потім як заплаче! Я, кумо, на своєму віку всякі сльози бачила, а таких сліз, либонь, до кінця життя більше не побачу. А потім як закричить не своїм голосом! «Діду, — кричить, — а щоб тебе поклали на лаву!» Мале, а звідкись же навчилось, правда? «Діду, — кричить, — а щоб твоя могила диким маком заросла!» Авжеж, від старих почуло, аж пам’ятливе яке, правда? «Діду, — кричить, — а щоб на твої поминки коти меду нанесли!» Дем’ян Шуляк чує чи не чує, а тільки що йому та дитина: він до гусей диких допався і ще б молотив кийком, тільки тут уже вчителі наспіли зі школи. Наспіли вчителі, вони й спровадили Шуляка з повним мішком диких гусей. Ну, бачили такого? Він би й ще бив нещасну птицю, як звірюка став, і з поля йшов, як п’яний, хитався, а школярі на нього так страшно дивились, що йому б від їхніх очей пекучих не ногами йти, а на милицях, йому б не додому йти, а лихої години шукати, йому б не полем іти, а хай би понесло його поза вітряками...

Вчителі та школярі вже рятували диких гусей, як могли, кілька днів коло них варту в полі виставляли, підгодовували кормом, бо воно, кумо, хоч і дика птиця, але теж на поміч од людини сподівається, то не гоже людині звіріти біля неї, правда? Але я наперед язиком забігла, а в той день що скоїлось? Народ у полі коло гусей товчеться, бо таке лихо раз на віку трапляється, а старий Дем’ян Шуляк одніс диких гусей побитих додому — і знову з мішечком під пахвою пришкандибав та дрючечка не забув узяти, в руці тримає. Ну, пришкандибав, тільки ближче до табуна боїться підходити, бо тут уже не тільки вчителі та діти, а й дядьків найшло, помагають. Огинається він осторонь, мов чорна ворона горбата, аж тут від села біжить малий Ігорьок. На ньому курточка синя мов барвінок цвіте, валяночки в снігу застрявають, то ледь борсається, а біжить. І лементує. Лементує так, аж за живе бере! «Діду, — кричить, — я тебе спалив!» Біжить поміж дітей і кричить: «Діду, я тебе спалив!» Підскочив до старого Шуляка і в лице йому: «Діду, я тебе спалив!» Глянули на село, а на обійсті у Шуляка й справді валує дим, щось горить.

Дем’ян Шуляк у снігу загубив порожнього мішка й кийок свій викинув, покушпелив по снігу додому, а за ним і ще люди з поля кинулись на поміч, бо що не кажіть, а пожежа. Малий Ігорьок отой стоїть у полі біля табуна і знай кричить услід: «Діду, я тебе спалив!»

Ну, що ви, кумо, скажете на таке? Він і справді підпалив, тільки не хату, а погрібника, бо хата у Шуляка цегляна, куди малому впоратися з нею. Оце, значить, він так і відплатив за побитих диких гусей, бо той Ігорьок своєю вдачею злий, викапаний дід Тилимон.

А Тилимон що? Інший би, може, пожурився, що внук росте розбишакою та палієм, а Тилимон ходить по селу і знай регочеться. За Ігорка свого радий. Еге, радів би дуже, якби онук не хлівець спалив, а хату. Еге, радів би, якби від того хлівця вогонь перекинувся на сусідські обійстя. Тоді довелося б відповідати не малому, ні, бо малий іще роками не вийшов відповідати, а йому ж таки, старому Тилимону. Сміятися сміється, а все-таки пообіцяв навесні новенький погрібник поставити замість спаленого. Але, кумо, в нього ремесло в руках, йому не трудно не тільки пообіцяти, а й зробити. Вчора бачила Тилимона в сільмазі, пиво купував, то, думаєте, перестав сміятися з того погрібника?..

Бачте, які тепер діти. Гуси дикі замакітрили йому голову, то він, пасіюватий, ладен хазяїна спалити. Щоправда, той Дем'ян Шуляк такий хазяїн, як із пуги рушниця, а все ж таки не годиться. Отаке-то, кумо, хотіла я вам розказати про птахів, і звірів, і людей. Якби сама не бачила, то не повірила б, а ви маєте вірити, бо й на пучку не збрехала, може, навіть не всю правду ще знаю...