Протокол одного ювілею

Євген Гуцало

— А тепер, товариші, прошу вашої загальної уваги, — І коли гості вмовкли й перестали жувати та брязкати виделками, попросила вимогливо: — Згадаймо, будь ласка, що сказав про любов Антон Семенович Макаренко.

— Антон Семенович? — перепитав учитель фізкультури. — А що він сказав про любов?

— Товариші! — мовила іменинниця, виждавши паузу. — Великому педагогові нашого часу Антонові Семеновичу належать прекрасні слова про любов. Він говорив про любов як про найбільше почуття, яке взагалі творить чудеса, яке творить нових людей, створює найбільші людські цінності. Може, товариші, хтось із вас не згоден із Антоном Семеновичем?

Почулись голоси:

— Чому ж не згодні?.. Згодні, краще й не скажеш... Ех, багато прекрасних думок належить прекрасним людям!

— Так, багато прекрасних думок, — згодилась Аделаїда Венедиктівна. — А чи відомо вам, що сказав Платон про сім’ю?

— Який Платон? — запитав учитель фізкультури, збираючи складки на лобі. — Не яблунівський листоноша Платон Безверхий часом?

— Товариші, грецький філософ Платон сказав, що кожна людина повинна вступати в шлюб, корисний для держави, а не тільки найбільш приємний для себе.

— Мудро сказано, — почулись голоси. — Живемо в державі і для держави.

— Товариші, а що казав Ганді про обманщиків? — гостро запитала в гостей Аделаїда Венедиктівна.

— Хто сказав? — за звичкою перепитав учитель фізкультури.

— Кузьмо Петровичу, — звернулась до чоловіка, — може, ти знаєш?

Той заперечливо похитав головою.

— Може, Валя згадає? — й твердо глянула на піонервожату.

— Не пам’ятаю, — прошепотіла піонервожата, й щоки її від сорому почервоніли.

— Великий індійський філософ Махатма Ганді сказав, що обманщик, хитруючи, зрештою обманює сам себе. — Аделаїда Венедиктівна звелася за столом, і в вітальні запала глуха, мов у погребі, тиша. Іменинниця стала струнко, як вона завжди ставала в школі на уроках чи на нарадах. — Товариші, ви, звичайно, хочете знати, чому в день свого п’ятдесятиріччя я згадала Антона Семеновича Макаренка, Платона і Махатму Ганді, їхні мудрі вислови про любов, сім’ю і порядність?.. Наш педколектив — міцний і згуртований, але, звичайно, його треба постійно зміцнювати й гартувати, а також боротися з тими, хто заважає... Зараз канікули, ви всі — в чергових профспілкових відпустках, відпочивайте, набирайтеся сили перед новим навчальним роком, бо передбачається трудний, а легких у нас не буває.

Кузьма Петрович зусиллям одірвав очі від курячого холодцю і з тоскним благанням у погляді подивився на іменинницю. Вона мовби перечепилась через той погляд, брови затремтіли, мов тятива лука, яка щойно випустила стрілу.

— Товариші, завуч нашої школи Кузьма Петрович Отченаш зустрічається з піонервожатою нашої школи Валентиною Семенівною Малодід. Оскільки Кузьма Петрович доводиться мені законним чоловіком, то я вирішила поговорити про це не в школі, де й годилося б порушити питання про поведінку завуча й піонервожатої, а вдома. Кращої нагоди, ніж мій ювілей, не придумати, ювілей надасть неофіційного відтінку нашій розмові, хоча й не скасує всієї важливості та серйозності.

Кузьма Петрович, побілівши, обличчям став схожий на снігову бабу, якій замість носа приліплено не червону морквину, а білий качан капусти. Піонервожата Валя Малодід так кліпала повіками, наче то в неї два чорно-махрові метелики складали й розправляли крильця. Вчитель фізкультури, отетерівши, профілем своїм нагадував хижодзьобого дерев’яного орла, якого подарував сьогодні іменинниці. Географа Павла Васильовича діти і вчителі позаочі прозивали «кажаном», і тепер він справді скидався на кажана. Вчителька молодших класів Діна Яківна приклала долоню до грудей, бо здалось, що в запалій тиші серце її гримить, як барабан під паличками-колотушками завзятого барабанщика. Інші гості почувались ні в сих ні в тих і навіть полякались: дехто з присутніх схожий був на зайця, що від куща тікає, а дехто на жабу, яка й від зайця втече.

Раптом Валя Малодід прожогом підхопилася зі стільця, ладна кинутись у двері, щоб утекти. В тому пориві нагадувала живе багаття, язики полум’я якого бурхнули вгору.

— Валентино Семенівно, сядьте, — владно наказала іменинниця.

Здалось, наче язики полум’я, себто піонервожата, пригасли в своєму палахкотінні.

— Тут не дитячий садок, сядьте, Валентино Семенівно, — жорстко повторила директриса і тричі кісточками пальців ударила по столу, мовби залізним горохом сипнула.

Язики полум’я мовби хто відром води залив, піонервожата сіла, затуливши долонею очі.

— Аделаїдо, може, краще вип’ємо за твоє здоров’я? — поспитав безбарвним, наче порожній компот, голосом Кузьма Петрович. І поки питав, то шкіра обличчя з білої швидко оберталась на червону. — Зібрались же на ювілей, пошанувати тебе.. .— І, схаменувшись, мовив поквапливо, намагаючись усе звести на жарт: — Хтось пожартував, і тобі теж кортить пожартувати! Піддалась на провокацію, правда?

Гості, наче збудившись від сну, загомоніли:

— Чиясь провокація!

— Ну звісно!

— Ох і народ у нас! Бреше, аж поки не вбрешеться, а потім знову бреше.

— Чи ми Валю не знаємо? Аба Кузьму Петровича? Обмова, та й годі.

Аделаїда Венедиктівна не відм’якла жодним скрижанілим м’язом пергаментного обличчя.

— Я одержала поштою анонімного листа, взяла конверт, що лежав коло неї на столі, між салатом із помідорів і заливним із окунів. — Хоч лист і не підписано, та я вірю кожному слову. «Дорога й шановна Аделаїдо Венедиктівно, — прочитала іменинниця, — ви вчили мене в школі, дали крила для польоту в життя, в якому завжди є місце подвигам, отож із вдячності я не можу мовчати. Не можу мовчати, що вас, святу, так безбожно обманюють. Ваш чоловік Кузьма Петрович тільки вдає, що плаває на човні ловити рибу під лісом. Поблизу байраку, що зветься П’яна Варка, він залишає човна в очереті, а сам...»

Географ Павло Власович, помітивши, що в піонервожатої поміж пальцями, якими затулила очі, течуть сльози, вдався до дипломатії:

— Аделаїдо Венедиктівно, та грець із ними, з анонімками. — Він звівся, підніс чарку з горілкою і, невміло зображаючи на кажанячому своєму виду бурхливу радість, сказав: — Давайте вип’ємо за нашого директора, яка ось уже стільки років незмінно веде наш корабель крізь шторми... — Й затнувся, обпікшись поглядом іменинниці, очі якої нагадували два палахкі газові факели десь у районі Прилук чи поблизу Варви.

— І все-таки хай Аделаїда Венедиктівна прочитає листа, — мовив учитель фізкультури.

В полум’ї тих палахких газових факелів географ згорів, і його попіл впав на стілець.

— «Поблизу байраку, що зветься П’яна Варка, він залишає човна в очеретах, а сам через лозняки йде до лісу, до старої сторожки. А в сторожці якої риби можна наловити — в’язів, линів, сазанів чи красноперів? Кузьма Петрович тому й приходить додому з порожніми руками, що...»

Наче двопудова гиря впала на стіл, аж задзвенів посуд, перевернулись чарки — це Кузьма Петрович із досади вдарив кулаком.

— Що ти читаєш, Аделаїдо? Що?! Не клювало — тому й приходив без риби.

— Кажеш, у сторожці не клювало? — сухо уточнила іменинниця.

— В сторожці не клювало? — перепитав учитель фізкультури, всміхаючись. Далі його обличчя спотворилось від реготу. Коли напад реготу попускав, він бубонів: — У сторожці... у сторожці... не клювало...

— Андрію Кириловичу, закликаю вас до порядку, — мовила іменинниця чітко поставленим, владним голосом директора: — Тут не вечір гумору, а мій ювілей... — І коли той слухняно вмовк, вела далі: — А бити кулаком по столу — це не аргумент. Що казав Сенека, товариші? Сенека, товариші, казав, що влада над собою — найвища влада і найстрашнішим для людини є те рабство, коли вона уярмлена своїми пристрастями. Може, ти, Кузьмо Петровичу, думаєш інакше, ніж Сенека?

Раптовий гнів у завуча вже минув, і він лише всміхнувся своїй дружині — хворобливою, скаліченою усмішкою.

— Я теж думаю так... як Сенека, — мусив озватись на вимогливий погляд, на погляд-наказ.

— Далі в листі деякі пікантні подробиці, — мовила Аделаїда Венедиктівна. — Ці пікантні подробиці, гадаю, не розпалять нездоровий ажіотаж нашого педагогічного колективу... Про що я хочу з вами порадитись, про що поговорити? Сталась неприємна історія. Ми повинні з’ясувати, чому ця історія таки сталась. З’ясувавши причини, постараємось ліквідувати й наслідки. Адже ми — школа! Отже, кожен із вас має висловити своє ставлення, зайняти тверду й безкомпромісну позицію.

Іменинниця сіла.

— Аделаїдо Венедиктівно, — озвався географ несміливим, благальним голосом, — може, спершу тост виголосимо за ваше здоров’я, по чарці вип’ємо, закусимо? Га? Дозвольте!..

— А чому ж, давайте, — згодилась директриса, котра подеколи вдавалась до отаких ліберальних акцій.

Гості пожвавішали, очі їхні спалахнули радістю. Хутко наливали в чарки напої, спішно накладали в тарілки наїдки. Тост виголосила вчителька молодших класів Діна Яківна. Її туга гортань бриніла, наче трембіта:

— Всі ми знаємо Аделаїду Венедиктівну як принципового й чуйного керівника. Це наче про неї Декарт сказав, що мало мати хороший розум, головне — добре його застосовувати. Видатні люди минувшини й сучасності — наче духовні побратими й однодумці нашої Аделаїди Венедиктівни. Мені подеколи здається, що всі їхні розумні міркування адресуються безпосередньо нашій ювілярці. Мені здається, що Бєлінський міг би сказати, що розум Аделаїди Венедиктівни — це її духовна зброя. Мені здається, наче Сеченов сказав би про Аделаїду Венедиктівну, що вона має сміливість висловлювати свої переконання!

— Ого, їж, дурню, кашу, бо вона з маком, — крізь зціплені зуби пробубонів Кузьма Петрович. — Навчилась вишивати словами, як і моя...

За цей тост, виголошений вчителькою молодших класів, випили з небаченою досі одностайністю. Піонервожата Валя Малодід із розпачу та з безвиході линула собі в рот вогню, яким їй видався келишок горілки. З морозною, осмисленою рішучістю камікадзе, який сам себе прирік на смерть, Кузьма Петрович вихилив грамів сто п’ятдесят остудженої в холодильнику біленької, і серпневий день за вікном заіскрився начебто не сонячним промінням, а гострими голками снігу чи різкими спалахами електрозварки.

— Хто виступить? — поспитала іменинниця, яка також випила до дна, — Ви, Андрію Кириловичу?

Вчитель фізкультури поклав виделку з нахромленим грибком-маслюком на тарілку й виструнчився. Жовна грали на його худому лиці аскета й атлета. Здавалося, зараз його рот розверзнеться — і вдарить вулкан слів, вивергатимуться гнівні й важкі, мов каміння, фрази. Проте вчитель лише зіпнув, перевів подих — і розгублено всміхнувся.

— Ну? — підохотила Аделаїда Венедиктівна. — Чи у вас, як завжди, немає своєї думки?

— Знаєте... ще нема...

— І ніякої позиції нема?

— Ще нема... Я подумаю й потім скажу, — пообіцяв учитель фізкультури так, як обіцяє учень, котрий не впорався з домашнім завданням.

Твердими, наче зі слонової кістки точеними пальцями іменинниця клацнула по столу — й мовби металеві кульки впали із жорстким виляском.

— Сідайте, формуйте думку й позицію.

Тут ізнадвору в прочинене вікно зазирнула вусата фізіономія яблунівського листоноші. Засмагле до антрацитного блиску, кругле, сферичне обличчя його нагадувало темне мініатюрне небо десь у планетарії, де встигли поки що запалити тільки дві зірочки — тими зірочками здавались його блискучі й бистрі, як вужі, продовгуваті очі.