Протокол одного ювілею

Євген Гуцало

— Аделаїдо Венедиктівно, — покликав листоноша, — вам листи і вітальні телеграми.

Географ Павло Власович, що сидів ближче до відчиненого вікна, взяв кореспонденцію. Фізіономія листоноші з обвислими вусами, які скидались на помазки для бриття, зникла.

— Слово надається вчителеві географії Павлу Власовичу, — оголосила іменинниця.

— «Щиро поздоровляємо дорогу іменинницю з ювілеєм... дякуємо за крила для польоту, — читав той телеграми голосом, у якому бриніла басова гітарна струна. — Це, мабуть, про вас Джек Лондон сказав, що справжнє призначення людини — жити, а не існувати... Бажаємо вам того здоров'я, про яке Шекспір казав, що воно дорожче золота... Ви, як Ціцерон, вчили нас, що життя коротке, проте слава може бути вічна...»

— Спасибі, Павле Власовичу, — подякувала іменинниця, коли той дочитав останню телеграму. — А тепер прошу вас висловитись по суті нашої розмови.

— Себто? — не втямив географ.

— Про поведінку завуча нашої школи й піонервожатої.

— Е-е... е-е, — промимрив учитель. — Думки в мене якось так вибираються, як чайка за море...

— Але ж не завжди ваші думки вибираються, як за море стріляти, — прикро мовила Аделаїда Венедиктівна, знаючи, що географ подеколи любить від суті справи ховатися за прислів’я та приказки.

— Вони, бачте, такі ледачі, як ледаче лоша, на яке не насвищешся...

— Еге ж, ледача шкапа скрізь припинки має, — констатувала іменинниця ще з більшою прикрістю. — Сідайте, ваша позиція — це позиція того, чия хата скраю, так?

— Не зовсім так, — промимрив учитель географії, поквапливо сідаючи.

І в цей час піонервожата Валя Малодід гойднулася за столом, як синя хвиля в річці. Вдруге гойднулася синьою хвилею — й таки звелась. Випила, тож тепер від незвички голова в неї йшла обертом. Водила перед собою руками, наче водоростями, ніби намагаючись утриматися за повітря.

— Ви в моїх очах крутитесь, Аделаїдо Венедиктівно, — прошепотіла. — Й Павло Власович крутиться, ось-ось полетить до шафи... Тримайтесь!

— Валентино Семенівно, — осудливо озвалась іменинниця, — візьміть себе в руки.

— О, й Діна Яківна хилиться під стіл...

— Валентино Семенівно, може, ви хочете висловитись по суті? Візьміть себе в руки!

— Я візьму себе в руки, — шепотіла Валентина Малодід, і очі її немов диміли ранковим луговим туманом. — Я вже ось узяла себе в руки, взяла, тримаю... Ми вірші читали!..

— Які вірші? — голос директриси долинув до піонервожатої з далекої безвісті. — При чім тут вірші?

— У лісі, в сторожці... Я пишу вірші, чуєте?.. Кузьма Петрович слухав, він уміє слухати. — І похитуючись та остережливо рухаючи перед собою руками-водоростями, стала декламувати: — Чи вам не здається, що гру ви програли, маестро?.. Програли тоді, коли тільки затіяли гру. І спільно із вами у грі тій програли оркестри беріз срібногорлих у чорнім сосновім бору.

Вона затиналась, ковтала слова, проте обличчя пашіло рум’янцями натхнення.

— Маестро? Який маестро? — не могла втямити Аделаїда Венедиктівна. — Й чому вірші треба читати в лісі, в сторожці? Ви скільки разів там зустрічалися? Які це срібногорлі берези?.. Поясніть.

Піонервожата, вібруючи грудьми й гортанню, читала в трансі:

— Чи вам не здається, маестро з пожовклого саду, що ваше натхнення зів’яло й опало давно, хоча й народило бездомні пісні листопаду, які летаргічним зимовим обернуться сном...

— Ох, які вірші, — вирвалось у Кузьми Петровича з дивним горловим звуком, наче вісником близького ридання, поки що стримуваного.

Й тут слід бодай побіжно згадати вчителя української мови та літератури Дудника, присутнього на ювілеї. Сидячи під фікусом, Дудник весь зіщулився і сховався в лапатих слонячих вухах, на які скидалось листя вазона. Рот розтуляв лише для того, щоб у спраглу живу комірчину вилити хмільного напою чи кинути кусень шинки, кружальце ковбаси-задимлянки, кривавий півмісяць помідора. За весь час не проказав жодного слова, наче все буйноцвіття слів у ньому випалено напалмом. Коли піонервожата стала декламувати, його кощаве лице насторожилось, а колючі брови підозріло затріпотіли.

У Валі в чорних оксамитових очах кімната пливла обертом, і вона читала, відчуваючи, що також пливе, крутиться, обертається:

— Була інтуїція. Чиста була підсвідомість. Було самозречення теж — від зорі до зорі. А зараз, маестро, ви вже не потрібні нікому: ви мали програти — й програли в безпрограшній грі.

— Який маестро?.. Хто програв у безпрограшній грі? — озвалась Аделаїда Венедиктівна. — Це натяки? На чию адресу натяки?

— Це вірші! — озвався Кузьма Петрович, обличчя якого мало б сяяти так, як сяє під сонцем безмежний березневий сніг, але на ньому лежала гримаса болю.

— Вірші? Але навіщо їх читати на моєму ювілеї?

— Ці вірші Валя читала в лісовій сторожці! — заявив Кузьма Петрович швидше з несподіваною злістю, ніж із твердістю, бо твердість не була властива його вдачі.

— В лісовій сторожці? — ошелешено перепитала іменинниця. — Значить, і ти визнаєш... Але чому слід було казати, що йдеш на рибу?.. Чому в лісовій сторожці ховалися? Хіба не можна було відкрито?

— Ти б однаково не зрозуміла! — істерично вигукнув Кузьма Петрович.

— Я?

— Ти!.. А які в неї вірші!.. — В Кузьми Петровича знову вирвався різкий горловий звук, наче вісник гамованого ридання. І, відкинувши назад голову з кучерявою каштановою шевелюрою, він продекламував, утупившись у Дудника, що сидів під фікусом у слонячих вухах листків. — Ви плачте, маестро, хай дощ ваші сльози змиває, хай буде вам гірко, хай вечір ваш буде сумним. Безсмертя?.. — трагічним голосом запитав Кузьма Петрович, одриваючи погляд від учителя української мови та літератури й по черзі оглядаючи застиглі обличчя присутніх. Витримавши довгу паузу, майже пошепки закінчив: — Останній листок із тополі злітає — й ніякого сліду в повітрі не видно за ним!..

Піонервожата Валя Малодід, намагаючись не хитатись, а тому неприродно ставлячи прямі здерев’янілі ноги, пройшла по вітальні, залитій мережаним промінням сонця, й зникла в розчинених дверях. Щоправда, плечі в неї раз і вдруге здригнулись, наче остерігалися окрику директриси.

— От ви, — звернувся Кузьма Петрович до вчителя української мови та літератури, — що скажете про вірші нашої піонервожатої?

— Туману багато, — нарешті озвався Дудник кислим, як позавчорашній борщ, баритоном.

— Щось у її віршах є! — визнала вчителька ботаніки.

— Гм — чи то засумнівався, чи то ствердив учитель фізкультури.

Учителька молодших класів Діна Яківна сказала:

— Добре, якби вірші не заважали нашій Валі в піонерській роботі... І вчитись їй ще треба на заочному відділенні в педінституті... Бо як казав Грибоедов? Грибоедов казав, що чим людина освіченіша, тим вона корисніша для своєї батьківщини.

— Але чому в сторожці? Чому в лісі? — знов і знов ділилася своїми сумнівами Аделаїда Венедиктівна.

— Випадково так сталось, випадково! — скрикнув Кузьма Петрович!

— Можна було в школі — в учительській чи в класі.

— Якби в учительській чи в класі, то хіба одна анонімка прийшла б, — висловив слушне зауваження географ Павло Власович.

— І то правда. Товариші, може, хтось іще хоче виступити? — Сталеві очі іменинниці блиснули гострими голками інею. — Зрештою, всі ми смертні, всі ми помиляємось. Можливо, мені це питання не слід було виносити на ювілей? Можливо, слід було розв’язати в безпосередньому контакті з Кузьмою Петровичем? Начебто й так... Але ж ми з ним — частка колективу, отож я не могла обійтись без допомоги колективу, себто вашої допомоги.

— Ех, що там говорити, що виступати! — мовив завуч. — Може, я й справді винен, припустився помилок, дав привід. Авжеж, дав привід написати анонімку, потривожив душу нашої Аделаїди Венедиктівни. В чомусь винен, чому ж ні, значить, усю вину беру на себе. Валя що? Валя молода, який там у неї досвід, а в такому віці кому не кортить уголос почитати свої вірші...

— Але чому ти так часто з риболовлі приходив без улову? — не могла остаточно перебороти свого сумніву Аделаїда Венедиктівна.

— Не клювало, розумієш! Не клювало!

— І вправніші рибалки часто повертаються без улову, — прийшов на допомогу вчитель фізкультури.

— Риба стала лякливіша, — вдруге за весь час озвався Дудник, літератор і мовник.

— То які будуть пропозиції? — радилася з колективом Аделаїда Венедиктівна. — Ще раз даруйте, що поділилася з вами своїми сумнівами, що звернулась по вашу допомогу. Я також не застрахована від помилок у пошуках істини.

— Ви — щира! — захоплено вигукнула вчителька молодших класів Діна Яківна. — Щирість є матір’ю правди і вивіскою чесної людини. Ці слова Дідро — про вас!

— Товариші, ви мої принципи знаєте. Ми спільно міркуємо, спільно формуємо атмосферу в колективі. То які ваші пропозиції?

Кузьма Петрович лише зараз дозволив собі попустити на шиї вузол тісної краватки, що здавлювала горло.

— Дорогі товариші, — сказав, — усі ми добре знаємо Аделаїду Венедиктівну, що віддає школі всі свої знання, досвід і здоров’я. Але вона — жінка. З цього боку ніхто її так добре не знає, як я. Тут уже багато говорилось про її принциповість і щирість, розум і совість. Дозвольте мені сказати про неї словами Бернарда Шоу. Так, вона вміє поєднувати життєвий досвід із енергією молодості!.. А ще можна сказати про нашу ювілярку словами Грасіана: вона поважає себе, бо хоче, щоб її поважали інші!.. Отож, я пропоную тост... Давайте вип’ємо за щастя жити й працювати поруч з Аделаїдою Венедиктівною!

Гості дружно випили, закусили. Учитель фізкультури, пирскаючи сміхом, пошепки розказував анекдот на вухо вчительці молодших класів Діні Яківні. Географ Павло Власович із похмурою затятістю налягав на карасі в сметані. Вчитель української мови та літератури, жуючи смачну курячу печеню, потай готував тост, перебираючи в пам'яті імена видатних людей. На жаль, із голови зараз повилітало, що казали Арістотель, Вергілій, Гоголь, Кампанелла, Ларошфуко, Ціцерон, Ушинський... Якась думка Езопа крутилась на задвірках пам’яті, але ніяк не міг ту думку вхопити за хвостика. А готувався ж, добре готувався до ювілейного цього дня, щоб не зганьбитися перед Аделаїдою Венедиктівною. Інші теж гав не ловили, знаючи пристрасть директриси до розумних думок видатних людей: повизубрювали, а тепер он так і сиплють цитатами, так і чешуть, так і стараються один поперед одного!.. А щоб тебе, окаянну пам’ять, земля не прийняла, коли ти мов решето, коли чужих думок не тримаєш і своїх не маєш!..

Повернулася у вітальню піонервожата Валя Малодід із чорнобривцем-повняком, застромленим у пасмо густого волосся кольору воронячого крила. Ніхто не помітив її блідої зосередженості, бо саме точилась балачка про серпневу вчительську нараду, що вже на носі. Кузьма Петрович усміхався своєю безмежною, ясною усмішкою невідомо кому десь у сонячний простір за відчиненим вікном. Аделаїда Венедиктівна звелась і, граючи переливами сталевих очей, сказала сухим наждачним голосом:

— Товариші, дозвольте виголосити тост за наш колектив... Великий педагог Песталоцці казав, що виховання і тільки виховання — мета школи. Ларошфуко вчив, що немає необхідності лаяти для того, щоб учити, чи ображати для того, щоб бути корисним. Антон Семенович Макаренко наставляв, що поєднання великого довір’я з великою вимогливістю є стилем нашого виховання...