На виставці собак

Євген Гуцало

Телефон задзеленчав над вухом, наче ланцюг, до якого вп’ято собаку. Собака біжить від ганку до воріт, ланцюг аж виспівує металевим кільцем на туго натягнутому дроті...

— Алло! — Вітрук спросоння навпомацки лапнув телефонну трубку. — Слухаю!..

— О, сонько, сплюха, — голубиним туркотом пролунав незнайомий жіночий голос.

— Хто це? — з заплющеними очима запитав Вітрук.

— Привіт! — сказано зі сміхом і не без приязного кепкування. — Прокидайся, бо спізнимось... Чи, може, ти передумав?

— Тьху! — фукнув у телефонну трубку Вітрук, розвидняючись свідомістю.

— Ігоре, ти чого плюєшся натщесерце? — шелестів м’який, туркітливий сміх.

— Не впізнав спросоння, вибач, Іро. Встаю, вмиваюсь, п’ю каву і біжу. О десятій, як і вмовились... Запасний вхід на стадіон...

Одчинив балкон, ковтнув свіжого червневого повітря, прохолодного після нічного дощу. Поставив кип’ятити воду на газовій плиті, став під холодний душ, міцно витерся шорстким полотняним рушником, зробив кілька фізичних вправ. П’ючи духмяну каву, жував булку з джемом і розглядав альбом «Хіросіма — Нагасакі». Випущений в Японії, альбом вражав безліччю любительських фотознімків, що зафіксували страшне атомне лихо: сплюндровані міста, зруйновані будинки, трупи, каліки, спотворені променевою хворобою дорослі й діти. Натрапивши на дівчинку років шести-семи зі зсудомленим обличчям, на якому очі світились болем і німим запитанням до загадкового страшного світу, Вітрук згорнув альбом, пробурчав уголос:

— Не можу дивитись... Краще не бачити й не знати... Поверну Ірі, хай надивляється собі, есперантистка...

Альбом із апокаліптичними руйновищами японських міст поклав до портфеля, допив каву, шкодуючи, що бракує часу для другої чашечки, й за хвилину опинився на вулиці.

Купивши в якоїсь тітки на вулиці букет півоній, Вітрук їхав до стадіону на таксі, щоб не спізнитись. Тицьнувши водієві карбованця й не сподіваючись на здачу, вискочив із машини, озирнувся... Під цегляним муром, що огороджував стадіон, росли каштани й липи, кидаючи тіні на пенсіонерів, які чи прогулювались, чи сиділи на лавочках. «Де ж Іра, невже запізнюється? — подумав не без досади й розгубленості. — Їй добиратися значно швидше».

— Добрий день, Ігоре Васильовичу, — привіталась незнайома жінка у вишневому кримпленовому костюмі.

— Добрий день, — промимрив Вітрук, оторопіло приглядаючись до незнайомки.

Вишневий кримпленовий костюм облягав могутніх форм тіло, яке більше пасувало б штангістові принаймні першої важкої категорії. З-під кокетливого старомодного капелюшка низкою добре випечених бубликів закручувались пасемця волосся, якого сьогодні вранці торкнулась рука перукаря, позбавлена як буйної, так і тихої фантазії. Обличчя виглядало б мужнім і грізним, якби в цю хвилину на ньому не цвіла усмішка людини, що рада зустрічі.

— Даруйте... — пробубонів Вітрук, остережливо стенаючи плечем і зірко поглядаючи довкола, чи не показалась де меланхолійна, в повільних рухах постать Іри.

— Ви вже встигли забути мене, — всміхнулась жінка, — а ми з вами торік зустрічались на весіллі в Раї...

— Якої Раї? — за інерцією торопів Вітрук, хоч віддалений спалах здогаду вже сяйнув у свідомості.

— Ми ще з вами й танцювали тоді. Рая — подруга Іри, а я — Ірина мама, Клавдія Михайлівна.

Непевний холодок пронизав груди Вітрука, обличчя скривилось у гримасі, що замінила усмішку.

— Не впізнав із першого погляду, вибачте, — мовив. — І справді танцювали... З того весілля більше й не бачилися... Здрастуйте...

З букетом півоній у руці почувався ні в сих ні в тих. Телепень, не здогадався сховати в портфель до «Хіросіми — Нагасакі», тепер хай із тебе сміються: аякже, герой-любовник, сивина в голову, а біс у ребро.

— А як там Іра поживає? — поспитав, невміло намагаючись напустити туману.

— Іра не прийде, зосталась удома, — сказала Клавдія Михайлівна. І жаль пробринів у голосі, наче шкодувала, що дочка раптово не змогла прийти.

— Зосталась удома? — дурнувато здивувався Вітрук. І не менш дурнувато додав: — Я хотів побачитися з нею, книжку японську віддати треба. Про Хіросіму й Нагасакі. Це її книжка.

— Я знаю, що ця книжка у вас, — мовила Клавдія Михайлівна.

— Значить, Іра вдома... — Вітрук гарячково шукав виходу зі становища. — Здорова?

— Вона завжди здорова, ніколи не хворіє. А на виставку собак підемо з вами удвох.

— Удвох?.. — криво всміхнувся Вітрук.

— Ігоре Васильовичу, я знаю собак краще, ніж Іра. Вона від мене перейнялась любов'ю до них.

— Ага, так, вона казала, я знаю...

— Чи ви вже передумали йти на виставку?

— Передумав?.. Ні-ні, не передумав, я давно збирався. Ми давно з Ірою домовлялись. — Язик заплітався, слова злітали невагомі, як полова. Й знайшовся нарешті: — Прошу, візьміть квіти, півонії.

Клавдія Михайлівна, не маніжачись, узяла півонії, що призначались для дочки, понюхала.

— Правда, я більше люблю троянди, — сказала. — Найдужче взимку, коли сніг, але весною і влітку теж люблю.

Вітрук узяв квитки на виставку, й вони ступили на стадіон, на ту його територію, де містились тенісні корти, поля для гри в гандбол і регбі. Клавдія Михайлівна зупинилась перед щитом і вголос прочитала оголошення:

— «Доги, екстер’єри і тер’єри! Просьба зібратися за інформаційною машиною!»