На виставці собак

Євген Гуцало

— Яку мою дитину? —- з притиском запитав Вітрук. — Мої діти зараз у селі на канікулах разом із дружиною.

— Я від Іри знаю, що на канікулах... Ви не турбуйтесь, Ігоре Васильовичу!

— Як це я маю не турбуватись?

— Усе обійдеться! Хіба я не розумію, що таке таємниця?

— А ви не забули, де ми з Ірою працюємо?

— В редакції газети, ну й що...

— Я ж на видноті! — розпачливо вигукнув Вітрук. — Мене всі знають!

— Авжеж на видноті, авжеж знають, — згодилась Клавдія Михайлівна.

— Мене поважають! У мене жінка, діти! — слова сипалися самі, безконтрольні й істеричні. Вітрук ловив на собі чужі погляди, що виражали чи дошкульну іронію, чи веселу цікавість, проте зупинитись не міг. — Як ви сміли прийти до мене з такою пропозицією? Чому ви втручаєтесь в наші інтимні справи? Я не можу згодитись! Вийде Іра заміж — тоді й народить, тоді й матиме дитину. Ви хочете зіпсувати їй життя!

— Ігоре Васильовичу!.. — благально бубоніла жінка, — Ігоре Васильовичу!

— Я ледь своїх дітей утримую, в мене аж троє. Спробуйте на теперішній час викручуватись! І я не думаю розлучатися з дружиною, кидати сім’ю. Ми з Ірою зустрічаємось так, розумієте? Просто так! Іра мені подобається, але я їй ніколи нічого не обіцяв! Не обіцяв!

— Ігоре Васильовичу!..

— Я не хочу бути посміховиськом ні в чиїх очах і в своїх очах теж не хочу.

— Ігоре Васильовичу, все не так, все не так... Я сподівалась на іншу розмову... Сподівалась на прихильне ставлення.

Клавдія Михайлівна зблідла, її постать уже не здавалась могутньою, а виражала безпорадність, у глибині зіниць тліли іскорки болю.

— В глибині душі я вас розумію, — бубоніла розгублено, — але ж і ви мене зрозумійте.

— Вас зрозуміти неможливо! - вигукнув Вітрук.

— Звичайно, я тільки бібліотекар, — бубоніла Клавдія Михайлівна, — я тільки простий бібліотечний працівник. Може, я в чомусь помиляюсь. Може, не зуміла висловитись, бо хоч і з книжками завжди, але німа, німа! Якби обдумала кожне слово, якби добре підготувалась...

— Ви серйозно? — Вітрук нечемно взяв її за плече й відвів убік од собачого майданчика, поміж кленові кущі. — Скажіть, ви серйозно чи жартуєте?

— Що — серйозно? Що — жартую?

— Ніяк не можу збагнути... Наче ви з антисвіту говорите зі мною.

— З якого ще антисвіту? — Обличчя в Клавдії Михайлівни скам’яніло й почужішало. — 3 того самого світу... Думала, ви людина, маєте людське в душі, та помилялась. І як я раніше не роздивилась? І як Ірі не розкрила очей на вас?.. Ми ж не збираємось розбивати вашу сім’ю. І не збираємось псувати вашу кар’єру, кажуть, що ви й до головного редактора дослужитесь... Хай би народилась дитина, хай! Нащо ви позбавляєте її світу сонця?

Вітрук застогнав од розпачу й розпуки.

— Гаразд, — сказав, — годі. Наша розмова безпредметна. Ось, візьміть.

Дерев’яними пальцями дістав із портфеля альбом «Хіросіма — Нагасакі», поквапливо тицьнув у жіночі долоні.

— Передайте Ірі. Жаль, що ми з нею не зустрілись. І взагалі — не встрявайте в наші справи.

В Клавдії Михайлівни сіпались бліді повіки над скрижанілими твердими очима.

— Ігоре Васильовичу, я думала про вас краще.

— Даруйте, що розчарував. І в майбутньому зачаровувати не збираюсь.

— Ігоре Васильовичу, я глибоко...

— До побачення!

«Так влипнути! Так попастися! Чому одразу не повернувся й не пішов геть? — картав сам себе Вітрук, рішуче подавшись від Клавдії Михайлівни. — Уявляю, яка в неї зараз фізіономія! Хіба ж я не дурень, до того ж набитий, коли дозволив себе сфотографувати з собакою? О, вона матиме на пам’ять мій фотознімок у товаристві з псом!»

«А коли довідаються? — майнуло в голові. — А коли Клавдія Михайлівна не мовчатиме й наша розмова набере широкого розголосу? Хто в наш час не зраджує, хто в наш час не народжує позашлюбних дітей, але мені якось не до лиця... Не до лиця, щоб знали. В мене така робота, що я маю правити за приклад. За приклад бодай про людське око!»

Назустріч ішов кощавенький, як палець, дідок, ведучи вусатого сенбернара.

— А скільки вашій собачці місяців? — поцікавилась бабця з розкритою над головою парасолею.

— П’ять, — механічно, майже не розімкнувши зубів, мовив дідок.

«Так, я колись обіцяв подарувати Ірі собаку. Та ніяк не знаходилось часу, щоб поїхати на Пташиний базар і купити...»

Пройшовши тенісні корти й поля для гри в регбі та гандбол, Вітрук поминув запасний вхід і опинився за межами стадіону. Під осокорами неподалік бовванів пивний лоток, і Вітрук не зміг собі відмовити в кухлі «Жигулівського», потім у другому й третьому. В голові посвітлішало, недавня розмова вже не видавалась такою безрадісною.

Намацавши в кишені двокопійчану монету, подзвонив із найближчого телефонного автомата. В Іриній квартирі ніхто не квапився знімати трубку.

Стоячи в будці телефону-автомата, Вітрук помітив оту біляву дівчину з очима небесної блакиті. Вівчарка ступала поряд, опустивши морду, й дівчина щось казала до собаки, винуватого й пригніченого. Вийшовши із затінку осокорів на залитий сонцем тротуар, блондинка спинилася, а вівчарку послала вперед, на дорогу.

— Лежати! — наказала юна хазяйка.

Вівчарка лягла посеред дороги, поклавши морду на витягнуті передні лапи, Вітрук, зацікавлений, вийшов із телефону-автомата, що лунко хряснув дверцятами. Біля блондинки спинився хлопчик на самокаті, захоплено дивлячись на такого великого й слухняного пса.

— Лежати, — роздратованим соковитим контральто повторила юна красуня.

Вихопившись із-за рогу, швидко наближався вантажний автомобіль. Шерсть у вівчарки на холці, на спині й на крупі піднялась і тремтіла. В останню мить водій звернув убік, проїхав якраз мимо подушечок лап.

Хлопчик на самокаті аж сміявся від радості, що побачив такого відданого, вченого пса.

Шофер у зеленій солдатській гімнастерці спинив автомобіль, вискочив із кабіни. Стискуючи кулаки, він голосно лайнувся, й на ту лайку пооберталися завсідники біля пивного лотка.

— Чий собака? — кричав осатанілий шофер. — Хто поклав на дорозі собаку?

— Я поклала! Мій собака! — в нападі істерії закричала білява дівчина, й лице її, порум’янівши, стало схоже на свіжі пелюстки маку.

— Нащо ти поклала собаку під колеса? — Шофер узяв сухими пальцями дівчину за підборіддя. — Ти що, психопатка?

— Я психопатка! — закричала вона і вдарила шофера маленьким кулаком у груди. — Я психопатка, а собака мій, що хочу — те й роблю.

— Ти психопатка, так! — кричав шофер. — Ти убивця, так!

— Він програв! — кричала дівчина. — Я його цілий рік учила, а він програв. Я так готувалась до виставки, а він підвів мене. Хай здохне такий нездара!

— Собака не винен, — кричав шофер. — Ти винна! Ти лягай під колеса.

— І ляжу! І ляжу! — кричала дівчина.

Зрештою, ридаючи, вона подалася зі своєю вівчаркою геть, а шофер, лаючись, сів у кабіну й різко рвонув машиною з місця. Любителі пива гомоніли про теперішню молодь, жорстоку аж до садизму. Вони проводжали блондинку гнівними поглядами, поки її граційна постать зникла за рогом будинку.

Вітрук удруге зайшов до будки телефону-автомата. В Іриній кімнаті знову ніхто не зняв трубку. «Може, вона теж подалась на виставку? Адже так довго чекала, так умовляла піти разом і подивитись... Це питання треба розв’язувати тільки з Ірою, Клавдії Михайлівні зась до наших стосунків!»

Пригода з вівчаркою не торкнулась його свідомості, забулась, тепер думки бігли в іншому руслі. Не зволікаючи, він знову купив квиток на виставку й ступив на територію стадіону... Подумки розмовляв і з Клавдією Михайлівною, і з Ірою. Мають помиритись, дійти розумної згоди. Адже Клавдія Михайлівна не схожа на отого божевільного Марка, який ходить по ярмарку, не купує, не торгує, тільки робить сварку. Та й про Вітрука не скажеш, що з ним каші не звариш — або пшоно не вкипить, або вогонь не горить. А Іра — хіба вона дурману об’їлась? Матір і дочку можна зрозуміти: самотні, їм кортить свою жіночу ласку віддати комусь, а Ірі вже пора, ой, пора. Хіба він, Вітрук, не розуміє? Розуміє, ще й як, бо не з лицемірів, які перед громадою верзуть отак, а чинять насправді інак. Кортить їм клопотатись біля когось, це природно, але ж і про Вітрука не слід забувати, про йоге роботу, про авторитет. Ну, обіцяв колись Ірі купити породистого цуцика, обіцяв, ось тільки руки ніяк не доходили. Тепер можна купити, чому б і ні, хай би Клавдія Михайлівна доглядала, хай би Іра бавилась, хай би по черзі водили прогулювати надвір. Грошей у Вітрука не так багато, бо сім’я все-таки, але нашкребе, чом не нашкребти, коли є така необхідність. Іра хотіла якогось декоративного собачку — пуделя, шпіца, болонку, тер’єра, але можна потратитись і на сенбернара чи ердельтер’єра. Ага, щось вона казала про афганського хорта, начебто в місті появився. Афганського хорта навряд чи вдасться придбати, ну хіба що в майбутньому, бо ж і про майбутнє можна мріяти, чому б не мріяти. А зараз — боксера чи колі, вівчарку чи дога, цих можна купити, причому від гарних батьків, а не казна-що. Не така вже кам’яна душа у Вітрука, здатна зрозуміти жіночу душу, чому ні! Авжеж, а в майбутньому можна сподіватись і на афганського хорта, так і скаже Клавдії Михайлівні й Ірі, як тільки здибає на виставці...