Сороковини

Євген Гуцало

На похорони поз’їжджались близькі й далекі родичі, посходилися сусіди. Коли машина з труною повільно сунула по сільській дорозі, на узбіччі та по обійстях збирались купками люди, поглядали на загострений ніс, на зжовтіле чоло, на воскові руки, складені на грудях (покійник лежав серед свіжих квітів, які кожною своєю пелюсточкою аж кричали про його кончину). І вже, коли грудочки рудої глини глухо вдарили по віку опущеної в яму домовини, Лизавета заридала так надривно, що від її голосіння серця в людей спалахнули болем.

На поминках їли смажену курятину, тушковану капусту, пиріжки зі свинячою печінкою й згадували, що Кирило теж любив смачно поїсти, особливо ж поласувати грибами: чи то гриби в борщі і юшці, чи то шинка з грибами, чи то величезна пательня смажених — лисички то й лисички, маслята то й маслята, червоноголовці то й червоноголовці. Звісно, шанував і чарку, міг випити відро, міг перепити чоловічу компанію, міг пити день, два дні, тиждень — і стояти на ногах, мов дуб.

Лизавета слухала поминальні балачки, схлипувала, а то й переходила на плач, і її випуклі та коричневі очі пронизували глибоким розпачем.

На дев’ятини людей зійшлось менше, вже не сідали за столи стількома гурмами, вже й менше було перемін страв... Гомоніли про те, що хоч і натерпівся Кирило, зате життя звідав: небожеві Мирону, що служить на Півночі, хіба не він збудував цегляну хату під шифером, із паровим опаленням? Тепер хата чекає, коли небіж повернеться зі своєю сім’єю додому. А хіба небозі своїй Ліді не подарував на весілля новенькі «Жигулі»? Не кожний батько так постарається для сина-дочки, як постарався покійник. Звісно, якби мав своїх дітей, то теж не скривдив би, одягнув би, взув би, стягнувся б на житло, але ж не поталанило з дітьми, не знайшлися.

Лизавета на дев’ятинах уже встрявала до балачок за столом і, кургуза, худа, витягувала з чорної кофтини жилаву шию, на якій сиділа маленька сива голова так, як сидить дзвінка маківка на сухому стеблі. Вже не плакала, і її випуклі жолудеві очі пашіли нездоровим блиском.

На сороковини прийшли ті, кого було кликано. Хвалили захолод, зварений зі свинячих ратичок та півня, їли гарячу кишку, налиту гречаною кашею та кров’ю. Гомоніли про ярмаркові ціни на птицю та городину, про недавній дощ, який геть витолочив у полі ячмінь і пшеницю. Хтось із чоловіків одхилив рушник на екрані телевізора, увімкнув, і в хату увірвався голос футбольного коментатора, що вів репортаж із Москви.

— Та вимкніть, — осудливо озвались жінки.

— Хай дивляться, — дозволила Лизавета й владно повела гострими плечима.

— Убавте звук, бо горлає...

— Ага, трохи вкрутіть звук, — згодилась хазяйка.

Сороковини так і пройшли: телевізор гримів болільницькими горлянками, свистом, на екрані гасали футболісти, одуріло сновигав м’яч, за яким пильно стежило кількоро підпилих поминальників, а за столом жіноцтво гомоніло про домашні та колгоспні клопоти, про те, яку оградку поставити й де замовити, а також точилась розмова про пам’ятник, бо турбуватися слід заздалегідь, тепер багато народжується, але ж багато й мре, то черги за пам’ятниками влаштовуються великі.

Вщух свист на стадіоні, обірвався голос коментатора, збігла остання хвилина футбольного матчу, й поминальники, востаннє випивши за те, щоб «земля йому була пухом», теж почали розходитись. Зосталось лише дві сестри, Олена й Зінька, щоб прибрати на столах і помити посуд, а заодно й розділити Лизаветину самотність.

Як день не схожий на ніч, так і сестри були не схожі між собою. Олена (білява й струнка, з гіркувато-прив’ялою усмішкою, що ніколи не зникала з уст, приязна до всього доброго і, здається, лихого в цьому світі) казала, що вдалась у матір. А Зінька вже казала, що вдалася в батька, який до останнього дня проробив на залізниці в їхньому райцентрі, й що вона, мовляв, своєю чоловічою силою в нього пішла, а також непокірною, розбишакуватою вдачею, вмінням постояти за себе.

— Оце, Лизавето, — мовила Зінька, миючи тарілки та миски у цинковій балії, — язик так і свербить, щоб вам сказати. Хоч і сороковини сьогодні по Кирилові, але ж кортить, бо як змовчу, то, може, і лаятимете... Ви ж бо Пилипа Дмитровича знаєте?

— Вчителя? Котрий на пенсії? — жваво поспитала. — Кульгає, ліву ногу волочить?

— Ага, за вас розпитував.

— Чого б то? — здивувалась Лизавета. — Він моїх дітей у школі не вчив.

— Розпитував, бо він і сам недавно вдівцем лишився, вчителька його, Дарія Олексіївна, переставилась. А діти повиростали, роз’їхались, він сам. Не кожен чоловік себе догляне, їсти зварить. Будинок новий, діти з онуками навідуються тільки влітку, у відпустку.

— Та мені що до того?

— Мабуть, неспроста розпитував біля промтоварного магазину, сам і затіяв балачку.

— Чудні ви, дівчата, — ледь усміхнулась Лизавета. — Хіба мені такі думки в голові, як ото вам? 1 близько нема таких думок. За чужими онуками не скучаю, та й, либонь, чужі онуки не скучають за мною.

— То ваша душа ще від горя не відійшла, — озвалась Олена, і по її вродливому обличчю наче промайнув відблиск млявої усмішки. — А відійде душа, а відпочинете — й самі себе не впізнаєте. Ви молодша, ніж думаєте, бо й не виробилися зовсім.

— Авжеж, не виробились, — мовила молодша сестра.

А Олена, старша сестра, своєї правила:

— За якийсь місяць і не впізнаєте себе.

— Хай господь милує!

— Чого?

— Щоб я ото не впізнала себе... — Й по хвилі зітхнула докірливо: — Дівчата, дівчата!..

Встоялась тиша, важка, мов могильний камінь. Знадвору долинало пташине щебетання, звуки дороги, що слалась мимо обійстя, гамір вечора — це щебетання, звуки, гамір видавались голосами з неймовірно далекого світу. Лизаветине кістляве, в мідних тугих зморшках лице замкнулось, і очі тітчині оховались, як ховаються равлики в хатки, які носять на спинах.

— Заздрю я вам, дівчата, — несподівано пролунав тітчин голос.

— Кому? — не повірила Олена. — Мені чи Зіньці?

— Обом... Ось давайте до столу сядемо, побалакати, з вами хочу. Може, більше ніколи так не побалакаю, як ниньки, клубком у грудях стоїть і в горлі.